Серед учасників Міжнародної конференції «Як викинути Леніна з голів українців» (Київ, 12 — 13 грудня) був і відомий історик із Франції Стефан КУРТУА, професор Католицького інституту вищих досліджень (ICES), директор з науково-дослідної роботи французького Національного центру наукових досліджень (CNPS), керівник колекції історії комуністичних рухів і режимів, ініціатор і координатор проекту «Чорна книга комунізму» (1997 р.), що мав свого часу широкий резонанс у Європі. Пан Куртуа — не лише дослідник найвищого рівня, а й людина, яка (це відчувається) пропустила тоталітарні трагедії ХХ століття через своє серце, через свою свідомість. Ми зустрілися зі знаним французьким ученим у день початку роботи конференції, 12 грудня.
— Мсьє Куртуа, ви не раз писали, що маєте особистий досвід участі в радикально-лівих партіях Франції, й це дало вам неоціненний досвід, дозволило вивчити цей політичний спектр «зсередини», що потім суттєво допомогло вам як історику тоталітаризму. Чи не могли б ви розповісти про це?
— Справді, в молоді роки (зараз мені 67) я був людиною вельми радикальних антикапіталістичних поглядів. Слід врахувати, що взагалі у Франції здавна існував потужний ортодоксальний лівий рух, і «студентську революцію» 1968 року, коли я вперше долучився до політичного життя, слід розглядати саме в цьому контексті. Ці події ще називають «повстанням молоді»; я був свідком і учасником цього. А пізніше, після цих подій, підсилилася реактивація лівого руху, утворилося декілька радикальних та прокомуністичних течій і рухів (троцькістські, анархістські, маоїстські тощо). Я особисто брав тоді участь у маоїстському русі, був маоїстом-революціонером упродовж декількох років, не бажав здобувати вищу освіту, щиро вважаючи її «буржуазною», а прагнув «робити революцію» у Франції.
Проте саме цей досвід і дозволив мені зрозуміти, як працює механізм лівих рухів у моїй країні (Комуністичної партії, зокрема), в який спосіб там ухвалюються рішення. Я побачив, що ненависть до демократії, до правди — оце є та спільна риса, що об’єднує ці партії, цих людей. Деякі змогли відійти геть з цього середовища, а дехто — ні. Я змінювався, змінювалися з часом мої погляди, і це дозволило вийти з цього руху. Я хотів зрозуміти «таємниці» цього руху, його внутрішню «механіку» — дуже непроста справа! Але хотів би вам сказати абсолютно відверто: впродовж декількох років, будучи «професійним революціонером», цілком щиро вважав, що це було нормально і правильно, коли Сталін знищував українських «куркулів» та інших «контрреволюціонерів». Це жахливо, але це факт!
— А як ви оцінюєте зараз тодішній французький (і не лише французький) радикальний лівий рух?
— То був конфлікт між мораллю молодих французів (а християнська мораль була в нас домінуючою у 50—60-х роках) і тієї секти, до якої і я тоді належав, — а це була саме секта. Це — питання морального виховання. Я багато що зрозумів про це вже значно пізніше, коли сам став викладачем і проводив семінари для студентів-магістрів, присвячені теорії та практиці комунізму, зокрема терору. І ось один із моїх студентів, людина дуже радикальних поглядів, підвівся й заявив буквально таке (він був членом троцькістської організації): «Якщо вже робити революцію, то слід винищувати всіх ворогів ущент».
— Це ж спосіб мислення Робесп’єра, якщо брати французьку історію... І більшовиків.
— Так, але, зачекайте, я зараз розповім, що було потім. Тоді цього хлопця запитали: «А якщо серед цих ворогів раптом опиниться ваш найкращий друг — що ви з ним зробите?» Він повагався декілька секунд, потім відповів: «Як ворог — він теж має бути знищений». Тоді його запитали: «А якщо в лавах таких ворогів виявиться ваша рідна мати?» Цей студент мовчав кілька хвилин, потім із почервонілим, схвильованим обличчям, не кажучи ані слова, полишив аудиторію...
— Ви відомі в Європі як автор проекту та ініціатор «Чорної книги комунізму». Як виник задум цього видання, як тривала робота над ним?
— Правду кажучи, тут основну роль відіграв тоді мій видавець. Це була його ідея. Річ у тім, що перед цим, у середині 90-х, він надрукував велику збірку документів про злочини нацистів. І тоді виникло питання: а чому не підготувати серйозну книгу про злодіяння комуністів? Навіть тоді, у 1995 — 1997 роках, у Франції було немало людей, для яких ця тема була під суворим знаком «табу». Був дзвінок із видавництва, й мене запитали, чи можу я зустрітися з їхніми представниками (бо це не телефонна розмова). І вони звернулися до мене з пропозицією: хотілося б, щоб ви створили книгу про злочини комунізму, як ви до цього ставитесь? Я був приголомшений, не міг одразу дати відповідь, думав декілька тижнів. І вирішив: це дуже важливо, саме такої книги не вистачає французькому читачеві. Згадаймо, що й час був доволі сприятливий для цього: почали відкриватись архіви, вже декілька років як почав невпізнанно змінюватися інтелектуальний клімат в Європі, впав Берлінський мур, розвалилася так звана соціалістична співдружність, а потім розвалився СРСР. Це все вплинуло (не могло не вплинути) на тих істориків, які вивчали комуністичну ідеологію.
І я особисто у 1992, 1993, 1994 роках бував у Москві, тривалий час працював там у архівах, вивчав історію Компартії Франції, особливо періоду Другої світової війни (багато документів було знищено, але в московських архівах на мене чекали дуже цікаві знахідки). Я побачив, що від початку своєї історії ФКП завжди була слухняною виконавицею волі Кремля. Влітку 1940-го, коли гітлерівці захоплювали Париж, були встановлені контакти між керівником ФКП і нацистами. Я називаю це «французькими наслідками пакту Молотова — Ріббентропа». Взагалі треба сказати, що дуже багато речей, які були сказані антикомуністами, а потім спростовані комуністами, були правдою!
На наступному етапі мені треба було подумати над тим, як конкретно організувати роботу зі створення цієї книги. Зрозуміло, що сам, лише власними силами, не міг цього зробити. Я створив спеціальну команду (фахівці з історії СРСР, пострадянського простору, країн Східної Європи, Китаю...).
Цікаво, що всі члени авторського колективу книги (крім поляка Пашковського) свого часу були комуністами, отже, добре знали історію та проблеми цього руху зсередини. Але треба було з’ясувати, наскільки вони вийшли (чи остаточно) з «магічного кола» комунізму. Один із авторів, пан Марголен, колишній троцькіст, відповідав за розділи, присвячені історії Китаю, В’єтнаму та Камбоджі. А провідний член нашого авторського колективу, визначний історик Ніколя Верт, який висвітлював проблематику більшовицької Росії та СРСР, написав, за архівними джерелами, правдивий і жорсткий розділ про злочини Леніна та Сталіна, де, зокрема, спростував поширений колись у СРСР міф про те, що Сталін нібито «спотворив» ленінську спадщину. То пан Марголен заявив, прочитавши це, що не братиме участі у створенні «антикомуністичної книги». Ось так! У чому тут проблема? У тому, що в нашій європейській пам’яті досі існують зовсім протилежні спогади про комунізм; зокрема у Франції досі живуть спогади про «славне минуле» комунізму...
— Конференція присвячена подоланню спадщини Леніна у свідомості українців. Отже, нам не обійтися без розмови про засновника більшовизму та фундатора СРСР. Якою ви бачите цю постать?
— Ленін, вважаю, був передусім людиною дії, ідеологом дії — не кабінетним ученим, яким значною мірою був Карл Маркс. Саме для дії він створив новий політичний інструмент — так звану партію нового типу — синтез «утопії нового типу» (Чернишевський) та «партії нового типу» (Нечаєв). Недарма праця Нечаєва «Катехізис революціонера», ця Біблія сектантства, перечитувалася Леніним десятки сотні разів. Він був у захваті від неї.
Узагалі історики мають справу з двома типами партій. Перший тип — це партії, які мають культурну базу, захищають конкретні інтереси людей. А Ленін придумав і створив небачену доти партію якісно нового типу — партію професійних революціонерів, яка поставила себе над суспільством, захищаючи виключно власні інтереси. Ленін і Сталін проголошували себе «захисниками трудящих» — а в реальності (не кажучи вже про те, що вони ніколи не працювали як «трудящі») видавали безмежно жорстокі накази про масові вбивства трудівників, робітників і селян. Я бачив архівні накази Леніна про розстріли робітників у Петрограді, Тулі...
І тому, якщо говорити про «подолання» Леніна в головах українців, то найважливіше й найскладніше тут — це вивільнення свідомості людей. Особлива роль тут належить «лікуванню» пам’яті — індивідуальної та колективної. Пам’ять — основа ідентичності, ідентифікації особистості. Якщо ви втратили пам’ять — ви втратили свою особистість. Це ж саме стосується й колективної пам’яті. Саме тому комуністи прагнули знищити історичну правду, яка могла поставити під сумнів «славетне минуле». А що зараз відбувається в Росії? Це справжня трагедія! Багато хто з росіян не хоче змиритися з поразкою у холодній війні, не бажає визнати, що комуністичний проект повністю збанкрутував, більше того, назавжди втрачено статус «наддержави». А щодо пана Путіна, то я вважаю серйозною помилкою, коли багато хто в Європі розглядає його як російського націоналіста. Це зовсім не так! Насправді він як був, так і лишився агентом КДБ з відповідним способом і масштабом мислення. А «колишніх» агентів, як відомо, не буває.
— Що ви думаєте про боротьбу українського народу за свою свободу, проти російської агресії, за європейське майбутнє, за демократичні ідеали?
— Я був тут, у Києві, на Майдані, рік тому, наприкінці листопада 2013-го, в той вечір, коли Янукович оголосив, що він не підпише Угоду про асоціацію з Євросоюзом. Я просто вражений мужністю вашого народу й з винятковою повагою та захопленням ставлюся до того, що зробили українці за останній рік. І зараз я в Києві для того, щоб у міру своїх сил підтримати Україну.
