Чергову, 101-шу річницю Акту Злуки УНР і ЗУНР Україна відзначає в умовах триваючої майже шість років російської агресії, внаслідок якої втрачено Крим, третину Донбасу, понад 13 тисяч українських патріотів загинуло, близько 40 тисяч поранено, з’явились мільйони біженців, країні завдані величезні матеріальні збитки. Через анексію Росією Криму і Керченської протоки катастрофічно скоротилася наша морська акваторія, реальною стала загроза взагалі бути відрізаними від Азовського й Чорного морів. Тобто Україна втратила дорогою ціною здобуту свою територіальну соборність, її геополітичне становище катастрофічно погіршилось і нині вона переживає один з найкритичніших моментів своєї історії. Як відомо, вони траплялися неодноразово.
Один з них виник, зокрема, в період першої агресії російських більшовиків проти створеної під проводом Центральної Ради УНР. В написаній на початку 1918 року після захоплення й руйнування ними Києва статті «В огні і бурі» Михайло Грушевський так сформулював тоді основні завдання українського державотворення: «Тепер наш національно-політичний рахунок дійшов особливо високих позицій. Боротьба йде за закріплення самостійності й незалежності Української республіки, за зібрання українських земель, за забезпечення основних соціальних реформ. Програш загрожує такими страшенними утратами, що від самої думки про них зупиняється серце... Мусимо жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в цей момент: самостійність і незалежність нашого народу»1.
Сьогодні, як і тоді, сто років тому, мова йде про те, бути чи не бути вільній, незалежній, соборній Українській державі. Більш того, чи існуватимуть українська нація, її ідентичність, мова, історія, культура, церква? Адже всьому цьому загрожує смертельна небезпека. І чи розуміє це витворена олігархічними кланами й проросійською пропагандою, але обрана одурманеним і приниженим, стомленим тривалою війною народом, наша нинішня влада? Чи усвідомлюють це керівники політичних партій і громадських організацій, які в запалі передвиборчих баталій мало не перегризли один одного, забувши навіть в умовах війни про необхідність збереження країни? Де ти, українське громадянське суспільство, невже задрімало? Нарешті, чи розуміє це заклопотаний численними внутрішніми негараздами і глобальними проблемами зовнішній світ в особі лідерів впливових держав? Адже наслідки можливої катастрофи потрясуть не лише Європу, але й увесь світ.
Загальновизнаний майстер відвертої брехні, дезінформації та історичного ревізіонізму президент Росії В.Путін нещодавно знову обнародував свої чергові територіальні претензії щодо України. Виступаючи 19 грудня 2019 р. на прес-конференції в Москві, він заявив, що все Причорномор’я і східна частина України — це споконвічні російські території, передані нібито Україні російським більшовицьким урядом і тепер Російська Федерація з цим розбирається. Насторожує й те, що ці наскрізь фальшиві, великодержавно-шовіністичні марення були озвучені майже відразу після зустрічі в Парижі в рамках Нормандського формату лідерів Німеччини, Франції, України та Росії. Ось вам ще один яскравий приклад путінської миротворчості, на яку чомусь зробила велику ставку наша влада, — обіцяне припинення вогню так і не відбулось. Як свідчить історичний досвід, нищення нашого народу завжди розпочиналося шляхом загарбання його території.
Газета «День» в численних публікаціях регулярно інформувала своїх читачів про те, як Росія «пришила собі білими нитками» (за образним висловом К.Маркса) чужу історію. Зокрема, вкрала і привласнила собі нашу давню історичну назву «Русь», її історію, право, культуру, церкву. Як поступово захопила та інкорпорувала в свою імперію переважну більшість етнічно-українських земель. Це, звичайно, полегшує мені реалізацію поставленого перед собою завдання.
Автор цих рядків понад два десятиліття спеціально займався дослідженням проблеми соборності українських земель від ідейних її витоків до реалізації в вікопомному Акті Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. На основі скрупульозного вивчення як вітчизняної, так і зарубіжної історіографії, в тому числі картографічних видань, численних архівів та матеріалів періодичної преси вдалося науково обґрунтувати закономірний, природний, правний, глибоко справедливий характер української соборницької концепції. Адже в основу її був покладений принцип етнічності, згідно з яким українськими вважалися лише землі, де українці складали переважну більшість місцевого населення. Ця концепція, на відміну від російської чи всепольської, ніколи не претендувала на землі інших народів.
Вперше на законодавчому рівні вона була закріплена в III Універсалі Центральної Ради 7 (20) листопада 1917 р., яким було проголошено створення Української Народної Республіки та визначено її територіальні межі. «До території Народної Української Республіки, — підкреслювалося в цьому історичному документі, — належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки, щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді організованої волі народів»2.
Таким чином, перш ніж опинитися в лапах більшовицької Росії вказані В.Путіним землі вже перебували спочатку в межах УНР під проводом Центральної Ради. Потім навіть в дещо розширеному варіанті (з містами Ростов на Дону, Таганрог з прилеглими до нього територіями) входили в Українську Державу гетьмана Павла Скоропадського, згодом опинилися в УНР, відновленій Директорією, яка й проголосила 22 січня 1919 р. об’єднання з ЗУНР, що виникла внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії. На жаль, соборна Українська держава в силу багатьох об’єктивних і суб’єктивних обставин зазнала тоді невдачі. Переважну більшість українських земель захопили більшовицькі війська, і там було створено УСРР.
Від УРСР, як відомо, відроджена 24 серпня 1991 р. внаслідок краху СРСР незалежна Україна закономірно успадкувала й свої державні кордони. Головним та визначальним є те, що вони здобули міжнародно-правове визнання й закріплення в численних як багатосторонніх, так і двосторонніх договорах, в тому числі й з Російською Федерацією. Легітимність їх не заперечна і посилання на «споконвічність», «історичні права», чи будь-які інші вигадки, не витримують ніякої критики.
Особливу тривогу в зв’язку з цим викликає мовчання з даного приводу нашої влади. Минув місяць, однак ні президент В.Зеленський, ні парламент України, ні навіть міністр закордонних справ В.Пристайко не прореагували, зробили вигляд, ніби нічого особливого не сталося. Та потрібно було в набат бити, звертатися, поки не пізно, в ООН, ОБСЄ, інші міжнародні організації, до лідерів провідних держав світу з вимогами хоча б якось застерегти агресора від злочинних намірів.
Крилатий латинський вислів гласить: «Хочеш миру — готуйся до війни!». Однак більшість громадян України під впливом російської пропаганди і проросійських сил відкинула цю істину, повіривши в диво. Вакханалія пацифізму, миру за будь-яку ціну, що тривала весь 2019 рік, привела до влади В.Зеленського та його «слуг народу», й водночас завдала великої шкоди Україні. Замість того, щоб зміцнювати оборону країни, антипутінську коаліцію союзних держав, добиватися звільнення анексованих та окупованих Росією українських земель, нова влада стала на шлях по суті капітуляції перед агресором. Пацифізм в умовах війни не тільки не врятує країну, а знищить її. Це ще одна істина, яку не слід забувати.
Один із найвидатніших наших політичних мислителів В’ячеслав Липинський, болісно розмірковуючи над причинами втрати Україною 1918 р. своєї державності, в опублікованій 1928 р. праці «Хам і Яфет» висловив стислу, але влучну думку: «Необуздане хамство і цей раз розвалило Українську Державу», бо «не було на Україні своєї власної Яфетової (тобто конструктивної. — І.Гошуляк) сили»3. Вияви політичного хамства яскраво проявляються сьогодні в ігноруванні досвіду своїх історичних попередників, в розбурханій стихії отаманства й анархії, в партійному і світоглядному егоцентризмі, небажанні поступитися вузькопартійними і клановими інтересами, піти на розумний компроміс заради порятунку України. Звідси, до речі, й нездатність висунути на чолі держави справжнього та авторитетного національного лідера.
Викликає велику тривогу зросла активізація всередині країни антиукраїнських сил, прихильників так званого русского міра. Спираючись на всебічну підтримку з боку Росії та деяких українських олігархів, вони проникли в структури державної влади, оволоділи багатьма телеканалами, іншими ЗМІ й розгорнули шалену пропагандистську кампанію проти державності та соборності України. На жаль, владні структури часто зовсім не звертають на це уваги.
З досвіду багатолітньої боротьби за державність і соборність України випливає винятково важливий висновок. Успішне здійснення цієї величної мети можливе лише за умови єдності всіх українців, досягненні загальнонаціональної згоди. Не випадково і Українська козацька держава, створена Б.Хмельницьким, і згодом Українська Народна Республіка, і Гетьманат П.Скоропадського були повалені, насамперед, через внутрішню українську Руїну, розкол українства на різні, нерідко поборюючі один одного політичні табори, чим вміло скористалися зовнішні вороги. Ось чому варто робити все можливе, навіть неможливе, з метою відвернення внутрішньої, тобто громадянської війни в Україні. Адже, не секрет, що путінська Росія з усіх сил прагне реалізувати саме такий сценарій розвитку подій в нашій країні.
Перед лицем навислої над Україною національної катастрофи всі наші громадяни повинні згуртуватися з метою захисту корінних національних інтересів, повернення анексованого Криму, окупованих російськими найманцями районів Донбасу, відродження і всебічного розвитку економіки, здійснення всіх інших важливих завдань національного державотворення. Будь-яке ухиляння від роботи й відповідальності, від виконання обов’язку, який диктується нинішнім моментом є недопустимим злочином. Пам’ятаймо слова великого вченого і патріота України Юрія Шевельова про трьох страшних ворогів національного відродження України — Москву, український провінціалізм (комплекс малоросійства й меншовартості) та Кочубеївщину.
Література
1. Грушевський М. В огні і бурі // Державний центр Української Народної Республіки в екзилі. Статті і матеріали. — Філадельфія, Київ, Вашінгтон, 1993. — С. 28.
2. Національні відносини в Україні в ХХ ст. Збірник документів і матеріалів. — К., 1994. — С. 55.
3. Липинський В. Хам і Яфет. — Львів, 1928. — С. 3, 28).
