Поки російське суспільство смикалося між столичними виборами й Сирією, сталася подія, що в будь-який інший час була б сприйнята якщо не як національна катастрофа, то як драма: православні Україна та Молдова погодилися на євроінтеграцію. Звісно, Компартії обох країн (як це чудово — написати в цьому контексті «країн», а не «республік»!) як головні імперсько-ностальгійні сили спробують дати цьому останній і рішучий парламентський бій. Але марно — й правлячі молдовські русофоби, й правлячі українські русофіли зійшлися на одному — на повному розмежуванні з Москвою.
Найближчі геополітичні наслідки цього вельми сумні для вітчизняних любителів імперських розпальцівок. Ні Крим, ні Севастополь, ні Придністров’я вже неможливо вважати «тимчасово втраченим». Європейський Cоюз не погодиться довго миритися ні з невизначеним статусом Тирасполя, ні з анклавним характером Севастополя в зоні своєї інтеграції. Асоціювання України з Брюсселем урочисто ознаменує 60-річчя передачі Криму Києву й стане кульмінаційною точкою чотирьох століть української боротьби за гідний статус у Європі.
Найпершим культурологічним наслідком того, що сталося, є остаточне викриття міфу про особливий цивілізаційний шлях православних, остаточний крах теорій панславізму. Виявилося, що особливий шлях підходить лише для російського православ’я з його візантійським корінням. Українське ж православ’я зовсім інше, воно не імперське, а національне (як і грузинське, сербське, болгарське й т.д.) й абсолютно не готове працювати на московський імперський міф. Жалюгідні спроби Путіна заманити Україну до Митного союзу, апелюючи до хреста Андрія Первозванного, як тепер уже очевидно, були такими ж дивними, як, припустімо, ідеї переманити сарацинів на бік хрестоносців, агітуючи підданих Саладіна животворящим хрестом.
Слід зрозуміти, що те, що фактично Україна пішла з Російської імперії 1917 року й пішла з СРСР через 74 роки, було абсолютно закономірним. На Дніпрі ніби стоїть цивілізаційне дзеркало, що відображає навпаки всі соціальні й культурологічні процеси. Між росіянином і українцем культурологічна різниця більша, ніж між росіянином і, наприклад, дагестанцем. Українська церква ніколи не вважала себе частиною нового Риму — вона сформувалася як затишна, домашня заступниця перед лицем польсько-католицької гегемонії, вона не була латифундистом і опорою деспотичної влади. Для українця абсолютно органічним є всенародне обрання глави держави й загальна участь у вирішенні справ. Для нього неприйнятним є уявлення про правителя як проекцію Христа на землю, медіатора між царством небесним і грішним світом. Настільки ж неприйнятна для нього ідея про те, що пан (рабовласник) — це його дбайливий батько й що треба прагнути не волі, а гармонії з господарем. Національність тут не в крові, а в ментальності: білорус Достоєвський і українець Гоголь були носіями відверто «великоросійських» ідей імперії й патріархального кріпацтва.
Дніпровське «дзеркало» так само, як і дунайське, відділяє «ядерну» європейську цивілізацію від її «дочок» — російської й балканської. «Провина» за це цілком лежить на багатовіковому католицькому впливі, що переборов візантійську матрицю.
Імперії, що включають різні цивілізаційні ареали, рідко бувають стійкими. На початку 90-х для жителів Росії відхід прибалтів, закавказців і центральноазиатів був зрозумілим — надто очевидною була цивілізаційна дистанція. Але відпадіння Білорусі й України сприймалося як безумовний скандал і «зрада». Розпускаючи СРСР, у Москві марили про Слов’янський союз. Але минулі два десятиліття наочно показали, що ні мовна близькість, ні релігійна спільність не можуть компенсувати реальну межу між «материнською» європейською цивілізацією й дочірньою цивілізацією — російською, що стоїть на візантійській основі.
Західна Європа змогла відтворити свій найгеніальніший історичний проект — «горизонтальну» Священну Римську імперію: першу в історії федерацію князівств, монархій, єпископств і міст. І до такої федерації Україна рвонула стрімголов. Москва ж понуро відтворює все ті ж візантійські й ординські стереотипи. І не повинна дивуватися, коли на шляху її впливу ставлять чіткий кордон.
Коли ж нова опозиція, що так успішно дебютувала 8 вересня, переможе у нас остаточно й реалізує свої надцінні ідеї про розмежування з Кавказом та ісламським світом узагалі — тоді Росія остаточно увійде у свої історичні береги й, сподіватимемося, здобуде внутрішню психологічну стійкість.
Євген ІХЛОВ, 19.09.2013 р., grani.ru
