Донбас міг підтримувати єдність України однозначно лише в одному випадку — якби його представники продовжували керувати країною. Але Януковича скинули, і Донбас почувається осиротілим. Люмпено-марґінальний компонент свідомо наступає, насильство розповзається по областях, що й так не вирізнялися стабільною кримінальною ситуацією. У цих умовах захист єдності України, захист всього українського на Донбасі перетворюється на геройство — і вже на мучеництво.
Питання Донбасу — ключове для майбутнього України. Незалежно від того, чи увійдуть на його дороги «братські» танки. Про феномен цього регіону і причини нинішнього вибуху насильства і нестабільності вже написано і буде написано багато досліджень. У них наголошується і на соціальних причинах, і на причинах психологічних, і на ролі російської пропаганди, і на масовому саботажі силових структур Донбасу — саботажі, що прямо переходить у зраду.
Донбасівська криза виявила не лише рівень інфільтрації українських силових структур агентами ФСБ, а й показала, який справжній рівень проросійських настроїв у шахтарському краї. А він вельми значний. І ці настрої лише підтверджують, що Москва свого часу не помилилася, почавши «виводити» Януковича і донецький клан на вершину влади. Характер мислення на Донбасі дуже підходить під російський проект безумовної, ідеалізованої, що свідомо спирається на насильство, вертикалі влади. Вертикалі з єдиним суворим начальником на чолі. Вертикалі, по суті, суто кримінальної. Приватизація української держави, що здійснювалася останні три роки за законами мафіозної банди, була б неможливою, якби донецька еліта за своїм світосприйняттям була інакшою. Але вона не була і не є проукраїнською. Цей сумний факт слід визнати. Інша річ — наскільки різні представники цієї еліти контролюють нині ситуацію в регіоні. Схоже, Москва вже не дуже зважає на своїх сателітів у особі «регіоналів» і комуністів, і грає власну геополітичну гру. Грає її найбруднішими методами.
Отже, Донбас — найбільш проросійський регіон України. Саме у Донецькій і Луганській областях мешкає найбільша кількість тих, хто готовий вітати російську армію на своїй землі і навіть готовий до неї приєднатися. Згідно з опитуванням, проведеним Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) 10—15 квітня 2014 г.,12,6% мешканців Донецької області і 11,7% — Луганської готові вітати введення російських військ у разі вторгнення, а 3,5% мешканців Донецькою (до речі, і Харківської) областей і 2,5% — мешканців Луганської готові навіть до цієї армії приєднатися.
Останні показники — про те, скільки мешканців Донбасу вважають, що російську мову в регіоні утискують, і те, що Росія справедливо захищає російськомовних громадян — можуть лише доповнювати ці цифри, які, можливо, і не здаватимуться визначальними, але які показують, скільки у цих двох областях «справді буйних». Проросійських буйних. Проукраїнських виявляється критично мало.
КРИЗА ПІДЛІТКОВОГО ВІКУ
Будьмо чесними із собою — українські настрої на Донбасі ніколи не переважали. До того ж світосприйняття сільських районів, великих міст і дрібних депресивних містечок різняться. Найбільша кількість тих, хто нині виступає за російське вторгнення, — саме у найбільш депресивних містах. Слов’янськ, де промисловості, що функціонує, практично немає, — не виняток. Водночас робітники містоутворювальних заводів, наприклад, Новокраматорського, радше, пасивно проросійські за настроями, ніж активні прибічники сепаратистів. Аморфні ідеї автономії продовжують витати над Донбасом, а певне насильство при її побудові сприймається населенням як щось неприємне, проте неминуче і характерне для місцевих звичаїв. Інша річ — коли у Слов’янську, що став головною гарячою точкою країни, окопуються відверті терористи і встановлюють царство беззаконня. Тут будь-який роботяга починає замислюватися, а чи потрібна йому така «республіка»?
Проте задумавшись над наведенням ладу і приборканням знахабнілих польових командирів, мешканці Донбасу все ще бачать як силу, яка має наводити цей самий лад, саме Росію, а не Україну. Зокрема й тому, що українська сторона поки що демонструє що завгодно — від миролюбності до саботажу -тільки не рішучість. Схоже, що російські війська, які нависають над нашим кордоном, Київ відверто лякають. А в цих умовах Донбас поводиться як підліток, що застряг у важкому вуличному дитинстві. Як хлопчисько з дуже неблагополучного району, якого багатодітна і замучена життям мати, яка щойно визволилася від чоловіка-тирана, намагається напоумити, нарешті погрозивши ременем і забравши пряника. Ось він і біжить до могутнього захисника — сусідського «крутого» «качка», схибленого на власній манії величі. Цей «качок» давно вже керує вуличною бандою, що тероризує весь район, в якій наш підліток — один з тих, хто саме подає надії, але не дисциплінований і надійний «учень». І тепер «качок» вирішує розібратися з матусею, яка не готова більш терпіти «викрутасів» знахабнілого нащадка.
Хто мається на увазі під «мамою» і під «качком» — ми всі розуміємо. Але ця дворова, що виросла із териконних глибин, психологія неблагополучного підлітка під девізом «мені всі винні» у результаті ні до чого доброго не приведе. І як бути поряд із ним і всередині контрольованого нашим буйним підлітком «двору» тим, хто належить до інших соціальних, ментальних і культурних рівнів, хто справді готовий разом із «мамою» нормально працювати і будувати цивілізоване майбутнє — без погроз із боку як знахабнілого хлопчиська, так і його непроханого заступника?
А їм, цим людям — і їх теж мільйони на Донбасі — жити не просто важко, а небезпечно. Доля депутата Володимира Рибака, звіряче замученого у Слов’янську, приклад цього. Формування «донбасівської небесної сотні», на жаль, лише розпочинається. З такими темпами поширення «колорадської» навали в донецьких містах скоро буде неможливо елементарно висловлюватися про лояльність до України...
НЕВИВЧЕНІ УРОКИ І ТЯГАР ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
А така ситуація складалася, нагромаджувалася і примножувалася далеко не перший рік. Тенденції кримінальних розправ над інакомислячими на Донбасі не нові. Так, вбивство журналіста Ігоря Александрова 2001 року, по-звірячому забитого бітами, свого часу приголомшило Україну не менше, ніж зникнення Георгія Гонгадзе. І сталося воно в тому ж Слов’янську. Досі точно не відомі всі обставини цієї справи, хоча, начебто, вирок давно ухвалено. Але, напевно, недаремно Слов’янськ прославився своїми смертельними методами «спілкування» з опонентами. А належних висновків з цього вбивства, як і тисяч інших скоєних у регіоні, зроблено не було. Замість цього почалося піднесення представників донецького клану...
25 КВІТНЯ 2014 РОКУ. ЛУГАНСЬК. «БІЛЬШІСТЬ ШАХТАРІВ ДОТРИМУЄТЬСЯ ПОЗИЦІЇ «СПОКІЙНО ПРАЦЮВАТИ ТА ОТРИМУВАТИ ЗАРОБІТНУ ПЛАТУ». ДЛЯ ЦЬОГО НАМ ПОТРІБНА ЄДИНА УКРАЇНА», — КАЖЕ ГОЛОВА НЕЗАЛЕЖНОЇ ПРОФСПІЛКИ ГІРНИКІВ ДОНБАСУ МИКОЛА ВОЛИНКО / ФОТО РЕЙТЕР
Слід наголосити й на іншому аспекті проблеми. Ігор Александров був борцем з корупцією. І він був патріотом своєї країни, бачив її очищеною від цього зла. Володимир Рибак був патріотом своєї країни, що не бажав бачити на її території чужих прапорів. Вони стали жертвами не лише вбивць і найманців, а і жертвами байдужості, конформістської поведінки мешканців Донбасу. Байдужість ця, неготовність бачити себе частиною єдиної і процвітаючої України грає на руку агресивній меншості, яка елементарно тероризує регіон, перетворюючи його на гарячу точку, схожу на Косово, Чечню і африканські країни.
Але ще страшніше за конформізм відсутність критичного мислення — і небажання виходити з парадигми «царистської» свідомості з її фактичним всепрощенням будь-якому лідерові, що демонструє жорстокість і грубу силу для підтримки бажаного йому порядку.
Свідомість населення Донбасу дуже зламана, спотворена, вона заплутана в штучних страхах і реальних жахіттях їхнього життя. І тому лише тривала еволюція, лише багаторічна робота в нормальних умовах будівництва країни за цивілізованими принципами могла б переламати ситуацію. Але біда в тому, що цього часу наша держава не має. І Донбас ми можемо реально втратити. А втратити цю територію — якщо навіть уявити, що Росія раптом зупиниться і далі не піде — ми не можемо хоча б з тієї причини, що сотні тисячі наших громадян в цьому регіоні все-таки відчувають себе мешканцями єдиної України. Ми не маємо права зрадити освічену і думаючу частину донбасівської молоді, що виросла за 23 роки незалежності. Ми не повинні дозволити топтати паростки української культури в Донбасі. І тому ми не маємо права вимагати від’єднання цих територій. Інакше виявиться, що ми не захищаємо своїх громадян, а здаємо їх — тоді як Росія саме під приводом «захисту співвітчизників» і втручається у внутрішні справи сусідніх держав.
ЯК ДОНБАСУ І УКРАЇНІ ПРИЙНЯТИ ОДНЕ ОДНОГО?
Чи може Донбас прийняти ідею української держави? Прихильники федералізації говорять, що може — але лише якщо буде в ній наділений особливими правами. Насправді, жодних особливих прав Донбас не має, у тому числі, і з економічної точки зору: міф про «годувальника України» вже багато разів спростовано. То ж стосується і децентралізації, яка означає закріплення феодальних прав місцевих еліт і продовження царства насильства на цих територіях. Поступки Донбасу не зроблять життя в регіоні краще. Це — шлях у нікуди.
З тактичною метою йти на компроміс із місцевими елітами не лише можна, але і потрібно, в стратегічному плані регіон повинен піддати економічній модернізації. Адже нинішній бунт донбасівського населення, що підняв з місцевого соціального дна найбільш темних і марґінальних його представників, показує якраз страх місцевого населення перед будь-якими змінами — окрім тих, які розглядаються за формулою «наше майбутнє — у минулому». Носієм «світлого минулого» вбачають у Росії, яка свідомо підтримує ностальгічні настрої і використовує всю свою машину пропаганди для підтримки такого «совкового» мислення. Розуміючи це, українській владі потрібно дійсно задуматися, якими методами працювати з Донбасом, де спостерігається практично тотальний саботаж місцевих еліт і силових структур.
Усвідомлення єдності з Україною має приходити до жителів Донецька та Луганська не через питання мови та історії, а через економічні і соціальні реформи. Які, у свою чергу, можливо починати лише після досягнення домовленостей з прагматичною частиною місцевої еліти.
Домовившись з місцевими впливовими персонами про формулу територіальної цілісності країни, слід починати швидкі і точні реформи з модернізації виробництв у цих регіонах, що поєднуються з максимально жорстким реагуванням на будь-які прояви сепаратизму і тероризму. Патріоти єдиної України повинні будуть особистими прикладом показувати і доводити, які будуть нові методи роботи з населенням, скільки вигод і які перспективи в Донбасу у складі нашої держави.
Так, це будуть важкі кроки — особливо враховуючи постійно нависаючого «брата біля воріт». І все це може бути здійснено за наявності у київської влади відповідної політичної волі. І звичайно ж, якщо не відбудеться російська інтервенція. Хоча, якщо мислити категоріями десятиліть, навіть у цьому випадку російська окупація Донбасу не буде тривалою — північний колос на нафтогазових ногах після подібних псевдо-перемог обов’язково ляже — і станеться це до 2020—2025 років. Втім, це буде вже зовсім інша історія. Історія Донбасу в оновленій Україні, що пройшла найстрашніші випробування на своєму шляху.
КОМЕНТАРІ
«ДЛЯ ШАХТАРІВ ВАЖЛИВО ЗАЛИШАТИСЯ В ЄДИНІЙ УКРАЇНІ»
Анатолій АКІМОЧКІН, перший заступник голови Незалежної профспілки гірників України:
— Шахтарів часто використовують у політичних акціях. 1993 року гірники вийшли на площі, і завдяки їхнім страйкам відбулися дострокові парламентські та президентські вибори, але від цього краще жити не стало. Це підтвердили піші походи та перекриття доріг 1996—1998 років. Зараз відбувається те саме, шахтарів намагаються втягнути у якісь політичні ігри, але будь-яка участь гірників у певних акціях, їх відсутність на робочих місцях може призвести до непоправних наслідків. Шахти в Україні — одні з найскладніших у Європі за гірничо-геологічними умовами, працювати треба на великих глибинах, і відсутність людей на роботі призведе до закриття підприємств.
Сьогодні шахтарям треба спокійно працювати, зберігати робочі місця, бо якщо трапиться щось погане, гірникам ніхто не допоможе. Поки шахтарі прислуховуються до власного розуму і не підтримують конфлікти. Взагалі члени нашої профспілки — люди різних переконань. Навіть якщо гірники бувають на площах у вільний від роботи час, ніхто їм цього не забороняє — це їхні погляди. Щодо масових акцій, зупинки робіт — поки такого немає. І дай Боже, щоб шахтарі розуміли, що це не потрібно, і нікуди не йшли.
З економічної точки зору для шахтарів важливо залишатися в єдиній Україні. На держпідприємствах понад 90% заробітної плати — державна підтримка, яка надходить із Києва. Якщо цього не буде, шахтарі перестануть отримувати гроші, і тоді точно зупинять роботу й підуть страйкувати. Сьогодні усі виплати відбуваються, тому у шахтарів немає економічних підстав йти на якісь радикальні акції протесту.
«ДОНБАС — НЕ КРИМ, ТУТ БУДЕ СПРОТИВ»
Микола ВОЛИНКО, голова Незалежної профспілки гірників Донбасу:
— Ми намагаємося підтримувати Україну. Головне, щоб влада не продавала державу, а вона це робить, особливо на місцях. Більшість шахтарів притримується позиції «спокійно працювати та отримувати заробітну плату». Для цього нам потрібна єдина Україна. Елементарно: у Ростовській області були шахти, як на Донбасі, і тепер вони закриті. У Тульській області те саме. Куди наших 200 тисяч шахтарів дівати, якщо до Росії підемо? Кузбас, Воркута? Краще у своїй державі будемо працювати та будувати власне. Ті, кому соборна Україна не потрібна, влаштовують колотнечі, і на превелику радість у них не виходить втягнути шахтарів у цю метушню.
Нещодавно Путін обізвав нас, шахтарів, п’яницями. Днями відбулося засідання Постійно діючої комісії з охорони праці та техніки безпеки у вугільній галузі, де були керівники профспілок, директори підприємств. На цих зборах я запропонував повідомити Путіну, що ми не будемо терпіти жодних принижень та образ, і якщо він полізе в Україну, зможемо показати, як «лава посадку дає» — це такий шахтарський вислів, значить, дуже погано йому буде. Усі мене підтримали.
У своїх виступах я наголошую, що терористи вільно розгулюють зі зброєю, хоча у них немає дозволу на неї, а законослухняному громадянину, який хоче захищати свою державу, зброї не дадуть. Ті, що хочуть «злити» Донбас, дуже помиляються. Донбас — не Крим, тут буде спротив, який саме — якщо полізуть, то побачать. Я знаю настрої народу Донбасу, і він — за єдину Україну. Жодних буферних маріонеткових республік тут не буде. Треба будувати власну нову Україну. Усім набридла корупція, хабарі. Люди хочуть жити чесно. Хочуть жити — не існувати.
«І В КИЄВІ, І В ДОНБАСІ ВЛАДА ПОВОДИТЬСЯ ОДНАКОВО ІМПОТЕНТНО І ОДНАКОВО ПО-ЗРАДНИЦЬКИ»
Олена СТЯЖКІНА, історик та літератор:
— З огляду на сьогоднішні події, донецький чи донбаський патріотизм — скоріше міф, символ. І він порожній всередині. Або скоріше так: не цілком заповнений, і тому в парадигму «донбаського патріотизму» кожен всипає свій «порошок» — хтось слова про те, що «Донбас годує Україну», хтось про те, що це особливий край індустріальної праці. Сьогодні цей міф, на жаль, став розмінною картою сепаратизму.
Щодо українського патріотизму на Донбасі — то патріотизм і свобода, патріотизм і гідність — слова-синоніми для тутешніх патріотів України. Не треба нікому на сході прищеплювати патріотизм. Все це у нормальних людей є, і це — гарне почуття. Любити й цінувати країну — означає, у першу чергу, жити у мирі з самим собою. А жити в Україні 23 роки і мріяти про РФ — колосальний психічний або психологічний розлад особистості.
Російській агресії неможливо протистояти одним патріотизмом. Але готовність битися за Батьківщину, безумовно, є. Якщо ми говоримо про «мирних протестувальників з АК-100», то у патріотів є певне почуття злості. За всіма опитуваннями, за єдину Україну виступає від двох третин до трьох чвертей населення краю. Але всі політики і можновладці постійно закликають «почути Донбас» в уособленні професійних провокаторів, МММ-ників, психічно надломлених персонажів. Зрозуміло, чому говорять ці люди. У них — зброя. Але чому їх слухають як весь Донбас? Чому з ними домовляються? Патріоти жартують: «Може, прийшла пора нам щось захопити, щоб нас побачили і почули?»
Київ слабкий і занадто занурений у поділ портфелів. Але для жителів регіону вже 1 березня було очевидно: тут чужі «туристи», вони озброєні, агресивні, не бояться покарання і готові вбивати. Плюс значна частина міліції «спить і бачить» російські зарплати. Із цих двох факторів «народжується» тактика патріотів: не бути «м’ясом» для масових вбивств, не давати РФ картинку, не допускати реального громадянського зіткнення. Це така політика стримування публічного патріотизму. Чи швидше стримування вуличних акцій. Але все, що потрібно і можливо, люди тут роблять.
Щоправда, патріотів не захищає влада, яка перебуває чи то у внутрішній еміграції, чи то думками у кріслах Держдуми. Нещодавно на блокпостах на півночі регіону терористи роздали фото патріота і його родини. Троє дітей. Двадцять тисяч за те, щоб його привезли до Слов’янська. Ми всі розуміємо, що з ним там можуть зробити. Але влада спить. Робить вигляд, що веде переговори або пише Конституцію. Вона не виконує своєї головної функції — захищати громадян. І в Києві, і в Донбасі влада поводиться однаково імпотентно і однаково по-зрадницьки.
«ПАТРІОТИ УКРАЇНИ Є ПРАКТИЧНО ЗАРУЧНИКАМИ СИТУАЦІЇ»
Денис КАЗАНСЬКИЙ, блогер під ніком Frankensstein:
— Звичайно, патріотизм на Донбасі існує. Люди, які підтримують єдину Україну, намагаються показати це: виходять на мітинги, регулярно збираються на молитовний марафон, розклеюють по Донецьку синьо-жовті наліпки. В області патріоти України є практично заручниками ситуації, бо правоохоронні органи не працюють, а сепаратисти контролюють деякі міста. Людям боляче від того, що відбувається, але вони розуміють, що перебувають у меншості. Чому так — тема для окремого дослідження. На Донбасі завжди було дуже «радянське» населення, а центр нічого з цим не робив. На сході прищеплювали любов до георгіївської стрічки, прояви українського патріотизму вважали «бандерівщиною», «петлюрівщиною» тощо.
Проукраїнські активісти порядні, мирні. Їм протистоять заїжджі військові та люди з кримінальним минулим, яким нічого не варто убити. Сили нерівні. Єдина надія патріотів — армія, цивільним варто не показуватися. Якщо люди не готові захищати себе зі зброєю, вони стануть мішенями бойовиків. Складно судити, до чого це призведе, особливо на тлі промислової кризи. Або реалізується силовий сценарій з численними жертвами з обох сторін, або утвориться якесь українське Придністров’я. Багато моїх знайомих з проукраїнською позицією виїхали з Донбасу, це ті, хто чогось прагнув: журналісти, програмісти, менеджери тощо. Ще не вирішив, чи залишуся на Донеччині, треба зважати на ситуацію. Зараз виконую свою роботу, якщо це стане неможливим — зникне сенс перебування тут.
Марія ПРОКОПЕНКО, Донецьк
