Нещодавнє блокування українського парламенту — друге за тривалістю в історії після аналогічного дійства, влаштованого регіоналами 2008 року на майже місячний термін, — показало реальне співвідношення сил влади й опозиції, розкрило проблеми як на одному, так і на іншому політичному фронті. Формально, за підсумками парламентського «стоп-шоу», виграли опозиція і Президент. Віктор Янукович підтвердив у прямому ефірі, «хто в домі господар»: якщо він сказав, що парламент буде розблокований протягом декількох годин, — так воно і сталося.
Спробуємо розібратися в тому, наскільки призупинення роботи парламенту зіграло на руку всім сторонам українського політикуму і в чому вони програли в ході цієї акції.
ПРОБЛЕМИ ОПОЗИЦІЇ
Блокування починалося як звичайна піар-акція опозиції, що навряд чи мала стратегічний план на тривалий термін. При цьому першим із помилок «блокіраторів» став той факт, що сесію взагалі не вдалося відкрити. Ця обставина заганяла весь парламент у глухий кут, логічним виходом із якого вбачався розпуск законодавчого органу. Адже якщо сесія не може відкритися 30 днів, то, згідно із законом, Президент має право розпускати парламент. Таким чином, сам початок блокування без відкриття сесії показує, що план опозиції був не стратегічним, а тактичним. Думати в стані опозиції, як і влади, почали лише з наближенням рокового терміну розпуску Ради, яким повинно було стати 5 березня.
Характерно і те, що опозиціонери, за декілька днів до початку блокування, так і не домігшись від спікера Володимира Рибака відкриття позачергової сесії, присвяченої Юлії Тимошенко, не дали потім відкрити сесію чергову. Протягом блокування вони також не висловлювалися з приводу Тимошенко. Говорили про все, що завгодно — звичайно, починаючи від персонального голосування, — але лише не про харківську ув’язнену. Мимоволі виникає думка, що всі акції опозиції на підтримку Тимошенко — лише частина, причому не найголовніша, загального піару самих опозиціонерів. Доля екс-прем’єра, насправді, їм не надто важлива. Їм важливіше показати свою рішучість перед виборцями на телеекранах, довівши, що «машина для голосування» регіоналів може дати збій — і все завдяки їм, опозиціонерам. Також для опозиції була важлива демонстрація власної єдності — адже про розпад опозиційних сил говорять з першого дня після виборів.
Утім, остання мета виявилася не дуже досяжною — через пасаж Анатолія Гриценка, який осудив колег, що з’явилися на блокування у вишиванках. Ажіотаж, що піднявся довкола заяв одного з лідерів «Батьківщини» і демонстративне розсаджування по Раді в національних строях, вкотре показали несхожість думок і позицій усередині опозиційних сил. У монолітність останніх і так ніхто особливо не вірив, і черговий скандал «за ходом п’єси» лише підтвердив наявні підозріння.
Нікуди не поділися і підозріння про узгодженість сценарію блокування з Банковою. Силового вирішення питання, яке так полюбляли «регіонали» в минулому парламенті, так і не сталося. Це означає, що сигналу з самого верху не дали. Але блокування завершилося якраз тоді, коли цю «закулісну» інформацію оповістив Президент.
Осоромилася опозиція і з уведенням власне сенсорної кнопки, перетвореної нею ж у фетиш, — з подачі Арсенія Яценюка, що не забув образ часів свого спікерства. Як з’ясувалося, завдяки експерименту з телефоном Олександра Єфремова, кнопку можна обдурити. Правда, Яценюк стверджував, що регіонали технічно «шахраювали» — не витримали точний час дотику пальця. Мовляв, у цьому-то вся справа. Але, по-перше, якщо хвалена система «Рада» допускає таке «шахрайство», значить, з нею щось не так. По-друге, махати кулаками після бійки — в даному випадку після експерименту з викриттям сенсорної кнопки — це якраз у стилі нашої опозиції. Чому ж вони не стояли над Єфремовим із секундоміром? По-третє, з’ясувалося, що у результаті опозиціонери стояли горою за введення процедури голосування, технічно ефективної лише за умови максимальної чесності голосуючих. Що не про наш парламент сказано.
Також опозиція відмовилася від жорсткого покарання порушників принципу персонального голосування. Раніше вона вимагала лише їх права голосу в залі протягом п’яти пленарних днів. Тепер же викриті «піаністи» лише підлягатимуть прилюдному остракізму з боку колег, і не більш того.
ПОЗИТИВИ ДЛЯ ОПОЗИЦІЇ
У той же час опозиціонери отримали і деякі переваги від блокування Ради. Сам підсумок блокади — введення системи персонального голосування і постійного «стеження» опозиційних депутатів за депутатами провладними — дає опозиції можливість гальмувати ухвалення невигідних їй законопроектів, особливо в тих випадках, коли підсумок голосування вирішується 5—15 голосами. Тепер в опозиції буде можливість «тролити» колег з ПР, останні ж опиняться у позиції тих, що виправдовуються і «вимушено чесних», що їм самим не подобається.
Те, що влада у результаті виконала вимоги про введення деякої форми персонального голосування можна трактувати як об’єктивну перемогу опозиції. Адже її вимога була виконана. День 22 лютого взагалі можна вважати формальним тріумфом опозиції — персональне голосування закріплене, а вслід за ним прийнята і резолюція про євроінтеграцію. Мало того — спростувати слова опозиціонерів про те, що Раду спеціально розблоковували для прийняття саме цієї резолюції, не є можливим. Хоча від прийняття такого документа нічого не залежить у реальній політиці, зате принцип віртуальної перемоги та збереження іміджу опозиціонерів як євроінтеграторів був дотриманий.
Можливість для частої показової прочуханки депутатів-«піаністів» опозиція використовуватиме по повній. Але ще важливіший той факт, що підвищується потенційна капіталізація опозиційних депутатів. «Регіонали» так не боролися б із очевидною вимогою персонального голосування, якби вони мали чисельну перевагу над опозицією. Але переваги немає, і вартість можливих переговорів з кожним із опозиційних депутатів підвищується. Ще важливішим є прийняте рішення для позафракційних депутатів — основного джерела рекрутів для важливих голосувань. Через те «позафракційники» були повністю згодні зі своїми опозиційними колегами щодо вимоги персонального голосування.
ПРОБЛЕМИ ПРОВЛАДНИХ ДЕПУТАТІВ
Звичайно, однозначним і звичним для менталітету депутатів від ПР було б просте силове розблокування парламенту з перетворенням питання особистого голосування на вічну й безперспективну «бажанку» опозиціонерів. Проте не вийшло, зокрема тому, що всередині самої фракції ПР є ті ж тенденції, що й у всьому парламенті. Мажоритарники від провладної партії й позафракційні, що прилучилися до них, борються за значущість своїх голосів. Вони діють за принципом «якщо є можливість поторгуватися — торгуватимемося». Ставка на голу силу в цьому складі Ради не проходить. Сам факт компромісу з опозиційними колегами, нехай навіть частково фіктивного й з присмаком піару, показує багатьом новим у парламентських стінах депутатам від правлячої партії, що таранними методами потрібні питання тепер не вирішуються, й однозначної переваги у регіоналів немає.
Розмежування всередині фракції ПР відбувається, звісно, в менш публічній формі, ніж у опозиціонерів, які вічно «клюють» один одного. Проте орієнтування на різних кураторів і групи впливу в настільки великій фракції, що складається з людей бізнесу та їхніх ставлеників, — таємниця Полішинеля. Ось ці куратори й зійшлися у боротьбі за фракцію, що вимушено демонструвала свою бездіяльність у період простою Ради. Ситуацію можна порівняти з армією, що простоює в позиційних боях на фронті за потенційної можливості вирішити справу наступом. При такому простої в армії неминуче починаються «розбірки», мародерство, лінь і дезертирство. Дезертирів поки не було — казус Павла Балоги все-таки дуже показовий, але загальний настрій у фракції ПР показав обізнаним людям, що ніякої монолітності в її лавах немає. Чого лише варте невдоволення швидким зльотом і амбіціями першого віце-прем’єра Сергія Арбузова, яке майже неприкрито демонструють деякі депутати з провладної фракції. Але ж саме він, як повідомляв Олександр Єфремов, займався питаннями розблокування Ради й узагалі безперервно демонстрував парламентаріям свою значущість.
ПОЗИТИВИ ДЛЯ ПРОВЛАДНИХ ДЕПУТАТІВ
Позитиви, по суті, ті самі, що й у опозиціонерів, тільки без формального іміджу переможців, як у останніх. Голос кожного члена фракції тепер оцінюватиметься при голосуванні дорожче, особливо у кадрових, бюджетних, лобістських і геополітичних питаннях. Позафракційні, голосуючі разом з ПР, дістають потенційну можливість голосувати вільно або ж притримувати свій голос. Тепер, коли легкі способи продажу голосів — «кнопкодавство» — не проходять, слід шукати способів витонченіших. І кожен депутат тут враховується, і на його інтереси слід зважати. Такому звільненню від депутатського «рабства» раді й мажоритарники: їм тепер не доведеться автоматично голосувати за лобізм конкурентів, а перебування кожного з них поза стенами парламенту у справах бізнесу лише збільшуватиме їхню значущість для вирішальних голосувань.
Нарешті, Партія регіонів може дійсно вирішити прибрати зі свого списку кількох вічно відсутніх персон з великого бізнесу. З одного боку, це позбавить цих бізнесменів (називаються імена Веревського й навіть самого Іванющенка) парламентської недоторканності й зробить їх вразливими. З другого — замість них до парламенту зайдуть неамбітні «списковики», вартість голосу яких буде на порядок нижчою, ніж голоси того ж таки Іванющенка.
ПЕРЕВАГИ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА
Віктор Янукович зібрав усі вершки від блокування Ради. За великим рахунком, він би взагалі хотів обходитися без парламенту, але фасад парламентаризму в сучасному світі необхідний. Крім Пол Пота та Каддафі, за минулі сто років жоден правитель не обходився без нехай формального, але парламентаризму. А оскільки цей парламент Януковича не влаштовує через відсутність у ньому стратегічної переваги правлячої партії, і відродження «машини голосування» не може бути, то для глави держави вигідною є саме нівеляція роботи Ради, дискредитація її як органу влади, як зборища безвідповідальних політиканів.
Янукович дістав можливість постійно критикувати неконструктивну політику опозиції, одночасно покладаючи вирішення парламентської кризи на кількох людей одразу. І Арбузов, і Єфремов, і Клюєв грали ролі кризових менеджерів, і кожен намагався довести Президентові свої здібності працювати з цим «складним» парламентом. Чия ідея у результаті перемогла — важко сказати, але гарна картинка «царя», який у прямому спілкуванні з народом заявляє про швидке деблокування Ради й отримує в «дарунок» ще й заяву про євроінтеграцію напередодні саміту з ЄС, свідчить про значну «постановочну частину» в блокаді парламенту й знятті цієї блокади. Президент показав себе так, як і хотів, — мудрим менеджером, що працює на благо країни, десь осторонь якого метушаться недбалі й безвідповідальні парламентарії, які, за великим рахунком, не надто й потрібні народові.
Отже, гарант Конституції знову довів сам собі, а заразом і спробував довести народові, що він вирішує всі важливі питання й повносило керує країною. Від видовища ж парламентського паралічу якісь наші громадяни отримали просто задоволення, а якісь підтримали опозицію в праведній боротьбі за персональне голосування. Але більшість поставилися байдуже. Напрошується такий, ще показовіший, висновок: усі ці дні наша країна просто не помічала, що парламент не працює. Адже від парламенту, самі ж його обираючи, ми чомусь нічого позитивного не чекаємо. І не дуже віримо всьому, що там відбувається, нехай навіть наші народні обранці виплигують з дорогих костюмів і вишиванок, демонструючи боротьбу за справедливість. Голосування — це чудово, але де ж «покращання» — цікавиться пересічний обиватель. І він правий — поки в Раді тривають епічні протистояння, караван нашого життя йде своїм шляхом.
