Два роки тому в центрі української столиці в ці дні вбивали людей. Багато людей. Вбивали кращих...
Було зрозуміло, що тримісячний протест на майдані Незалежності наближається до фіналу. І, на жаль, розв’язка відбувалася за найгіршим сценарієм...
Тодішній президент Янукович робив все, щоб втриматися при владі, використовуючи абсолютно крайні силові методи (над ним, зокрема, тяжів і жах Помаранчевого майдану). Однак, робив він це не сам, за його спиною стояли також навчені подіями 2004 р. росіяни, які, за словами екс-голови СБУ Валентина Наливайченка, перебували в Києві і напряму керували процесами від імені влади.
З іншого боку, була опозиція — фактично люди з колишнього помаранчевого табору (були й нові обличчя), які після 2004 р. дискредитували себе, що дозволило Януковичу перемогти в 2010-му. Не секрет, що українська опозиція користувалася підтримкою Заходу (США, Канади, Євросоюзу).
Також свою гру вели українські олігархи, які підтримували як владу, так і опозицію. Окремі крупні бізнесмени розкладали ризики в різні кошики.
Хто виграв? Після повалення Януковича, який втік до Росії, виграли фактично всі. Опозиція стала владою, олігархи, які ставили на повалення Януковича, — задоволені (інші — переорієнтувалися), Захід — в плюсах. Але виграв і Кремль, бо, розігрівши ситуацію на Майдані до потрібної температури, вдарили по Криму, анексувавши півострів, і розпочали відверту військову агресію на сході України, окупувавши частину нашої території.
Хто програв? Окрім, Януковича та його клану (Львочкін і багато інших регіоналів спокійно себе почувають в нинішньому парламенті), найбільше програв головний суб’єкт і рушій Євромайдану — народ. Сотні тисяч людей, які в сильний мороз протягом всієї зими виходили на Майдан і представляли запит на зміни від імені мільйонів інших громадян, які йшли на величезну жертву, не шкодуючи власного здоров’я і життя, були використані. Чому?
«День» ще на початку Євромайдану неодноразово закликав громадських активістів, котрі представляли інтереси людей, до об’єднання. Ми організували низку круглів столів, на яких намагалися пояснити молодим політикам, що без організації в потужний рух чи партію, який би представляв сам Майдан, а не його сцену, до речі, куди потрапити просто так було неможливо, бо її контролювали політики, вони стануть частиною системи. Тієї кланово-олігархічної системи, яку створив Кучма за час свого десятирічного правління, і який по суті привів до влади Януковича. Не дослухалися...
В сухому залишку, ми отримали ротацію кланів при владі, справжню війну, втрату територій і вбивство тисяч українців. Фактично відбулася реінкарнація режиму 90-х...
Ще одним доказом того, в якому стані знаходиться сьогодні українська політика є те, що другу річницю закінчення Євромайдану і масових розстрілів людей, країна зустрічає в умовах політичної кризи. Абсолютне дежавю з постпомаранчевим періодом. Ми знову бачимо жорстке протистояння між президентською та прем’єрською командами за владу і ресурси.
В цих умовах актуальними залишаються питання — чому українське суспільство, продемонструвавши велику самоорганізацію і героїзм на Майдані, не може вирішити проблему на політичному рівні? Чи є розуміння серед громадян — через два роки, що насправді відбулося під час тих бурхливих подій? Який вихід із ситуації сьогодні?
«СЬОГОДНІ ВІДБУВАЄТЬСЯ БОРОТЬБА ІЗ ЗАЛИШКАМИ РЕЖИМУ КУЧМИ—ЯНУКОВИЧА»
Юрій ЩЕРБАК, дипломат, публіцист:
— 18—20 лютого 2014 року — це найтрагічніший момент в історії незалежної України. Всі події відбувалися недалеко від мого дому, я міг вийти на балкон, чути постріли та запах гару. У нас не було іншої реакції, окрім плачу, оскільки ми не могли нічим допомогти, коли бачили це страшне побоїще. Мені досі моторошно ходити Банковою і до Спілки письменників, бо кожного разу уявляю, як «чорні снайпери» стріляли по неозброєних людях з того світлого місця, де творилася наша українська література. Всі, хто бачив і пережив це, ніколи не забудуть тих подій і безсмертний подвиг людей, які в жахливих умовах, являли чудеса взаємодопомоги.
Але рівно через два роки майже на тому ж місці — у Верховній Раді трагедія почала переходити у трагікомедую, яка ганьбить пам’ять загиблих. Невже вони гинули за те, щоб продажні пани не могли вирішити питання уряду?
Звичайно, нинішній уряд багато зробив у жахливих умовах, але це не подобається людям, які відчувають, що влада — Президент, Кабмін, парламент, суди, прокуратура — зробили менше, ніж очікувало суспільство. Тож, з одного боку, ми побачили величезну самопожертву та відродження української політичної нації, але бачимо і фарс, який показали нам представники всіх гілок влади. Історичний цикл ще не підійшов до нової революції, тому очікувати сьогодні великого соціального сплеску не варто. Але він, не мене, може бути жахливим та грізним — про це потрібно думати всім, хто береться за справу порятунку української держави.
20.02.2014 р. / ФОТО РЕЙТЕР
Що ж до того, чи можна було уникнути цих жертв? Не думаю. Українці не мали іншого вибору і їм не слід було піддаватися ілюзіям наших західних союзників, які укладали угоду з опозицією та Віктором Януковичем. Думаю, якби угода з Януковичем відбулася, він би однозначно надурив і знайшов би привід запросити російські війська до України, і ми б мовчки дивилися, як російські танки їдуть Хрещатиком. Історія іноді підказує більш доцільні, але, на жаль, криваві шляхи. Тоді вона показала нам вихід із повільної російської окупації та знищення української ідентичності. Лише повстання Революції Гідності змогло вирішити питання першого на території Європи кримінального режиму, коли все відбувалося «по поняттях», а не за законом. Сьогодні відбувається боротьба із залишками цього режиму. До слова, саме режим Кучми органічно і повністю переріс у режим Януковича. Але при владі досі переважають політики, які знаходилися в оточенні Кучми, які були виховані на принципах, на яких будувалася його система.
Але Революція Гідності показала існування загальноукраїнського ідеалу — люди вірили в ідеали свободи та незалежності, і поклали за них свої життя. Ці ж люди стримали російську агресію та сьогодні намагаються подолати стару систему. Це складний процес і повільна боротьба. Щоб створити нову власну систему, більшовики залили кров’ю всю Російську імперію. Ми не можемо піти цим шляхом, тому боротьба зі старою системою має відбуватися на принципах справедливості, законності й збереження демократичного духу держави.
Після закінчення Революції Гідності робилося все для того, щоб молоді політики та активісти не могли сконцентрувати свої сили у власних політичних партіях. В Україні весь час відбувалася симуляція бурхливої політичної діяльності, політичні проекти були імітаційного характеру і мали слабке відношення до справжніх партій. Цю ілюзію партійного життя підтримували олігархи, які досі правлять країною. Тож під нові вибори вони створили політичні проекти, які відповідали суспільному запиту на нові обличчя.
Та слід відмітити і величезні позитивні зміни, які відбулись протягом останніх двох років. Можливо, вони були хаотичними і несистемними, але відбулося просування в напрямку Європи. І, найголовніше, суспільство змогло саме собі поставити діагноз — безпощадний і точний — тому народ іде попереду свого уряду і вимагає від нього більше, ніж він робить. Це і є запорукою нашого руху вперед.
«ПОЗАЧЕРГОВІ ВИБОРИ Є НАЙБІЛЬШ БЕЗГЛУЗДИМ ШЛЯХОМ ВИХОДУ ІЗ ПАРЛАМЕНТСЬКО-УРЯДОВОЇ КРИЗИ...»
Олександр СОЛОНТАЙ, експерт Iнституту політичної освіти:
— Те, що відбулося під час Революції Гідності, було вимушеним. Ніхто не готував Євромайдан і це не було спланованою акцією. Влада спровокувала ці події: звернула із європейського шляху, почала посилювати репресії, вбивати людей, а потім масово розстрілювати активістів. Тож українці мусили зупинити це свавілля. Пізніше розпочалася війна, яка знов не залишила громадянам України вибору і вони знов почали воювати за свою свободу. Українці не були зачинателями цих подій — вони лише реагували на ті виклики, які з’являлися.
Сьогоднішні події, в українській політиці, які співпали з другою річницею Революції Гідності, свідчать, що наші можновладці не цінують тієї великої жертви, яку принесли українці, і щодня не пам’ятають про те, що прийшли до влади на крові. Вони є представниками старого політичного класу, і призначити їх державними керівниками було вимушеним кроком постмайданного періоду через відсутність зрілої альтернативи. Нової політичної еліти не було, а «старі» стали різко затребуваними. Олігархам потрібна була гарантія збереження їх влади і старої системи в майбутньому, тому вони підібрали під цю потребу старих політиків, закріпивши це телевізором, який вони також контролюють. Тож колишня опозиція, яка не очолювала Революцію Гідності, яка пленталася в обозі, раптом вийшла в авангард.
Але не слід звинувачувати нових політиків та активістів у тому, що вони не об’єдналися після Майдану в окрему політичну силу. Вони не мали достатнього політичного досвіду і розуміння процесів, а також не були достатньо рішучими та послідовними. Вони шукали компроміс, в тому числі для зростання власної кар’єри, тому схопили цю «синицю» у вигляді мандатів народних депутатів. Між розбудовою громадянського суспільства, формуванням іншої думки та депутатським мандатом зробили вибір на користь крісла у Верховній Раді. Тож на позачергових парламентських виборах до Ради фактично так і не потрапила жодна постмайданна сила — всі прийшли за прямої або опосередкованої підтримки олігархів із певними зобов’язаннями перед ними.
Після нинішньої політичної кризи вони знов розбредуться по різних інших тимчасових проектах, які підтримуються або фінансуються олігархами, щоб знов стати народними депутатами. Тим більше, зараз їм ще більше хотітиметься повторити свій шлях, отримавши мандат народного депутата. Тож, думаю, велика кількість «нових облич» так і залишаться у тих політичних силах, у яких вони прийшли до влади, або у наближених до них політичних проектах.
Виходом із сьогоднішньої політичної кризи є уряд технократів — технічних спеціалістів, які на рік зупинять політичні зміни на рівні Кабміну, і проводитимуть лише реформи. Це не має бути квотований уряд, відповідно до представництва у Раді — кожен з міністрів має відповідати перед усією коаліцією. Лише коли угода між Україною та ЄС набуде чинності, можна проводити політичну розв’язку за допомогою парламентських виборів. А поки позачергові вибори є найбільш безглуздим шляхом виходу із парламентсько-урядової кризи, оскільки зараз вони можуть привести до влади такі політичні сили, які зірвуть виконання угоди між Україною та Євросоюзом. Тоді вся 2-річна робота, жертви і кров будуть марними. Вся відповідальність і ініціатива знаходиться в руках Президента — якщо він це зробить, його підтримають навіть ті фракції, які сьогодні вийшли з коаліції. Якщо ж цього з боку Глави держави не відбудеться, мова йтиме про позачергові президентські вибори.
«Я НЕ БАЧИВ ЖОДНОГО СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ, ЯКЕ Б ЗАМОВЛЯЛА НИНІШНЯ УКРАЇНСЬКА ВЛАДА»
Євген ГОЛОВАХА, заступник директора Iнституту соціології НАН України:
— В кривавих наслідках Революції Гідності винними є насамперед Янукович і вся влада, яка не змогла завдяки розумним рішенням не довести до радикалізації суспільства. 10 грудня 2013 року Соціологічна асоціація України попереджала про те, що потрібно покарати винних у розгоні Євромайдану, щоб розв’язати ситуацію. Навіть в лютому 2014 року я попереджав владу, що вона може довести країну до трагедії, але вона не дослухалася. Умова була проста: коли у протестувальників були чіткі вимоги щодо перезавантаження влади та дострокових виборів, ситуацію можна було вирішити цивілізованим шляхом, як це відбувається у нормальних країнах. Але коли клан керує державою, він ставить свої інтереси вище за державні — це і призвело до сумних наслідків. Думаю, причина й у тому, що радикальні сили грали на Майдані надто велику роль.
Після Революції гідності я сподівався, що нова Верховна Рада може структуруватися за новими принципами, ніж колись. Але через інерцію наш політичний простір досі залишається неструктурованим, тому незрозуміло, хто і які соціальні верстви представляє. Партії у нас виникають і приходять до влади як лідерські чи кланові проекти. Вони дуже швидко втрачають довіру, навіть якщо приходять на хвилі ентузіазму. Єдине, що в них залишається — питання влади. Ця ж проблема лишається і зараз, тому до існуючих політичних партій така низька довіра і, як результат, постійні політичні кризи. Так було після першого Майдану, так є і зараз. Це посилює розчарування суспільства — ми бачимо багато досліджень, які показують, що за останні 2 роки розчарування і невдоволеність суттєво зросла, навіть якщо не брати до уваги війну та економічні негаразди.
Після Майдану було багато активних та освічених людей, які б могли знайти спільну ідеологічну платформу для об’єднання. Газета «День» правильно наголошувала на потребі молодих політиків формувати свою платформу, незалежну від політичних проектів старого формату. Тоді б вони знайшли і своїх прибічників. Але, на жаль, цього не відбулося. Вони розсмокталися по традиційно лідерсько-кланових угрупуваннях, якими є наші політичні проекти, і загубились у них. Вони не знають, що робити далі — вони мають суперечності, кому має належати влада, але не мають головного підґрунтя — на яких ідеологічних засадах.
У нас дуже багато людей, які потребують ідеології та прагнуть підтримувати не просто «все хороше», а якусь ідеологічну позицію. У нашій країні близько 200 політичних партій, але немає жодної, яка б мала соціал-демократичне спрямування, хоча саме цей напрямок є найбільш популярним серед населення. Немає справжньої ліберальної партії, яка була б опонентом. Будь-які спроби створити подібні партії ні до чого не призводять. Через це сьогодні загрозу складають крайні націоналістичні сили, які формулюють певні ідеологічні засади й гасла, тому можуть набирати певні бали в нинішніх умовах. Це може піти не на користь європейському шляху розвитку.
Політикам потрібно зрозуміти — зараз не час з’ясовувати стосунки, зараз потрібно висловити чітку ідеологічну позицію — чого вони хочуть досягти. Тому я б порадив нинішній владі врахувати досвід і першого Майдану, коли його учасники, прийшовши до влади, перегризлися і знищили всі здобутки, і досвід другого Майдану, оскільки ніхто не гарантує, що не буде нових протестів. Влада має адекватно вирішувати всі питання, які виникають в державі.
Ще з 2015 року я попереджав про зростання соціальної напруженості, насамперед у Києві та на заході країни — у тих регіонах, які реально привели до влади нинішніх політиків. Тому вони мають вивчати соціологію, щоб розуміти, що їх чекатиме, якщо не буде досягнуто узгодженості та послідовності у їх діях. Наприклад, Ангела Меркель має спеціальну дослідницьку групу, яка проводить близько 200 опитувань на рік з різних питань, вирішення яких входить до компетенції уряду. Дуже чітко видно, що у своїх діях вона переважно орієнтується на громадську думку, коли приймає рішення. Це стосувалося і санкцій проти Росії, і зброї для України — тож санкції ввели, а зброю не надали. Звичайно, іноді громадська думка може помилятися, а політики краще знати, яке рішення треба прийняти, але враховувати її необхідно, і відповідно вибудовувати комплекс заходів.
Але я не бачив жодного соціологічного дослідження, яке б замовляла нинішня українська влада. Останнє соціологічне дослідження датується 2011 роком, коли замовлення робив держкомітет з інновацій «Довіра до реформ». Ці дані Азаров і Янукович використовували у своїх виступах і навіть розробили програму, як підвищити довіру і інтерес до реформ. Але в цьому напрямку не було зроблено нічого.
