Недавня смерть колишнього голови Фонду держмайна Михайла Чечетова, хочемо ми цього чи ні, знову повертає нас у часи президентства Кучми. Було це самогубством, доведення до самогубства чи вбивство — має вирішити суд, але показовим вже є той момент, що буквально напередодні смерті Чечетова нинішній генпрокурор Віктор Шокін заявив, що ГПУ має намір пред’явити йому нові звинувачення, які стосуються діяльності на посаді голови ФДМУ. Навіщо Генпрокуратура публічно заявляє про свої наміри, знаючи, які покази має Чечетов вже давав і які ще може дати, таким чином, фактично створюючи загрози його життю? Якщо ГПУ мала намір допитати екс-голову ФДМУ за іншими епізодами його політичної біографії, чому б це не зробити без розголосу?
Абсолютно ідентичною була ситуація в березні 2005 року, коли тодішній голова ГПУ Святослав Піскун публічно на всю країну заявив, що колишній керівник МВС Юрій Кравченко викликається на допит по «справі Гонгадзе». До Генпрокуратури Кравченко так і не дійшов. Він був знайдений мертвим у власному будинку в Києві в результаті двох пострілів в голову. Досі в цій справі запитань більше ніж відповідей. Офіційне слідство зробило висновок, що це було самогубство, але, як неодноразово заявляв потерпілий у «справі Гонгадзе» Олексій Подольський, — це було вбивство.
Як бачимо, пройшло ціле десятиліття, а деякі поведінкові тенденції в ГПУ не змінилися. Як і не змінилася ситуація, коли в країні вмирають важливі свідки часів «великого дерибану». Покинуті проблеми породжують нову безкарність і великі трагедії всередині країни, спокушаючи зовнішнього агресора (Кремль) вбивати українців і захоплювати наші території.
ЧАС «ОРЛІВ КРАВЧЕНКА»... / ФОТО РЕЙТЕР
Ми опитали відомих журналістів, які займаються розслідуваннями резонансних злочинів, і отримали такі результати найбільш скандальних кримінальних справ, які стали «візитівкою» кланово-олігархічної системи і на які досі немає остаточної юридичної відповіді:
• вбивство відомого бізнесмена і народного депутата II скликання Євгена Щербаня;
• вбивство народного депутата I та II скликання, голови Національного банку України Вадима Гетьмана;
• вбивство журналіста Ігоря Олександрова;
• вбивство журналіста Бориса Дерев’янка;
• вбивство журналіста Георгія Гонгадзе;
• смерть народного депутата IV скликання,міністра транспорту та зв’язку Георгія Кірпи;
• смерть міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка;
• замах на життя народного депутата II та III скликань Олександра Єльяшкевича;
• викрадення і побиття громадського діяча Олексія Подольського.
Цей перелік резонансних справ, насправді, можна продовжити. А от зовсім свіжі приклади — Михайло Чечетов, кілька місяців тому також знайшли мертвою колишнього голову Фонду держмайна Валентину Семенюк-Самсоненко, буквально два тижні тому знайдений повішеним міський голова Мелітополя Запорізької області Сергій Вальтер... Насправді, кожен приклад потребує окремої статті. Але всі вони є діагнозом системі. Здавалося, що її зруйнують два Майдани, але поки що лише похитнули.
Наші сьогоднішні коментатори:
Валерій КУР — один із найстаріших професіоналів, співробітників карного розшуку. З 1970 р він у карному розшуку — пройшов шлях від інспектора до одного з керівників карного розшуку міста Києва. 1987 року в Києві вперше був призначений і створював підрозділ по боротьбі з організованою злочинністю. Організатор і керівник кримінальної розвідки Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю у складі МВС України. Сформував спецпідрозділ «Сокіл» для боротьби з особливо небезпечними злочинами.
Олексій ПОДОЛЬСЬКИЙ — журналіст, громадський діяч, потерпілий в «справі Гонгадзе».
Микола СІРИЙ — кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
Валерій КУР: «Кравченко став жертвою системи Кучми»
— 4 березня 2005 р. у своїй заміській дачі було знайдено мертвим колишнього голову МВС України Юрія Кравченка. Минуло 10 років, але, як і раніше, до цієї трагедії залишається багато запитань: офіційне слідство стверджує, що це було самогубство, але, як неодноразово заявляв потерпілий «у справі Гонгадзе» Олексій Подольський, — це було вбивство. Що ви думаєте з цього приводу?
— Я підійду до відповіді на це запитання, але спершу ми повинні розуміти, що собою являв Юрій Кравченко. Якщо коротко — він елементарно не витримав випробування владою. Спочатку у нас були чудові стосунки. Ще до того, як він став керівником МВС, я користувався авторитетом і повагою з боку професіоналів. Коли він очолив міністерство, він з великою повагою поставився до мене. Я мав особистий доступ до нього, оминаючи першого заступника міністра, тобто мого безпосереднього начальника. Він завжди уважно слухав мене і зважав на мої поради.
Але потім ситуація змінилася. Я це зрозумів 2000 р. Не всі витримують тих, хто поруч і знає надто багато, тих, хто може сказати правду в вічі. Поступово він оточив себе людьми, яких годував з руки. Він вигадав собі нову форму, титули, назви. Мене передусім налякало те, коли Кравченко за зразком одного дуже відомого диктатора назвав себе — «лідером». Мені було страшно чути, як всі люди, що оточують його, почали змушувати своїх підлеглих називати його «лідером». Міністерство раптом перетворилося на вчених, пішло повальне захоплення кандидатськими, докторськими, а насправді все це було профанацією.
Я вже не кажу, що традиція випити на роботі стала просто небезпечною. Спочатку пили наприкінці робочого дня, потім почали пити в обід, а потім можна було пити вже й зранку. Якби ви знали, скільки оперативників згубив алкоголь.
Люди, до яких прислухався Кравченко спочатку, це були Дагаєв і Фере. Я знаю, що їх звинувачували в багатьох злочинах, але я не хочу зараз давати їм характеристику. Пізніше і вони перестали йому радити, оскільки він цього вже не потребував. Дагаєв взагалі потім став його ворогом. А Фере мені якось сказав, коли у мене вже почалися неприємності — за мною почали стежити, слухати, почалися погрози на мою адресу і адресу моєї родини: «Перестань плескати міністра по плечу». А в перекладі це означало, що «перестань розмовляти з ним як у перші роки — як з рівним, він вже не на тому рівні».
У результаті я, в розквіті сил, у 49 років, виявився викинутим на вулицю «завдяки» саме Кравченку. Багато моїх співробітників пішли у підпілля — аби не виконувати страшних злочинних наказів.
Ось до чого призводить безкарність, коли немає підпорядкування законові, а є підпорядкування особистим інтересам.
— Коли Кравченко був міністром, багато писали про те, що він може стати наступником Кучми.
— На жаль, це й стало однією з причин його зламу. Спочатку ми були «білими воронами» в системі — ми не пили, займалися спортом, вели правильний спосіб життя, я в ньому бачив працелюба, професіонала і неординарну людину. Але потім, коли він отримав все, він зламався. Наші шляхи розійшлися, оскільки я залишився на колишніх позиціях. А Кравченко за допомогою свого оточення навіяв собі, що він особливий. Його оточення було настільки авторитетним для нього, що вони відіграли для Кравченка страшну роль. Вони почали йому втовкмачувати, що авторитет його настільки великий, що він може змагатися навіть із президентом. Доходило до того, що для нього нібито готували опитування громадської думки, за результатами якого його рейтинг був вищий за рейтинг глави держави. Звичайно, все це було блефом.
На той час на політичному небосхилі було кілька політико-олігархічних кланів, які могли претендувати на крісло нового гаранта. Розглядалася і родина Деркача, тоді очільника СБУ, розглядалися і представники Адміністрації Президента, їх називали «гаманцями», — це і Бакай, і Медведчук. Дуже сильний вплив мала група «Приват» (Пінчук, Тігіпко), мав вплив Олександр Волков, який входив до певної групи. До ще однієї групи саме входив і Кравченко. Зовні все виглядало сильно — поїздки, нова форма, телебачення, створення нових підрозділів МВС, дружба з керівником МВС Росії, участь у міжнародних форумах... Але насправді все це було штучно.
Одного разу Кучма викликав Кравченка і дав йому зрозуміти всю таємницю. Він йому фактично пояснив, що «лише я вирішую, ким ти будеш, — усе залежить від твоєї особистої відданості і від того, як ти виконуєш завдання щодо утримання моєї влади».
— Отже, щодо смерті Кравченка.
— На той час, 2005-й рік, я знав як керівники СБУ і МВС працювали стосовно Кравченка. Щодня і щогодини вони не зводили з нього очей. На ньому «висіла» не одна служба. Я схиляюся до того, що це все ж таки було самогубство. Чому?
Перше. Тоді в МВС працювали генерали, яких я чудово знаю, — Москаль і Євдокимов, в СБУ — Крутов і Кожем’якін. Ці люди не могли допустити, аби вбивство сталося з боку цих структур. Припустити, що якась спецслужба чи група інтересів захоче викрасти чи вбити Кравченка, — фізично такої можливості не було.
Друге. Керівництво Генеральної прокуратури мстилося йому за те, що він свого часу викинув їх з податкової. Вони його давили психологічно як могли. Усі ми пам’ятаємо, що публічно було зроблено заяву — ось завтра ми вас викличемо в Генпрокуратуру «у справі Гонгадзе» і, можливо, буде арешт. У цей час у ньkого була сильна депресія.
Тепер щодо пострілу. Це називається «синдром півня», коли йому відрубують голову, а він ще довго стрибає. Нам відомі випадки, коли м’язи продовжували скорочуватися, отже, можна було зробити два постріли.
— Це ваша думка. Система поглинула Кравченка?
— Я не вірю, що особистості роблять історію. Кравченко не робив історії, він став жертвою системи. Кожен президент, який приходив і приходить до влади, формує і формував систему. Кравченко був параноїдально налаштований на те, аби вирватися із селищно-районного полону і досягти успіху. Заради цього він фактично повторив ту ж саму помилку, якої припустився Пукач. Вони обидва були готові виконати будь-який наказ, аби досягти висот. Кравченко підпав під вплив системи, яку здебільшого сформував Кучма. І як тільки він спробував брикнутися проти цієї системи, вона його викинула. Тодішня влада його підняла, вона ж його й опустила. Він став жертвою системи.
Ви знаєте, я б хотів наголосити, що попри все, я не тримаю гніву на Кравченка. Я не ставлю перед собою завдання комусь помститися, для мене головне — зламати систему, яка призводить до трагедії багатьох нормальних людей.
— Абсолютно аналогічну ситуацію з 2005 роком, коли генпрокурор Піскун публічно викликав Кравченка на допит, ми спостерігали зовсім недавно. Тепер уже нинішній керівник ГПУ Шокін публічно заявив, що колишньому голові Фонду держмайна Чечетову інкримінуватимуть нові обвинувачення. І через буквально короткий час Чечетова знаходять мертвим. У чому причина таких дій з боку генпрокурорів?
— Це пряме порушення закону, коли перші особи, намагаючись задовольнити потреби політикуму чи суспільства, починають заявляти те, що говорити не можна. На цьому прикладі ми фактично переконалися в тому, що сьогодні Генпрокуратура керується тими традиціями, які були властиві їй 10 років тому. Ми, професіонали, чітко знаємо — якщо звучать такі публічні заяви, таким чином, хочуть перекрити професіоналізм популізмом. Дуже сумно, що сьогодні такими заявами вищі посадовці фактично підводять людей до крайньої межі. Нам може не подобатися якась людина, але існує закон, перед яким усі рівні.
— Ваші слова фактично свідчать про те, що ми досі існуємо в системі Кучми. Чому навіть після двох майданів ми не можемо її демонтувати?
— За Кучми ця система остаточно оформилася. А створюватися вона почала фактично одразу ж після розвалу Радянського Союзу. Як можна стати мільярдером у бідній країні? Отже, грабують. І ці ж люди сьогодні намагаються розв’язувати ці проблеми. Я так не хочу, щоб у нас були майдани, але, на жаль, лише через кров ми починаємо щось змінювати, зокрема перебуваючи сьогодні перед зовнішньою загрозою. Ми поступово починаємо ламати цю систему.
Олексій ПОДОЛЬСЬКИЙ: «Хто наступний?»
Минуло 10 років, відколи зухвало вбили головного свідка у справі Гонгадзе — міністра Юрія Кравченка.
10 років Генеральні прокурори України фактично «кришують» убивць: спочатку під їхнім керівництвом було сфабриковано висновки про самогубство, а потім вони утаємничили всі матеріали розслідування.
«У результаті першого вогнепального поранення він одержав множинні переломи нижньої щелепи, перелом семи зубів (травматична ампутація), перелом верхньої щелепи, хрящів носа та ушкодження язика. Таким чином, він не міг не знепритомніти в результаті такої травми. Не припускаю, такого не може бути, незалежно від її вольових рис. Після такого поранення могло бути лише розслаблення, релаксація, поранений повинен був випустити пістолет із руки. Утримати зброю в руці після такої травми людина не в змозі» (із судово-медичного висновків Миколи Поліщука — автора першої на теренах колишнього СРСР книжки про поранення такого роду — «Вогнепальні поранення голови». Друга монографія Поліщука, — «Вогнепальні поранення центральної нервової системи». Микола Поліщук, який понад десять років був консультантом обласної, міської, а потім республіканської судово-медичних експертиз із черепно-мозкових травм. А під час розслідування очолював Міністерство охорони здоров’я України).
Сьогодні до ГПУ кілька запитань.
Перше. Чому у матеріалах справи відсутні навіть згадки про відеоспостереження, яким було обладнано як особняк Кравченка, так і сусідній будинок. Невже натовпи слідчих прокуратури, експертів, оперативників СБУ не помітили камери? А може просто забули їх згадати у протоколі огляду місця події? Ну, і безумовно записи цього спостереження ніхто офіційно не досліджував і самих записів у справі немає. Хоча апріорі впевнений — записи вилучали і дивилися. Що ж там таке побачили у ГПУ та у високих кабінетах, якщо дали команду «забути» і не згадувати про це відео?
Друге. Поясніть, чому не знайдено блокнот, з якого вирваний листок передсмертної записки Кравченка та ручка, якою він її написав? Адже шукали ці речі ретельно і скрізь, де він міг написати це звернення: і в будинку, де мешкав, і у гаражі, де знайдено тіло, і на подвір’ї, і в київський квартирі, куди міг заїжджати? Невже Кравченко конспіративно виготовляв своє «останнє слово»? Заздалегідь у затишно-таємному місці? А може він сам знищив сліди цього написання? Для чого?
Третє. На пістолеті, з якого був вбитий Кравченко, експерти знайшли лише три відбитки пальців. ГПУ свого часу категорично заявила, що то відбитки Кравченка. Хоча це брехня: в експертизі записано, що вони змазані й — увага: експерт НЕ ВИКЛЮЧАЄ, що могли належить Кравченку. Той, хто хоча б поверхні знайомий із криміналісткою розуміє, що таке формулювання експерта означає, що ці відбитки не виключають належності ще до мільйона осіб. Але не це головне. Справа у тому, що всі три відбитка залишені кров’ю. А експертиза тіла гласить: на правій руці Кравченка — жодної краплини крові. Отже, пане Шокін, поясніть країні та, бажано, як ви любите, публічно: як можна залишити криваві сліди без крові?
Більш детально про вбивство Кравченка я виклав у статті в двох частинах на своєму блозі, яку написав ще за Януковича у жовтні 2010 року, коли знайомився зі справою екс-міністра: частина 1; частина 2.
У 2005 році було вбито організатора вбивства Гонгадзе і першого знакового свідка злочинів другого президента України.
А зовсім нещодавно — 28 лютого 2015 р. не стало ще одного ключового свідка злочинів родини Кучми — Пінчука (тепер корупційних) — Михайла Чечетова. Того самого Чечетова, який вже дав свідчення щодо корупції Кучми, Пінчука та Медведчука. Показово, що піар-мізансцена, що передувала загибелі Чечетова, повністю повторює останні дні життя Юрія Кравченка. Такі ж самі погрозливі заяви вищих чинів держави на провладних каналах, що фактично готували для суспільства пояснення мотивації майбутнього самогубця. А за гучними заявами: відразу — ще не охололи мікрофони — суїцид. У випадку Чечетова суїцид, що на 100% нагадує методики КДБ і почерк його виконавців у загибелі цілої низки партійних завгоспів, що зберігали тайни золота і мільярдів КПРС-КГБ. Згадайте, як у 90-х після ГКЧП вони один за одним, начебто добровільно, мов наш бідолашний приватизатор Чечетов, повискакували з вікон власних осель. Повискакували разом із кінцями щодо тих партійних скарбів. І навіть записки написали — такі ж лаконічні та такі ж ні про що.
То хто ж наступний?
Микола СІРИЙ: «В кінці 1990-х поступ у розвитку судової системи був втрачений»
Якщо ми оглянемо наш історичний поступ, починаючи з незалежності, то на початку 1990-х розвиток судової системи відбувався в достатньо зрозумілих і логічних напрямках. На мою думку, цей розвиток навіть мав позитивне спрямування. Але десь наприкінці 1990-х поступ був втрачений. Почали домінувати інші настрої. Чому до 1997—1998 рр. політика більш-менш погоджувалася з позитивним поступом судової системи? Це було пов’язано з тим, що найважливіша ланка судової системи — арбітражні суди, потім вони стали господарськими, були відділені від загальної юридичної системи. Вони перебували під досить високим адміністративним впливом з боку уряду і урядових можливостей. Тому судова і правоохоронна системи мали можливість більш-менш спокійно розвиватися. Але з огляду на вимоги Конституції, які передбачали об’єднання судової системи не пізніше ніж в 2001 році, питання постало більш гостро, тому що об’єднання судової системи в єдину конструкцію, вже змушувало від політиків вдаватися до більш витончених форм впливу на судову систему.
З іншого боку, не було достатньо розуміння судового корпусу — а якою має бути верхівка судової системи? Створювати Касаційний суд чи не створювати? Якою має бути апеляція? Якою має бути система судового контролю над розслідуванням злочинів? Також залишилося поза увагою обставини формування адміністративної юстиції в Україні. В результаті, відбулося дуже швидке корумпування і політизація цієї системи — адміністративні суди не виконували належно свої функції, особливо коли це стосувалося необхідності проведення чесних виборів. Недостатньо уваги було проявлено і до інституту Конституційного Суду. Постійний вплив політики на КС призвів до нивілювання цього органу. Такі недопрацювання, перевага одноденних інтересів над стратегічними інтересами суспільства призвела до того, що у нас сформувалася дуже слабка судова гілка влади. Настільки слабка, що було достатньо невеликих зусиль в 2010 році режиму Януковича і судова система склалася, як «карточный домик».
Якщо порівнювати періоди правління різних президентів, то період Кучми характеризується стремлінням взяти під контроль судову систему. Але йому не вдалося цього зробити до кінця. На той час судова система зберігала достатньо високий рівень самостійності. Період Ющенка характеризувався нерозумінням чи недостатнім розумінням того, що треба було робити. Це був період серйозних методологічних і стратегічних помилок. Для прикладу, коли створюється адміністративна юстиція, то не можна призначити голову адміністративної юстиції і сказати — а тепер бери і формуй корпус суддів. Так голова і почав формувати корпус суддів с високим рівнем корупційності, тобто всі знали на якому рівні і скільки коштують та чи інша посада. А коли вже прийшов Янукович разом з Портновим і Лавриновичем, вони не стали нічого придумувати — просто взяли недоречні політико-юридичні напрацювання і вміло їх застосували. Мова йшла про руйнацію і Верховного Суду, і Конституції, і військової юстиції, і суддівського самоврядування. Тобто та плутанина, яка була сформована під час президентства Ющенка, була вміло використана командою Януковича.
На жаль, сьогодні, вже за Порошенка, ми теж не бачимо реальної судової реформи. Внутрішні і зовнішні сигнали нарешті мають бути почуті на найвищих щаблях влади. Йде мова про серйозні прорахунки — набагато швидше потрібно приймати стратегічні рішення, правильно організовувати роботу і давати чіткі сигнали суспільству. На жаль, рішення, які приймаються не характеризуються чіткістю, переконливістю, аргументованістю, яка потрібна для судової реформи.
