Рада національної безпеки та оборони України на засіданні 12 березня ймовірність масштабної агресії оцінила як високу. Отже, було ухвалено рішення щодо запровадження комплексу заходів щодо посилення оборонних можливостей України, більш ефективного використання потенціалу оборонно-промислового комплексу України, забезпечення Збройних сил України та інших військових формувань новими озброєнням та військовою технікою.
Про нарощування й приготування до застосування сухопутних угруповань військ на сході багато пишуть у пресі, ця тема досить активно обговорюється в експертному середовищі.
А ЯКА СИТУАЦІЯ НА МОРІ?
Російська військова присутність у Криму збільшувалася практично весь минулий рік: посилено авіаційне угруповання, оснащено новим озброєнням морську піхоту, проведено комплексне відновлення ряду бойових кораблів ЧФ РФ, в Крим перекинуто новітні ракетні комплекси (оперативно-тактичні — «Іскандер» та протикорабельні — «Бастіон», обидві, як і бомбардувальники Су-24, можуть нести ядерний боєзапас).
Триває інтенсивна підготовка кораблів, флотських частин і підрозділів. Нещодавно комісією під керівництвом міністра оборони на ЧФ РФ відбулася перевірка морської піхоти з приведенням її в бойову готовність. Слід зауважити, що морська піхота ЧФ РФ — виключно наступальний компонент для ведення десантно-штурмових дій із захоплення і утримання плацдармів на узбережжі противника.
Уже влітку цього року ЧФ РФ поповниться новітнім багатоцільовим фрегатом проекту 1135.6 «Адмірал Григорович» (всього в серії для ЧФ — шість таких кораблів, до речі, на перших трьох будуть українські турбіни, які вже поставлені в РФ).
До кінця 2015 року в Севастополь прийде ще один фрегат проекту 1135.6 (всього на ЧФ буде шість таких кораблів), два малі ракетні кораблі та два новітні дизель-електричні підводні човни проекту 636.3 (всього на ЧФ планується мати шість таких підводних човнів). На всіх зазначених кораблях будуть виключно контрактні екіпажі.
Для чого саме такий склад сил?
Фрегати оснащені сучасним ударним ракетним і потужним протиповітряним озброєнням колективної оборони на борту. Підводні човни мають високу бойову ефективність із можливостями застосування ракетно-торпедного озброєння. Малі ракетні кораблі — високошвидкісну протикорабельну зброю (до речі, планувалося їх застосовувати для служби на Каспії, але тепер ці кораблі передислоковують у Чорне море).
Характеристики посилення наступального угруповання ЧФ РФ завдяки поповненню, яке планується до кінця поточного року (всього — до 40 протикорабельних крилатих ракет, до 72 зенітних ракет колективної ППО, радіоелектронне, палубне авіаційне та інше озброєння) свідчить про активне формування наряду сил для вирішення двох груп завдань:
— в умовах гібридної війни — блокування морських комунікацій, припинення (утруднення) морегосподарчої діяльності супротивної прибережної держави (до 160—180 миль по фронту і до 80—90 миль углиб);
— в умовах масштабних бойових дій — забезпечення бойової стійкості сил висадки морського десанту в прибережному районі (просторові показники району — подібні вказаним вище) для захоплення, утримання і розширення плацдармів на десантно-доступних ділянках узбережжя супротивника.
Давайте накладемо кальку цих оперативно-тактичних розрахунків... на турецьке Причорномор’я: малувато буде. Перемістимося на північ Чорного та Азовського морів — як раз. Збіг обставин?
Крім зазначених, існують і інші індикатори. До них можна ставитися по-різному. Але досвід свідчить: той, хто їх ігнорує, — програє. Висновок очевидний: нам слід мати потенціал стримування і бути готовими адекватно реагувати на низку загроз національній безпеці України з морського напряму.
Виникає нериторичне запитання: а як у нас із цим адекватним реагування, тобто захистом національних інтересів на морі? Для формування відповіді пропонуємо аналіз п’яти аспектів.
ПЕРШИЙ — СТРАТЕГІЧНИЙ
У будь-якій справі все починається з концептуальної ідеї, перспективного бачення, тобто стратегії. Експертам зрозуміло: потрібна обгрунтована національна стратегія відродження і розвитку Військово-Морських сил України для захисту держави від загроз із моря. Водночас, те, що останнім часом відбувалося навколо ВМС України, оптимізму в стратегічному контексті не додає (слід віддати належне міністру оборони — його рішення відмінити виведення штабу ВМС з Одеси мало позитивну роль. Але це рішення скоріш вірна реакція на потенційну проблему, ніж частина системного бачення щодо майбутнього флоту).
Для ініціювання формування стратегії потрібні дві речі:
— по-перше, розуміння командуванням ВМС і керівництвом Генштабу, як в оперативно-стратегічному вимірі реагувати на загрози на морі. Це треба робити на підставі глибокого аналізу реальних загроз та вироблення доцільних варіантів побудови системи реагування. Тобто, необхідна обґрунтована стратегічна військова експертиза з чіткими пріоритетам і вартісними показниками. Але це не лише необхідний комплект озброєння, військової техніки і матеріальних засобів — це, насамперед, прийоми і способи, варіанти створення, підготовки й використання комплекту сил (військ) для досягнення військової перемоги. Згоден із думкою Джорджа Волошина, що у більшості війн поразка (чи перемога) були значно більше пов’язані зі стратегією, тактикою, мотивацією і лідерством, ніж із різницею у військовій силі та вогневій потужності;
— по-друге, цивілізовані політико-військові відносини на вищому рівні. Їх суть можливо визначити однією фразою: культура ухвалення політичних рішень щодо визначення спектру військових завдань і забезпечення необхідних для їх вирішення ресурсів на підставі професійної військової експертизи. Це мистецтво політико-військового управління, коли політики бачать і розуміють стратегічну картину цілком (оперативно-стратегічні завдання оборони, доцільна спроможність військ (сил) для їх виконання і ресурси, які спрямовуються на їх створення (підтримання), а військові спроможні забезпечити професійну військову експертизу. Насправді, найкраще збалансування зазначених трьох складових (завдання — спроможність — ресурси) є необхідною умовою досягнення ефективного результату в обороні країни, достатня умова — переможне військове мистецтво військових професіоналів, ефективне управління і дієва логістика.
Доцільно в найкоротші терміни ініціювати і сформувати зазначену стратегію, затвердити її на політико-військовому рівні і забезпечити подальшу реалізацію. Без цього практичні дії політиків і військових будуть розбалансованими. Результат відомий: реальна бойова спроможність не матиме необхідного рівня, а дії ворога виглядатиме неочікуваним сюрпризом.
ДРУГИЙ АСПЕКТ — СПРОМОЖНОСТІ
Він, до речі, витікає з першого. Мова йде про досягнення необхідного рівня бойового потенціалу ВМС для забезпечення стримування противника і адекватної (неприйнятної) відповіді у разі його нападу. По суті, нічого нового чи таємного. Не є також таємницею, що бойовий потенціал будь-яких Військово-Морських сил — це набір різноманітних платформ із професійним і вмотивованим особовим складом: бойових кораблів із підготовленими екіпажами, морської авіації з навченим льотним складом, мобільних берегових військ, системи берегового спостереження, частин бойового і спеціального забезпечення і багато іншого.
Відомо, що більшість платформ, які залишилися в ВМС України, було успадковано від ЧФ ВМФ СРСР. Вони давно вичерпали терміни експлуатації й ресурс обладнання і мають бути замінені. Крім цього, їх було спроектовано та побудовано для виконання завдань у складі радянських угруповань військ (сил), які суттєво відрізнялися від того, що необхідно для захисту національних інтересів України на морі.
Тобто потрібні нові платформи. Водночас за весь період незалежності України загальні потреби ВМС задовольнялися зазвичай на рівні 10 — 12%. Інколи — на 7%. Лише двічі — на 32 та 35%. Причини цього — критична слабкість морської складової в національній політичній культурі, відсутність військово-морської присутності в структурах центрального апарату (МО/ГШ) та вкрай обмежене фінансування потреб ВМС. Скільки було написано доповідей, підготовлено розрахунків, оббито порогів та отримано підписів вищих посадовців, в тому числі під національною програмою кораблебудування — окрема тема. Але просування далі великих і малих папірців відбувалося дуже повільно. Саме тому протягом останніх 23 років поглиблювалася прірва між доцільною моделлю оборони України на морі й реальними спроможностями військово-морського угруповання для цього.
На жаль ситуація не змінилася на краще і зараз. На початку січня ЗМІ анонсували затверджені показники оборонного бюджету 2015 року, в якому 14 млрд грн було передбачено на розвиток озброєнь (читай — на закупівлю озброєння та військової техніки). Але в основному документі щодо закупівлі озброєння та військової техніки в інтересах оборони — Державному оборонному замовленні (далі — ДОЗ) — практично забули про ВМС: було заморожено будівництво головного багатоцільового корвету, а закупівлі флотської номенклатури вкрай обмежені.
Водночас було заплановано закупівлю в іноземного виробника 10 військово-морських виробів за ціною 535 тисяч євро (за одиницю). Це коли в Україні є відомий у світі виробник, який пропонує побудувати комплексну систему (не окремі вироби для вирішення локальної задачі, а комплексну систему (!) з уже реалізованими «в металі» складовими) за значно меншою ціною (!) і зі значно більшою ефективністю. При всій повазі до іноземного постачальника, на відміну від нього в запропонованій українським виробником системі передбачено національні ноу-хау, які у вигляді високотехнологічних військово-морських виробів успішно експортуються в інші країни (!). Ця національна система є вкрай необхідною для оборони держави з моря, про що говорять фахівці Військово-Морських сил. Проте національної системи чомусь немає в ДОЗ! Де логіка?
Немає логіки в закритості й побудові «зверху — донизу» системи державних закупівель в інтересах оборони. Саме тому вона не є ефективною. Зовсім інший підхід «знизу — доверху» демонструють волонтери: у тісній взаємодії з військами і в інтересах військ (сил) створюють та везуть на передову сучасні планшети, дрони, радіостанції й багато іншого. І військові кажуть: дайте ще. Парадокс: чому за ДОЗ не закуповується реально необхідне військам?
Ще один аспект в контексті ДОЗ. Це неправильно, коли про рішення щодо закупівель стає відомо ні з оголошення прозорого тендеру, ні з технічного завдання, ні з експертного обговорення. Такий підхід не створює конкурентного середовища, має цілу низку корупційних ризиків, не працює в ефективний спосіб на оборону. На жаль, саме так відбувається в «нашому королівстві».
Слід відзначити, що поповнення корабельного складу є вкрай важливим питанням в контексті необхідних військово-морських спроможностей. По суті, це питання виживання України як морської держави. Насправді існують ряд опцій: будівництво кораблів на власних верфях, призов та дообладнання цивільних засобів водного транспорту, отримання кораблів по імпорту (на різних умовах). Усі вони мають працювати, але це потребує професійних зусиль і відповідних ресурсів.
Як правило, ВМС у розвинених країнах має підвищений бюджетний коефіцієнт 1,1 до відсотка чисельності у складі Збройних сил. Саме тому вони з моря випливають на берег, а не навпаки. І роблять це досить ефективно! При такому підході в Україні 2015 року з передбачених оборонним бюджетом коштів на закупівлю озброєння та військової техніки морської номенклатури має бути виділено близько 2,3 млрд грн — за правильної розстановки пріоритетів це дозволило би вже цього року вирішити вкрай важливі питання: спустити на воду головний національний корвет і розпочати його добудову, а також підготовку до швартовних випробувань, закласти другий корвет, побудувати низку малих бойових кораблів, створити сучасну систему виявлення загроз із моря та реалізувати ряд інших актуальних для національної безпеки проектів. На жаль, цього нема.
Колись зі стапелів лише одного з миколаївських суднобудівних заводів кожні вісім місяців спускали на воду великий протичовновий корабель водозміщенням 4 — 9 тисяч тонн. У країні, яка має верфі для будівництва будь-яких класів бойових кораблів від катера до авіаносця, чотири довгих роки вже минули з початку будівництва головного багатоцільового корвета проекту 58250, але просування вперед — незначне. Про подібний підхід колись Уїнстон Черчилль досить мітко й мудро сказав: «Повільне будівництво есмінців нагадує розведення повільних скакових коней!»
Не менш важливим питанням є пріоритети: без цього кошти будуть розмиватися й ефективність їх використання наближатиметься до нуля. Мудрістю будь-якого державного керівника є визначення пріоритетів в бюджетній політиці й суворе слідування ним. З цим важко не погодитися. Але, на жаль, із пріоритетами у нас також серйозні проблеми: з боку флотського керівництва лобіюється питання відновлення одного з кораблів зі складу ВМС, якому виповнилося 39 років, з витратою на це близько 1 млрд грн. Коротко це означає пряме викидання грошей на вітер! Досвід свідчить: капітальний ремонт корабля з таким строком експлуатації (нормативні терміни вичерпано практично двічі) недоцільний, це подвійні роботи і затрати у порівнянні з побудовою нової одиниці: треба буде з нього зняти практично все — до кабель-трас включно, потім встановити все нове (чи відновлене, яке, до речі, морально і фізично застаріле) та практично повністю переварити корпус, замінити (зняти-відновити-поставити) донно-забортну арматуру й інше. На виході буде подвійна ціна з нульовим ефектом. Краще було б ці кошти використати на побудову нового корвета чи OPV.
Не зрозуміло також, чому ремонт кораблів ВМС поділено між Києвом (Генштабом) і Одесою (командуванням ВМС). Для чого? Яка доцільність такого рішення? Це взагалі нонсенс: ремонт корабельного складу є номенклатурою командування ВМС, командувач несе персональну відповідальність за боєготовність сил флоту. Для забезпечення виконання поставлених задач він персонально затверджує циклічний план використання кораблів на рік і організовує відновлення їх готовності (ремонт). Це флотська аксіома! На практиці все з точністю до навпаки: командувач другорядне залишає собі, а ремонт основних бойових одиниць передає на Київ, де не створено структури забезпечення ремонту. Він знає про це, але що, чим гірше, тим краще? Якась дивна ситуація. Хтось у Міноборони та Генштабі може в ній розібратися?
В контексті зазначеного принциповим є таке: втрата часу і можливостей сьогодні може обернутися в десятки разів більшими витратами і проблемами в наступні роки. Як урахування, так і ігнорування наведених рекомендацій на практиці матиме виключне, водночас полярне, значення в контексті нейтралізації загроз національній безпеці на морі, забезпечення українських суверенних прав у морському просторі.
ТРЕТІЙ АСПЕКТ — ЛІДЕРСТВО
Безумовно, лідерство не можна ввести директивою чи наказом, це поле керівника з відповідними знаннями, досвідом і ментальністю. Воно стає стандартом в організації, де є чітка, обґрунтована і зрозуміла на усіх ланках управління стратегія; існує мінімальна владна відстань, тобто старший начальник комфортно відчуває себе серед молодшого персоналу, а підлеглі можуть відкрито з ним говорити; підтримується постійний зв’язок із нижчими ланками, керівник часто запитує підлеглих: що ми робимо не так і де потрібні зміни?; вітаються ідеї й аргументи, а не поклон голови і бравурні промови про те, який керівник «мудрий»; запроваджені мозкові штурми, аргументована дискусія як спосіб обґрунтування і вироблення оптимального рішення керівником; стимулюється розумна ініціатива, водночас існує її чітка грань із самодіяльністю; робляться висновки з будь-яких подій, вдалих і невдалих; потреби в забезпеченні формуються знизу доверху, а не зверху донизу; існує військово-політична підзвітність перед суспільством.
На жаль, у нас система лідерства за західним зразком не розвинена: те, що є по суті зліпком вертикально орієнтованої закритої радянської адміністративно-командної системи. В ній надто цінують звання і посади, а не сучасний менеджмент і результати; особиста лояльність і відданість не повинні мати пріоритет перед професійністю й ініціативою. Саме тому носії ментальності розвитку, які мають аргументовану позицію, переконання в необхідності змін та наводять логічні аргументи, часто витісняються застарілою системою під будь-яким приводом, навіть самим неймовірним і витонченим. Прикро, що в командуванні ВМС є такі «стандарти». З подібним «лідерством» найкращих результатів очікувати важко, воно потребує змін.
Лідер — це той, хто знаходить можливості генерувати і запроваджувати доцільні зміни, а не заморожувати їх. Згадайте слова Едварда Гіббона: «Вітри і хвилі завжди на стороні найталановитіших навігаторів».
У цьому контексті рекомендую флотському керівництву розпочати з трьох напрямів: по-перше, не боятися горизонтальних зв’язків з суспільством, насамперед вибудовувати нормальні стратегічні комунікації з волонтерами; по-друге, робити ставку не на авторитарні методи керівництва, а на аргументи і логіку підлеглих, стимулювання їхньої ініціативи, досвід свідчить, що це буде правильний вибір; по-третє, вчитися лідерству, започаткувати курси лідерства в системі військової освіти та підвищення кваліфікації персоналу.
ЧЕТВЕРТИЙ АСПЕКТ — КАДРОВИЙ
Зрозуміло, що без навчених, досвідчених і вмотивованих кадрів не можливо досягти позитивного результату. Наприклад, не можливо бути диригентом оркестру, якщо не маєш професійних музичних знань. Або запустити на орбіту супутник. Чи керувати кораблем. Це аксіома життя.
На жаль, це не є аксіомою для військово-політичного керівництва. Вказане призвело до того, що посаду головного інспектора Військово-Морських сил в Міноборони займає генерал з виключно сухопутним бекграундом, який ні дня не служив на флоті. При глибокій повазі до його військових знань і службового досвіду (вони дійсно значні) це не правильно. Аналогічна ситуація в Генштабі. Він повинен бути міжвидовим, лише так у головному органі військового управління можливо збалансувати завдання й інтереси усіх видів Збройних сил, а не тільки Сухопутних військ, досягти взаємосумісності і злагодженості спільних дій. Водночас на практиці по-іншому.
За умов відсутності в центральному апараті військових моряків дивним виглядає сплановане скорочення посад окремих флотських фахівців. Наприклад, посади заступника начальника штабу Військово-Морських сил з євроатлантичної інтеграції. Згадую, з якими труднощами нам вдалося зберегти цю посаду в минулі роки. Зроблене офіцерами, які на флоті в різні часи очолювали євроатлантичний напрям, дорогого варто. Це величезна кількість контактів, спільних заходів і реалізованих програм, підготовка персоналу, реальна військово-технічна допомога (яка зараз вкрай необхідна) і багато іншого. Що з усім цим буде далі? Хто займатиметься поглибленням відносин із флотами країн Альянсу і реалізацією нароблених можливостей? Хто відповідатиме за взаємосумісність? Чому знижується рівень цих відносин? Нібито ми рухаємося на Захід, але якось дивно. Дуже дивно. Цікаво було б почути відповіді на ці запитання і аргументовані мотиви такого скорочення від того, хто придумав усе це. Може, тоді багато чого щодо цінностей і пріоритетів конкретних персоналій стало б на свої місця.
Причини зазначеного у застарілій ментальності керівників, яких задовольняє існуюча система. Але таке було б неможливим, якби система управління кар’єрою була прозорою, побудованою за західними принципами із впровадженням незалежного (електронного) тестування, чіткими критеріями і рейтингово-конкурсною системою. Зміни в кар’єрному менеджменті назріли давно.
Заради справедливості слід зазначити, що останнім часом з волонтерського руху в Міноборони прийшла група людей, які зацікавлені у прозорості та відкритості системи, привнесенні в неї кращих світових стандартів ефективності і якості. Їх небагато, але вони мають довіру і карт-бланш на зміни від суспільства. Досить активним і конструктивним є підхід групи волонтерів, які опікуються розв’язанням проблематики ВМС.
Водночас, на жаль, критична маса таких фахівців не створена, незважаючи, зокрема, на величезну кількість офіцерів і службовців, які пройшли world-class-підготовку за кордоном — вони довгий час залишаються на другорядних посадах. Ще раз (мабуть, вдесяте) раджу керівництву Міноборони використати їхній потенціал, він дійсно суттєвий. Саме ці люди можуть надати професійну військову експертизу, стати драйверами доцільних змін на шляху генерування і нарощування ефективних бойових можливостей військ, а ніяк не генерування і нарощування папірців.
П’ЯТИЙ АСПЕКТ — СТРУКТУРНИЙ
В існуючому стані, коли спроможності ВМС обмежені, доцільно визначити пріоритетне поле завдань, де дії ВМС у існуючому бойовому складі можуть бути найбільш успішними, посилити їх у розвідувально-вогневому і логістичному відношенні. Під ці завдання слід сформувати обґрунтовану транзитну структуру ВМС, яка надасть можливість здійснювати управління наявним складом сил. Варіантом такої структури може бути: представництво ВМС в Міністерстві оборони, командування і штаб ВМС — в Одесі, військово-морські бази в Одесі (з трьома пунктами базування) і в одному з пунктів базування на Приазов’ї з відповідним перерозподілом в бригадно-дивізіонній ланці наявного складу сил, а також започаткуванням механізмів максимально швидкого поповнення бойового складу.
Важливою є структурна реформа менеджменту ресурсів для забезпечення розвитку і нарощування бойової готовності сил флоту. В рамках цієї реформи доцільно створити у складі Міноборони департаменти видів Збройних сил із функціями формування концепцій, доктрин, програм розвитку, закупівель озброєння та військової техніки, а також формування системи стандартів підготовки з повноважним керівництвом (на рівні заступника міністра або секретаря виду), а фінанси на поточні потреби (ремонт, навчання і підготовка, утримання персоналу) віддати в розпорядження командувача ВМС. Такий підхід доказав свою працездатність в країнах Європи та США.
Подальший розвиток ВМС України слід орієнтувати на гарантоване вирішення завдань оборони держави на морі. Ці завдання умовно можна поділити на три групи: захист національних інтересів у ближній, дальній морських зонах, а також в окремих життєво важливих для України районах світового океану. Насправді низку завдань можна вирішити одним і тим же нарядом сил у різний час.
Водночас ці завдання, сформульовані на підставі політичного рішення, про яке йшлося раніше, є визначними щодо перспективної структури і спроможностей національного військового флоту. Варіантом такого політичного рішення щодо ВМС може стати визначення наступних завдань:
— захист від критичних з точки зору захисту територіальної цілісності загроз у ближній морській зоні (насамперед протипідводнодиверсійна і протидесантна оборона портів і баз, захист морської виробничої діяльності), а також у виключній морській економічній зоні (на континентальному шельфі);
— гарантування безпеки національних морських перевезень і спільних з іншими країнами проектів у Чорному, Азовському та Середземному морях;
— окремі завдання в океанській зоні на періодичній основі (в рамках колективних зусиль із захисту судноплавства від піратів та міжнародного тероризму).
Структурою національного флоту під ці завдання може бути: департамент ВМС в Міноборони та відповідне військово-морське представництво в усіх (!) структурах Генерального штабу; штаб ВМС (в Одесі); бригада багатоцільових бойових кораблів (класу фрегат-корвет); бригада сил охорони водного району (класу OPV); дві-три бригади бойових катерів різного призначення; морська авіаційна бригада з протикорабельними, протичовновими і пошуково-рятувальними спроможностями; війська берегової оборони, зокрема морська піхота і берегові ракетно-артилерійські війська; дві-три військово-морські бази з розвинутою системою маневреного базування і забезпечення дій сил флоту; структури оперативного (бойового) забезпечення; Військово-морська академія, науковий центр супроводження створення озброєнням морської номенклатури та науково-випробувальний центр.
Безумовно, наведені пропозиції щодо структури ВМС є варіантом. Можуть бути інші, головне, щоб вони були такими, що спроможні захистити державу від ударів з моря. Водночас хотів би застерегти від реалізації концепцій на кшталт «давайте залишимо те, що є, а там розберемося». Це буде марним витрачанням часу, людської енергії і ресурсів. Історичний і сучасний досвід свідчать: потішні війська (сили) є самообманом, в критичний момент вони не захистять.
«Гарний флот — не для того, щоб провокувати війну. Це надійна гарантія миру», — колись сказав Теодор Рузвельт.
* * *
Розуміння зазначеного і адекватні кроки потрібні як повітря. Очікування і спостереження буде гіршим варіантом у ситуації, що склалася.
Не слід забувати про море.
