І це зрозуміло. Нині відносини між Україною й Польщею не такі, як хотілося — особливо це стосується гуманітарної сфери. Хоча Гадяцький договір 1658 р. ніби й не «дражлива» для обох сторін подія. Більше того — її при бажанні можна розглядати як приклад порозуміння. Адже за цим договором Українська гетьманська держава ставала автономною частиною Речі Посполитої, маючи свої урядові структури, військові формування, скарбницю тощо. Ну чим не приклад співпраці!
Але чомусь ця співпраця не викликала особливого ентузіазму ні в польських, ні в українських істориків. Деякі з останніх, наприклад Михайло Грушевський, дали негативну оцінку договору.
І все ж цей договір — цікавий момент у нашій історії. Незважаючи на його віддаленість, деякі його моменти залишаються актуальними для нас, зокрема в плані побудови стосунків між українцями, поляками й росіянами.
Історія цього договору є наступною.
Гетьман Іван Виговський, який прийшов до влади відразу після смерті Богдана Хмельницького в 1657 р., вирішив дистанціюватися від Московської держави, і разом зі своїми сподвижники почав переговори з урядовцями Речі Посполитої. Результатом цього став укладений 16 вересня 1658 р. в Гадячі договір (Гадяцька комісія).
Загалом можна констатувати, що Гадяцький договір укладався в непростих обставинах. Спрацювали тут різні чинники. І кожна сторона мала свої інтереси, які не завжди співпадали між собою.
Згідно з договором, Україна поверталася під владу Речі Посполитої, але не як проста провінція, а як окрема автономна структура, подібна до Великого князівства Литовського.
Саме на цьому пункті дослідники переважно акцентували увагу. Насправді вказаний пункт не стоїть на першому місці. Та й загалом він є нечітким, розмитим.
На першому місці в договорі стояло питання про православну церкву, її статус, права церковних ієрархів. Про це в документі говориться дуже розлого:
«Віра грецька стародавня, як така, з якою стародавня Русь приступила до Корони Польської, щоб залишалася при своїх перевагах та вільнім уживанні, доки мова руського народу сягає в усіх містах, містечках, селах, як у Короні Польській, так і у Великому князівстві Литовському, також на сеймах, у військових трибуналах, не тільки в церквах, але публічно в процесіях, в навіданні хворих зі святою євхаристією, у похованні мертвих і в усьому так, як вільно й публічно вживає свого набоженства римська віра.
Тій же вірі грецькій надається воля відновлення церков, законів (маються на увазі чернечі ордени — П.К.), монастирів нових і обновлення та поправи старих».
Далі передбачалося, що не має бути жодної протекції «вірі, котра є супротивна вірі грецькій православній, котра роздор примножує поміж римським та старогрецьким законом». У цьому випадку малося на увазі уніатство. Представники цієї віри не повинні засновувати церков, монастирів, різних фундацій. Фактично уніатська церква втрачала свої права.
Щоправда, порівняно з першим варіантом Гадяцького договору, питання про унію подавалося в компромісному вигляді. Українська сторона взагалі вимагала ліквідації унії. Принаймні такі вимоги зустрічаються в документах Богдана Хмельницького. Подібна вимога ставилася спочатку, коли укладалася Гадяцька угода. Але за більш ніж півстоліття існування уніатська церква, підтримувана владою Речі Посполитої, як така відбулася. Вона мала чимало прихильників, у тім числі серед руської шляхти. Ліквідувати її за один раз було нереально. Також ця конфесійна структура користувалася підтримкою в урядових колах. Тому в цьому питанні так чи інакше доводилося йти на компроміс.
Вказане питання не було першорядним для козацького стану. Принаймні воно не зачіпало безпосередньо інтереси козаків. Тому на початку повстання під проводом Хмельницького в козацьких вимогах не стояло питання про унію.
Однак це питання було важливим для православного духовенства України. Уніатське духовенство для нього було конкурентом, забираючи в православних чимало «хлібів духовних», тобто земель та інших матеріальних благ. Виговський і його соратники, які хотіли мати підтримку православного духовенства, мусили, відповідно, вимагати ліквідації унії. Зрештою, ця вимога стала популярною в козацькому середовищі, зокрема серед старшини. Її представники під час переговорів щодо змін у Гадяцькому договорі вимагали, аби гетьман запевнив, щоб у «Чигирині, Переяславі, Корсуні й Білій Церкві унії не було».
Згідно з Гадяцьким договором, у Київському, Брацлавському та Чернігівському воєводствах урядники римської, тобто католицької, релігії втрачали право мати юрисдикцію над місцевим населенням. Управління в цих воєводствах здійснювалося б представниками православної віри. У згаданих воєводств діяльність римо-католиків значно обмежувалася. Це мали бути терени, де би панувало православ’я. При цьому в Київському воєводстві всі урядові становища й сенаторські посади повинні були віддаватися лише православним шляхтичам, а в Чернігівському й Брацлавському воєводствах сенаторами мали бути поперемінно православні й католики. Але всі вони повинні були походити з цих воєводств і мати тут власність.
Згідно з Гадяцьким договором, передбачалося надання місць у сенаті для київського митрополита, а також чотирьох руських єпископів — луцького, львівського, перемиського й холмського. Окрім того, місце в сенаті було зарезервоване й для одного православного єпископа із Великого князівства Литовського — єпископа мстиславського. Щоправда, не передбачалося сенатського місця для єпископа чернігівського.
У Гадяцькому договорі йшлося також, що в тих землях Польського королівства і Великого князівства Литовського, де поширюється православ’я, його вірні мають користуватися свободами. Приналежність до православ’я не повинна бути перешкодою для обіймання відповідних владних становищ, зокрема місць у магістраті.
Окрім того, передбачалося існування для православних двох академій. Одна з них мала бути в Києві й користуватися такими ж правами, як академія Краківська. Ще одну академію планувалося створити у відповідному для цього місці. Звісно, це мали бути конфесійні школи. У договорі робилося спеціальне застереження, що в цих академіях не повинно бути професорів, учителів та студентів, які належать до «сект» аріанської, кальвіністської й лютеранської.
Передбачалося створення й інших культурних інституцій, які мали би православний характер: «Гімназії, тобто учительні доми, колегії, школи та друкарні, скільки їх потрібно буде, вільно стане встановлювати без перепон та вільно науки відправляти і книги друкувати всілякі і з суперечками про віру, тільки без наруги і без урази королівському маєстатові».
Як бачимо, статус православної церкви та її вірних прописувався в Гадяцькому договорі досить детально. Про привілеї цієї церкви були також відповідні застереження в угодах, які укладав Богдан Хмельницький з поляками. Однак якщо проаналізувати документи цього гетьмана на початках повстання, то бачимо, що навіть коли фігурували церковні питання, то стояли вони на задньому плані. Так, у декларації короля Яна Казимира Війську Запорізькому, яка була дана в серпні 1649 р. (цей документ часто називають Зборівським договором), лише у 8-му пункті говориться про «замішання унії» й про те, щоб православні вільно користувалися церковними маєтками. Передбачалося там також, що Київський митрополит має засідати в сенаті. Приблизно так само питання релігії трактувалися і в Білоцерківському договорі, укладеному Гетьманатом та урядовцями Речі Посполитої в 1651 р. Там лише декларувалося, що «релігія грецька» «має бути утримана в давніх вольностях, згідно давніх прав». А в Березневих статтях 1654 р. лише в пункті 18-му зачеплене релігійне питання, де сказано, що цар має дати жалувану грамоту на маєтності для митрополита й інших духовних осіб. Втім, ще в двох статтях (13 і 17) релігійні питання зачіпалися в зв’язку з іншими питаннями.
У Гадяцькому договорі маємо іншу картину. Питання православної церкви не лише ставиться на перше місце, а й детально розписується. Передбачені були привілеї не тільки для православних ієрархів, кліриків, а й для православної шляхти й міщан. Робилося це, певно, не лише для того, щоб догодити православному духовенству і заручитися його підтримкою. Видається, творці договору розглядали це питання в більш широкому плані.
Православна церква для них — одна із засадничих цінностей народу руського. Про це прямо не говориться в договорі, але його творці фактично пов’язували руську, власне українську, етнічну приналежність до православної приналежності. У цьому при бажанні можна побачити відстоювання «національних інтересів». Хоча на той час модерні нації як такі ще не сформувалися. У кращому разі можна говорити лише про їхні початки.
Однак захист православної церкви, її культурний розвиток, що передбачався в договорі, її прив’язаність до українського й почасти білоруського етносів працювали на «національну перспективу». Творці договору, висуваючи вказані вимоги щодо православної церкви, творили «руський простір», що міг би формуватися як національний. Передбачалося створення комунікативної системи — сітки шкіл з двома академіями, друкарень, що, відповідно, друкували б літературу на захист православ’я й народу руського.
Поява таких добре опрацьованих вимог щодо православ’я в Гадяцькому договорі не видається випадковою. Уже говорилося, що Виговський був освіченою людиною. І, схоже, цю освіченість здобув не в єзуїтів, як Богдан Хмельницький, а в Київській православній школі-колегії. Батько Виговського був наближеним до Петра Могили. І це теж могло впливати на зацікавлення Виговського церковними питаннями.
Гетьман, певно, не міг не розуміти, що обстоювання в Гадяцькому договорі інтересів православної церкви не зможе не викликати негативної реакції з боку католицьких клерикальних кіл Польщі. Адже цей договір ставив крапку на католицькій експансії в Україні. Окрім того, виконання його пунктів вело би до маргіналізації, а то й усунення уніатства. Тому положення договору про привілеї для православних викликали чимало заперечень з польського боку.
Кінець першої частини
