З перемогою прихильників Євромайдану, а отже — і прозахідного дискурсу в Україні, здавалося, що і у відносинах між Україною та Польщею, яка, як видавалося досі, виступала промоутером української сторони серед країн ЄС — дедалі послідовніше розвиватиметься стратегічна співпраця. Тим паче, у серпні 2015 р. тоді ще новообраний президент Польщі Анджей Дуда сам виступав ініціатором тісніших відносин обох країн, зокрема активнішої участі польської сторони у врегулюванні війни на Донбасі. Зрештою, й політика декомунізації в Польщі, розпочата відповідним законом, підписаним, знову ж таки Дудою, цілком відповідала аналогічним гуманітарним процесам і в Україні, що також могло стати спільним полем для взаємодопомоги. Втім, на шляху до цілковитого взаєморозуміння між Україною та Польщею стала... історія. Точніше — нова історична політика, яку проводить теперішній польський глава та провладна політична сила «Право та справедливість».
Прикметно, що ще в лютому 2016 р. під час засідання Національної ради розвитку Анджей Дуда наголосив, що Польщі «потрібна активна історична політика», якою досі належно не займались, хоч обов’язок щодо її формування вписаний навіть у преамбулі польської Конституції. На цій же зустрічі польський президент зауважив, що історична політика повинна стати елементом зміцнення позиції Польщі на міжнародній арені та виховання наступних поколінь поляків, і в результаті подолати ситуацію, за якої «принижувався польський народ, применшувались чи замовчувались польські історичні здобутки, заслуги для Європи і світу, перекручувалась історія».
Як виявилось згодом, одній із перших «історичні претензії» польська сторона висловила Україні. Це попри те, що і 2014 р. президент України Петро Порошенко під час свого виступу перед обома палатами польського парламенту попросив у поляків пробачення за Волинську трагедію, і попри те, що влітку 2016 р. відомі українці, в тому числі Президенти України Леонід Кравчук та Віктор Ющенко, та відомі поляки, зокрема і три екс-президенти Лех Валенса, Александер Кваснєвський і Броніслав Коморовський, обмінялися відкритими зверненнями з ключовим гаслом: «Пробачаємо та просимо про вибачення», і незважаючи на черговий жест української сторони щодо вшанування загиблих поляків, коли під час свого перебування у Варшаві на початку липня 2016 р. члени української делегації на чолі з президентом поклали квіти до пам’ятника жертвам Волинської трагедії у Варшаві.
Хоч такі дії польське суспільство оцінила загалом позитивно, польська політична еліта, вочевидь, такі дії вважала недостатніми — упродовж липня Сенат, а згодом — і Сейм Республіки Польща підтримали ухвалу щодо вшанування громадян Другої Речі Посполитої — жертв убивств українських націоналістів у 1939—1945 роках, у якій, з одного боку, називалась загальна кількість жертв, вбитих, мовляв, українськими націоналістами, у розмірі понад 100 тис. осіб, у тому числі і євреїв, чехів, вірмен та українців, а з іншого боку, віддавалась найвища шана тогочасним польським військовим формуванням різного рівня організації (починаючи від Армії Крайової аж до Батальйонів селянських (хлопських), які протидіяли «різні») та висловлювалась повага та вдячність тим українців, «які, наражаючись на небезпеку, рятували поляків», а також ухвалу щодо Волинської трагедії, у якій відповідні події визнавались «геноцидом» проти польського народу, а 11 липня встановили «Національним днем пам’яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти поляків».
На жаль, не все гаразд і на рівні пересічних громадян обох держав: часто доводиться чути чи то про сплюндрування українських могил чи побиття українців у Польщі, чи про аналогічні дії в Україні щодо відповідних польських пам’ятних споруд чи громадян. До прикладу, 26 червня 2016 р. у Перемишлі сталася спроба перешкодити процесії греко-католиків і православних, які після панахиди за українськими героями йшли із собору на місцеве військове кладовище, під час чого на них напали близько 20 молодиків — представників польських молодіжних ультраправих організацій. У листопаді цього ж року група невідомих, замаскована під уболівальників одного із варшавських футбольних клубів, під час маршу, присвяченого Дню незалежності Польщі, спалили прапор України.
Схожі повідомлення періодично лунають і з боку української держави. Так, 29 березня 2017 р. невідомі обстріляли Генеральне консульство Польщі у м. Луцьк, внаслідок чого на декілька днів припинили роботу польські консульські установи в Україні. Водночас, 30 березня, наступного дня після обстрілу, українські активісти намагалися організувати акцію протесту та перекрити рух на міжнародній трасі Львів-Рава-Руська у с. Гряда, що на Львівщині. Однак мітингувальники були затримані, а організатори мітингу імовірно проводили його на замовлення, при чому припускають, що замовником могли бути особи, наближені до російських спецслужб. «Багаття у вогонь» підкинув й вихід у прокат восени 2016 р. польського військово-драматичного фільму «Волинь. Про любов у нелюдські часи», появу якого в українському суспільстві зустріли з обуренням, адже у кінострічці роль «поганих героїв» зіграли українські націоналісти, котрі, мовляв, вбивали поляків, у той час, коли нацисти знищували євреїв.
Не сприяють повноцінному українсько-польському діалогу і спорадичні факти взаємного плюндрування могил у Польщі та в Україні. До прикладу, упродовж 2014—2018 рр. у Польщі відбулося понад два десятки актів плюндрувань українських місць пам’яті, одними із найбільш резонансних з яких стали нівечення пам’ятників на українському військовому кладовищі в селі Пикуличі у квітні-травні 2016 р. та знесення меморіалу Української повстанської армії у польському селі Грушовичі, що неподалік Перемишля, здійсненого у 2017 р. з подачі місцевої влади. У відповідь Україна заблокувала пошукові експедиції щодо могил польських солдатів на своїй території, і це ще збільшило напругу у відносинах двох держав. У свою чергу, упродовж січня-березня 2017 р. декілька разів піддавався оскверненню польський меморіал у Гуті Пеняцькій на Львівщині, а 11 березня — і пам’ятник розстріляним польським професорам на Вулецьких пагорбах у Львові. А через рік, у березні 2018 р., невідомі кинули вибухівку до польського Меморіалу орлят, який знаходиться на львівському Личаківському цвинтарі. Хоч за запевненнями офіційного Києва, за цими подіями стояли не українські праворадикали, а «рука Москви», напруження у відносинах української та польської сторін це не знімало.
Зрештою, черговий виток «похолодання» відносин між Києвом та Варшавою настав на рубежі 2017—2018 рр. Спочатку у листопаді 2017 р. польська сторона заборонила в’їзд на свою територію Святославові Шереметі, секретарю української комісії у справах увічнення пам’яті учасників АТО, жертв війни та політичних репресій, та Володимирові В’ятровичу, голові Українського інституту національної пам’яті. Польські дипломати трактували свої дії тим, що «їхня країна більше не впускатиме українських посадовців, які нібито применшують звірства проти поляків часів війни, а також прославляють націоналістичні групи, які боролись за незалежність України, часом пліч-о-пліч із нацистськими силами».
Ще більшого резонансу викликало ухвалення наприкінці січні 2018 р. Сеймом і Сенатом Польщі та підписання Анджеєм Дудою на початку лютого цього ж року закону про Інститут національної пам’яті, що передбачає кримінальну відповідальність за заперечення «злочинів українських націоналістів проти поляків», висуває твердження про українських націоналістів як «колабораціоністів нацистського режиму», забороняє згадувати причетність поляків до Голокосту, зокрема, передбачає кримінальну відповідальність за використання формулювання «польські табори смерті», а також піддає забороні пропаганду так званої «бандерівської ідеології».
Прийняття закону спровокувало протиріччя не лише на дипломатичному рівні та на рівні праворадикалів з обох сторін, але й вже на рівні історичної науки. Більше того, ті компроміси, які, здавалось би, вдалось станом на середину 2010-х досягнути поміркованим академічним середовищам України, переросли у взаємні обвинувачення, а трактування українськими (та й не тільки) істориками подій Другої світової війни, яке не відповідає ноті згаданого закону, тепер може мати своїм наслідком не суто дослідницьку дискусію, а як мінімум заборону на в’їзд до Республіки Польща, а як максимум — кримінальне провадження. Це ніяк не сприяє відвідуванню дослідниками українського національного руху середини XX ст. польських архівів, бібліотек, вищих навчальних закладів та науково-дослідницьких установ, зрештою — й конференцій на території Польщі. З іншого боку, не сприяє налагодженню українсько-польської наукової співпраці та нового історичного діалогу між сторонами ігнорування останнім часом польськими дослідниками конференцій, присвяченим трагічним сторінкам часів Другої світової війни, особливо в українсько-польському контексті, які проводяться в Україні та ставлять під критичний огляд нові ініціативи Інституту національної пам’яті Польщі та загалом підходи сучасної польської історичної науки. Наприклад, у роботі конференції «Волинь’43: міфи та реальність», яка відбувалася на Факультеті історії, політології та національної безпеки Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки у Луцьку 25—26 травня 2018 р., не взяв участь жоден польський дослідник, обізнаний у тематиці волинських подій 1943 р., попри те, що за словами членів оргкомітету заходу, більшості з них запрошення на подію було відправлено.
Чергове загострення взаємин настало у липні 2018 р. після інциденту, що виник навколо персони голови Українського товариства в Польщі Григорія Купріяновича. Останній, виступаючи 8 липня під час пам’ятних заходів у селі Сагринь (між іншим — за участю президента України Петра Порошенка) із вшанування українців, вбитих там у 1944 році під час акції, проведеної загонами Армії Крайової та «Селянськими батальйонами», заявив, що у цьому селі, як і в інших навколишніх українських селах Холмщини, були вбиті «громадяни Республіки Польща — православні українці, мешканці цієї землі, на якій століттями жили їхні предки. Загинули вони від рук інших громадян Республіки Польща тому, що говорили іншою мовою, ніж більшість, та були іншої віри. Той злочин проти людяності здійснили члени польської нації — партизани Армії Крайової, що були солдатами Польської підпільної держави». Промова Г. Купріяновича викликала обурення серед особливо крайніх кіл польської суспільно-політичної думки, а люблінський воєвода Пшемислав Чарнек взагалі виступив з вимогою відкрити кримінальну справу проти голови Українського товариства в Польщі. Якщо в словах Г. Купріяновича таки знайдуть склад злочину, у якому його звинуватив пан Чарнек, а саме «заперечення злочинів українських націоналістів» у світлі положення закону про Інститут національної пам’яті Польщі», йому загрожує кримінальне покарання у вигляді до трьох років позбавлення волі. І хоч заяви Люблінського воєводи викликала критику не лише в Україні, але й серед поміркованих кіл Польщі, вона не могла не стати ще одним каменем спотикання для дружніх відносин між Києвом та Варшавою, а ця ситуація і досі залишається у «підвішеному стані», тим паче, що наприкінці серпня цього року пана Купріяновича виключили з Комітету захисту пам’яті боротьби та мучеництва при Інституті національної пам’яті Любліна за підписом голови Інституту національної пам’яті Польщі Ярослава Шарека, а відповідне кримінальне провадження і надалі триває.
Утім, хочеться вірити, що тимчасове «похолодання» у відносинах між Києвом та Варшавою стане лише тимчасовим непорозумінням між близькими друзями, а не перманентною кризою латентних противників. Є надія, що активна українсько-польська співпраця, яка мала, та й у багатьох аспектах, має місце і досі, стане ще інтенсивнішою, подолає протиборство та поставить на новий рівень стратегічне партнерство між сусідніми державами. Принаймні, як видається, відповідні жести до примирення зроблені президентами обох держав, коли 8 липня 2018 р. український глава держави Петро Порошенко відвідав українське місце пам’яті в Польщі в Сагрині, а польський — старе католицьке кладовище у селищі Олика на Волині. Такі кроки є особливо важливими у контексті сучасної російської агресії проти України, адже Польща є одним із найбільш ключових союзників української сторони у регіоні, якій також потенційно загрожує військове втручання зі сторони Російської Федерації. У такий непростий для відносин між обома сторонами час хочеться нагадати вже легендарний та своєчасний вислів Леха Валенси (до речі, великого друга та прибічника вільної та демократичної України): «Немає вільної Польщі без вільної України». Сподіваємось, що такий дискурс переважає сьогодні і серед українського і серед польського суспільства. Варто залишити історію історикам, а політикам — вирішення поточних нагальних державних та міждержавних проблем задля успішного та мирного майбутнього. Адже інший сценарій не вигідний нікому. Хіба що Москві.
