У Москві в останній день осені Конгрес інтелігенції провів перші слухання в рамках запланованого ще торік Громадського суду над сталінізмом. Ці слухання були приурочені до 76-ліття початку першої воєнної агресії СРСР проти Фінляндії («Зимова війна»). Тематика першого засідання стосувалася т. зв. довоєнних агресій СРСР проти країн Балтії, Фінляндії, Польщі та Румунії, які відбувалися під час Другої світової війни та у безпосередньому зв’язку з нею, але до початку так званої Великої Вітчизняної війни СРСР проти гітлерівської Німеччини. У дискусії взяли участь такі спікери, як історик професор Борис Соколов (постійний автор «Дня»), кандидат історичних наук Михайло Мінц, правозахисник Лев Пономарьов, правозахисник і юрист Євгеній Іхлов, політолог Георгій Сатаров, політик Леонід Гозман та інші.
Після обміну думками та бурхливої дискусії між ученими-істориками, було вирішено: чіткіше формулювати цілі й завдання подібних слухань, прагнути використати їхній результат для донесення правди про злочини сталінського режиму до якнайширших мас за допомогою сучасних форм подачі матеріалу, пов’язувати дослідження проблеми сталінських злочинів з історією СРСР і всього світу. Тобто спробувати відповісти на запитання, на яке науковці, на думку учасників, іще не відповідали: «Як сталінські злочини відбилися на розвитку російського (радянського) суспільства та світової цивілізації?»
Загалом проведення перших слухань Громадського суду — серйозний і сміливий крок, здійснений найкращою частиною російської інтелігенції. Адже у нинішній Росії хоча й офіційно проголошений (за «плюшевого президента» Медвєдєва) курс на десталінізацію, реально півтора десятиліття відбувається ресталінізація, останній часом — у неприхованих формах. До цього процесу підключена вся путінська рать — від ієрархів РПЦ і «сина юриста» Жириновського до високочолих професорів і телепропагандистів. Нині прямо говорити про злочини більшовизму як такого, про необхідність загальнонаціонального покаяння за побудову першої на планеті тоталітарної системи (яка слугувала взірцем для Гітлера й Муссоліні, Чаушеску та Кастро) в Росії важко. Тому Конгрес інтелігенції слушно зосередився на сталінському періоді, в якому злочини системи набули такого розмаху, що їх заперечити властиво неможливо. З іншого боку, сталінізм — це наріжний камінь ідеології «кремлівських чекістів» (були, мовляв, помилки, були зайві репресії, але ж порятували людство, створили велику державу!), тому суд над сталінізмом не може не набути рис суду над путінізмом. І навіть замовчування факту цього суду у провідних мас-медіа Росії не зменшує його значення — врешті-решт, у добу Інтернету політично притомні росіяни знають про його започаткування.
Перші слухання зосередилися на одному найкричущіших проявів російського імперіалізму й тоталітаризму. «Передвоєний період» — це насправді період війни, період участі СРСР у Другій світовій війні на боці країн Вісі. Всі жертви радянської агресії на момент здійснення цієї агресії були членами антигітлерівської коаліції (Польща) чи співчували їй і були дружніми до західних демократій. Вони були або загарбані, або, як демократична (без лапок) Фінляндія змушені шукати допомогу в Берліні, коли в 1940 році впритул постало питання про повторну радянську агресію й окупацію країни.
Слушним видається запитання, яке виникло в підсумку слухань. Розгорнутої спроби відповіді на нього справді поки що немає, хоча чимало авторів і писали та пишуть на цю тему. Це покійний російський публіцист Ігор Буніч, той самий Борис Соколов, Марк Солонін... В Україні над цією проблемою постійно працює автор «Дня» професор Станіслав Кульчицький, та й автор цих рядків чимало про більшовизм як світове явище написав.
Зрозуміло, що відповідь на поставлене на слуханнях запитання — справа не така проста. Відповідне дослідження (точніше, комплекс досліджень) мало би бути здійснене зусиллями не тільки власне російських науковців (якщо вони самі це зроблять, теж добре, але тоді не буде стереоскопічності погляду — і з метрополії радянської імперії, і з її колоній і протекторатів). Чому б, скажімо, фонду Ходорковського «Відкрита Росія» не профінансувати таке дослідження? Власне, фактів (попри закритість головних архівів Росії) вже вистачає, потрібні узагальнення середнього та найвищого рівнів, зроблені незалежними від російської влади та від імперської ідеології експертами.
Постає закономірне запитання: а як у нас? Чи можливо, чи варто проводити подібні акції в Україні? Особливо зараз, коли подекуди зі скрипом (часом дуже великим) іде дерадянізація і декомунізація, варто було б провести щось подібне? Тим більше, що спроби такого роду були в 1990-х, є певний досвід. Не завжди спроби ці були вдалі та резонансні, проте і невдалими їх назвати аж ніяк не можна, бо вони значною мірою підготували позитивне сприйняття основною масою суспільства та політикуму законів стосовно декомунізації...
Як на мене, громадянське суспільство та наукова спільнота України цілком здатні організувати такого роду слухання, тільки зосередившись на дещо інших проблемах більшовицького панування (без жодних реверансів щодо «здобутків» минулої доби) — російсько-радянський колоніалізм, окупація, геноцид тощо. Такі акції слід ретельно продумати, щоб прозвучав власне український підхід до оцінки злочинів більшовизму. Крім того, українські експерти можуть виступити і на російських слуханнях. Ясна річ, їхати до Москви українцям не рекомендовано, бо можна надовго залишитися за ґратами Луб’янки, а за допомогою «Скайпу» взяти участь цілком можливо. Суд над сталінізмом і більшовизмом — нехай поки що громадський — має нарешті відбутися, і без різних форм української участі він виявиться недоконаним.
