6 травня, напередодні Свята Перемоги Рада національної безпеки і оборони схвалила Стратегію національної безпеки України (СНБ), яка є основним документом оборонного планування. Саме після цієї події слід очікувати появи нової Воєнної доктрини, а надалі формувати безпосередньо програми. Наприклад, Програму розвитку ЗСУ (на певний період), Програму розвитку ОВТ (на певний період).
Затверджена Стратегія створювалася за умов фактичної війни, яку доводиться вести Україні у відповідь на агресію сусідньої Росії. Заради об’єктивності варто визнати, що документ враховує майже усі приховані тонкощі нинішнього етапу життя держави. Принципово важливо, що СНБ чітко зазначає: «Російська Федерація ...окупувала частину української території — Автономну Республіку Крим і місто Севастополь, розпочала проти України воєнну агресію з метою дальшого утримання нашої держави під своїм контролем».
Стратегія прямо не проголошує необхідність вступу до НАТО (що в умовах війни щонайменше недоцільно), але у документі детально зафіксовано прагнення досягти у сфері безпеки і оборони «критеріїв, необхідних для набуття членства в НАТО». Що фактично й означає повноцінну підготовку до членства, яке може стати реальністю лише за певних політичних умов. «Виходячи з довгострокової цілі приєднання до НАТО, Україна поглиблюватиме співробітництво з цією організацією» — вказується у документі та перелічуються напрями. При цьому визначено ще дві важливі позиції — «впровадження європейських норм та принципів у підготовку і функціонування Збройних сил України, забезпечення їх максимальної взаємосумісності зі збройними силами держав-членів НАТО». А також те, що реалізація Україною Угоди про асоціацію з ЄС «створить умови для прискорення інтеграції України до зони стабільності та безпеки, сформованої ЄС і НАТО». Отже, можна сміливо казати, що Україна обережно йтиме до НАТО.
Хоча показово, рівно за день до затвердження СНБ Президент України Петро Порошенко заявив про необхідно повернення в цей документ майбутнє членство України в НАТО. Оскільки «загроза широкомасштабних бойових дій з боку російсько-терористичних угруповань не лише зберігається, але й зростає». Насправді, навколо «членства України в НАТО» відбувається певна гра. Кремль вже натякнув, що відмова Києва від членства в альянсі є одним з ключових чинників можливої відмови від подальшої війни проти України. Як відомо, на сьогодні РФ повністю готова до масштабної війни: російсько-терористичні угруповання на Донбасі досягли 40 тис. осіб (з яких 60 — 70% російські найманці або військовослужбовці регулярних ЗС), саме російське військове угруповання поблизу кордонів перевищує 50 тис. осіб, і ще стільки ж очікують наказу на території окупованого Криму. Отже, аргументів чимало. Саме вони й вимагають відвертих оцінок підготовки до війни України.
Почати варто з самого документу СНБ. Насправді, Стратегія мала б з’явитися якщо не рік тому, то через місяць після появи нового, обраного народом Президента. Якби це відбулося, вже б у серпні була б нова Воєнна доктрина, де ворога було б названо ворогом. І як би там у Європі не бажали називати війну «українською кризою» (що й досі роблять), мусили б на усіх рівнях визнати ведення Росією війни проти України. І, можливо б, вже з вересня Україна будувала б армію нового типу, професійну та з прицілом на створення зброї стримування — цього, на превеликий жаль, досі не відбувається. Та й в самій Стратегії національної безпеки, хоч чимало написано про «професіоналізацію сектору безпеки і оборони», жодним словом не позначено курсу на створення професійного війська. Зрозуміло, для держави це важче і витратніше, ніж розгортання армії радянського типу. Звісно, від мобілізації і призову Україна нікуди не ділась би й за умов проголошення будівництва професійних ЗСУ, але створення надійного ядра створило б передумови появи сил стримування. У вигляді Сил спеціальних операцій (ССО), чисельних підрозділів спецпризначення і т.ін. Дуже хочеться вірити, що ця позиція знайде відображення у доктрині.
Другий фундаментальний чинник української підготовки — створення стратегічної зброї стримування. Для багатьох фахівців зрозуміло, що навіть відмова головного ворога України Володимира Путіна від військових дій проти України у травні — червні означатиме лише замороження війни. То ж Україні слід досягти таких показників, коли агресія стане неможливою внаслідок великого порогу втрат. ЦДАКР вважає, що йдеться про приблизно 50 — 60 тис. людей, втрата яких на театрі бойових дій призведе до соціального колапсу навіть у такій поліцейській державі, як Росія. Для досягнення такої мети Україна має утворити й розвинути потужні та добре оснащені ССО, розгалужену структуру підрозділів спецпризначення (із сучасним озброєнням західного виробництва), ракетну техніку, високоточні системи ураження, могутню ППО. На жаль, такої системи стримування у України поки що немає. У виробництві ОВТ країна просунулася, але переважно у тактичному, оперативно-тактичному забезпеченні. З ОВТ ситуація виглядає перспективно лише високоточними системами ураження. Прискорення активності на усіх рівнях за вказаними напрямками поки що не відбувається.
Хоча у Стратегії позначено курс на двосторонню та багатосторонню співпрацю з державами — партнерами задля забезпечення обороноздатності України. У тому числі зафіксовано курс на «випереджувальний розвиток оборонної промисловості України», «здійснення політики імпортозаміщення та налагодження власного виробництва критичних комплектуючих і матеріалів», «поглиблення оборонно-промислового та військово-технічного співробітництва з іншими країнами, насамперед державами — членами ЄС і НАТО». Це дуже добре. Але хотілося б знати, за рік і декілька місяців війни з якими країнами і хто провів переговори щодо конкретних напрямків ВТС. Наприклад, модернізації вертольоту Мі-24, виробництво високоточного артилерійського пострілу «Квітник» (без російських комплектуючих), виробництво авіаційного озброєння (без російських комплектуючих) і т.ін. Хто і яких результатів досяг у питанні створення оперативно-тактичних ракет та протикорабельних ракет. Може відповіді немає тому, що за чисельні місяці війни в уряді досі немає першого віце-прем’єр-міністра, який за посадою має займатися питаннями обороноздатності та керівництвом ОПК?
Отже, питань чимало. Бо написати й затвердити вдало створений документ — це важливо, але це лише 1% успіху. Решта — у практичній площині.
«ЦЯ ВІЙНА ДОВЕЛА, ЩО ТАНКОВА ЕПОХА НЕ ЗАВЕРШЕНА»
Днями Президент відвідав 169-й навчальний центр Сухопутних військ Збройних сил «Десна» (Чернігівська область), де главі держави було продемонстровано високоточну зброю, протитанкові ракетні комплекси і керовані ракети. Усю бойову техніку виготовлено на українських підприємствах, які входять до складу ДК «Укроборонпром». Петро Порошенко зазначив, що Україні необхідно зміцнювати обороноздатність.
ФОТО МИХАЙЛА ПАЛІНЧАКА
Президент також звернув увагу на важливість експорту української зброї: «Я за те, щоб ми були в п’ятірці експортерів».
«Увійти в 5-ку лідерів експортерів зброї, про що заявив Президент, Україні поки що нереально. Поки що це мрія, — вважає Валентин БАДРАК, військовий експерт, директор Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння. — Хоча безумовно кожна війна дає поштовх для оборонного виробництва. Тим більше, що в Україні дуже сильна школа оборонного виробництва. Більш правильним підходом — це говорити про необхідність збереження своїх позицій і не дозволити конкурентам, в тому числі і Росії, скористатися війною для того щоб Україну виштовхати з деяких ринків. А Росія це намагається робити і дуже серйозно підходить до цього. Вона це вже робила за допомогою своїх агентів в Україні — я маю на увазі Іракський контракт. Ті проблеми, які Україна мала зі згаданим контрактом, походять від діяльності російської агентури.
Україна за останні 10 років фактично з нуля створила лінійку високоточних засобів ураження різного базування. Цим переважно займалось конструкторське бюро «Луч». Україна створила нові радари — це і державне підприємство «Іскра» і приватне підприємство «Укрспецтехніка». Це дуже конкурентоспроможні речі, які можуть продаватися на ринку. Україна створила школу легкої бронетехніки — це бронетранспортери, які ніколи до того не вироблялися в Україні. Завдяки розумній роботі Харківського конструкторського бюро імені Морозова це вдалося зробити. Україна просунулась в танковій тематиці. Танк «Оплот» має високі експортні перспективи. Більш того, Україна має великі перспективи до постачання танків взагалі. Ця війна довела, що ідеї, які лунали що танкова епоха завершена, не справдились. Ми бачимо, що танкові й артилеристські підрозділи будуть відроджуватись і серйозно розвиватися. Але Україна і втратила багато напрямків і для того, щоб повноцінно відновити свою роботу в цій темі треба зосередитись на військово-технічному співробітництві із західними державами для того щоб забезпечити імпортозаміщення російських комплектуючих. В цьому плані я не бачу особливих результатів протягом п’яти років. З 2010 року всі подібні перспективні проекти були згорнуті. І навіть з приходом нової влади, не знаю з яких причин, але дуже повільно триває відновлення».
