Найменше з того, що можна сказати про ситуацію на сході України, це те, що Путін там грав із вогнем.
Він підібрав і мобілізував усіх найгірших людей у регіоні.
Він перетворив на солдатів шахраїв, злодіїв, ґвалтівників, втікачів від правосуддя, бандитів.
Він дозволив цим так званим «воєначальникам» знищувати і виганяти інтелігенцію, журналістів, чесних людей Донецька й Донбасу.
Він дозволяв цим сп’янілим від горілки солдафонам знищувати або перетворювати на казарми громадські будівлі, лікарні, деякі школи та адміністрації, які вони нібито звільняли.
Він надав їм сили, мабуть, не розрахувавши, що він втратить контроль над тими силами, які сам же й створив. Найгірше, що могло статися — це справжня війна бандформувань, що були нацьковані один проти одного і які знищують феодальні маєтки один одного в стані зростаючої анархії.
Ще найгірше — це те, що неприборканим і недисциплінованим представникам цього злочинного світу, цим солдафонам, які не знають іншого закону, окрім закону джунглів, і для яких начальник — це грубіян, що трохи грубіше іншого грубіяна, що стоїть поруч із ним, цій «армії нового типу», яка нічого спільного не має з армією вільних воїнів, у якої немає жодних уявлень ні про війну, ні, тим паче, про закони війни, дають або дозволяють узяти страшну зброю, якою вони не вміють керувати і яку вони використовують для того, щоб влаштовувати феєрверки.
Можна уявити собі банду переможців, які святкують отримання свого трофею й розважаються, немов на атракціонах, з ракетою, дальність стрільби якої доходить до 25 тис. метрів, які грають в «натиснути на кнопочку» і подивитися, «як це працює».
Можна уявити собі розгубленість офіцерів російської армії, яких Кремль відрядив разом з установками для того, щоб ними керувати і спостерігати за тим, щоб ці початківці-стрілки не мали інших цілей, окрім українських вертольотів і військових літаків, і котрі втратили контроль над ситуацією.
Можна навіть уявити собі жах, якого вони зазнали, коли Ігор Гіркин, на прізвисько Стрілок, цей сп’янілий від власного успіху 43-річний «кримський» діяч, який сам себе проголосив «міністром оборони» терористичної Донецької Республіки, у четвер по обіді розмістив у соціальній мережі повідомлення, у якому він згадує цей злочин. Потім це повідомлення буде швидко видалено. Або коли наступного дня у мережі з’являється фотографія установки БУК, на якій із чотирьох ракет не вистачатиме принаймні однієї, що ця установка знаходиться в п’яти кілометрах від кордону, й тікає до Росії...
Але результат уже є.
Не мають значення результати розслідування, яке ці військові пси, що не мають ні віри, ані закону, практично унеможливили:
♦ у той самий час, коли вони поширили страх на весь світ, що вони залишили напризволяще тіла їхніх жертв у полях або в погано працюючих вагонах-холодильниках;
♦ у той самий час, коли вони подарували собі кілька хвилин сумнівної слави, коли скаржилися на телекамери світового телебачення на те, що 298 загиблих пасажирів рейсу Malaysia Airlines неввічливо приземлялися на дахи будинків або у водосховища, повні питної води, які є життєво необхідними для цивільного населення Донбасу;
♦ у цей же час вони захопили у свої лапи чорні ящики збитого літака, організувавши передачу Росії останків, що містять імовірні докази;
♦ і в той же час збирали із трупів цінності й гроші.
Результат — це військовий злочин, це українське, голландське та малайзійське 11 вересня.
З усіх цих причин не можна не почути Президента Порошенка, який звернувся до світової спільноти з проханням визнати ДНР і ЛНР терористичними організаціями. Президента, який, до речі, продемонстрував протягом цих жахливих днів холоднокровність, гідність і здатність керувати. Усі ці якості відзначали ще до його виборів усі ті, хто з ним спілкувався.
Не можна не слідкувати за ним у той момент, коли за кілька годин після трагедії, без запалу, без ненависті й без жаги помсти, він нагадав Франсуа Олланду про те, що Муаммар Каддафі перетворився на вигнанця після того, як скерував практично таку ж катастрофу 26 років тому, що сталася над шотландським Локбері.
Чи можна після цього нового Локбері задовольнитися тим, щоб попросити у Володимира Путіна «вільний та повний» доступ до місця аварії й «повноцінну співпрацю» під час збирання залишків?
Чи маємо ми право не зробити всіх — дійсно всіх — висновків після цього злочину, за який урешті-решт він несе повну відповідальність через свою вогненебезпечну, безвідповідальну політику, що не є гідною для президента могутньої країни?
Чи можливо ще за даних умов — а саме поки він не дав задній хід і в Україні, і в Криму — надати йому два бойові кораблі типу «Містраль», що їх обіцяно Францією, які чекають збірки в Сен-Назер і які завтра стануть прикрасами його флоту в Севастополі й, можливо, в Одесі?!.
Це не запитання.
Відповідь врешті-решт очевидна.
24 липня 2014 року, «Українська правда»
Бернар-Анрі ЛЕВІ — французький філософ, письменник та політичний журналіст.
