Дорогі польські брати!
Будучи послом України в Польщі, я пережив немало щасливих днів, коли президент Кваснєвський і прем'єр Бузек, парламентарі, лідери партій, журналісти, священики, літератори, академіки, підприємці, діячі культури, звичайні зустрічні люди на вулицях – вітали в моїй особі мою державу й націю.
Певна річ, виділяли особливою увагою не мене, а Україну з-поміж інших країн.
Коли я стояв у шерензі амбасадорів для привітання президента США, Буш подав мені руку й пройшов далі, подаючи руку наступному послові, але президент Кваснєвський, показуючи мене, сказав: "Це посол України!" Буш повернувся до мене, знову подав мені руку, і я був змушений озватися до нього кількома англійськими словами.
Коли Іван-Павло ІІ знайомився в парламенті з послами – кожен амбасадор називав не себе, а свою країну, – і я сказав: "Отче, я представляю Україну", Папа Римський зупинився, спитав мене, як я почуваюся в Польщі. Ні перед ким не зупинявся понтифік, тільки перед послом України. Цей великий борець за справедливість, живий дух польської нації і християнської світової громади розумів, що Україна як держава – це захист Польщі, це та найсвятіша любов, що постає з ненависті.
Коли я в автомобілі з синьо-жовтим прапорцем проїжджав Варшавою та іншими містами Польщі, багато водіїв зустрічних машин махали мені на привітання руками, посміхалися до мене.
Я, колишній учень з першого класу польської Яблунівської школи, пам'ятав, що моя вчителька, пані Вебер, забороняла мені називати себе українцем. "Запамєнтай! – говорила вона, – Ти русін!" І для кращого запам'ятання залишала на моїй дитячій долоні двадцять ударів залізною лінійкою.
Я вдячний їй за те, що вона навчила мене любити в собі українця...
Я полюбив польську мову аж тоді, коли збагнув, що вона допомагає мені пізнавати не тільки велику літературу Польщі, а й цілий світ, бо поляки за комуністичних часів мали можливість публікувати твори світових письменників, що їх заборонено в Україні.
Я прочитав чимало історичних досліджень польських авторів, простудіював два томи Павла Ясєніци; я прибув до Польщі в ранзі посла добре підготованим.
Я постановив наповнити свою діяльність ідеями поєднання й порозуміння між українським та польським народами.
Мене попросили виступити на відкритті пам'ятника великого письменника Польщі Генріка Сенкевича, автора антиукраїнського роману "Вогнем і мечем". Думали, я відмовлюся. Але я був радий з того, що міг сказати добре слово про цього польського патріота, який навіть у тому злобному творі добачив у козаках їхню мужність і відвагу.
Я говорив про великих поляків, які ще в давні часи зрозуміли, що Польща та Україна зобов'язані допомагати одна одній проти спільних ворогів. Я згадав, як козацькі чайки під командою полковника Костянтина Вовка допомагали полякам, королю Владиславу ІV, битися проти шведської флотилії на Балтійському морі.
У своїх інтерв'ю польській пресі, у виступах на різноманітних зустрічах з польською громадськістю я постійно покликався на ті епізоди з українсько-польської історії, коли українці й поляки були не ворогами, а політичними і збройними союзниками.
Я пригадав полякам, що майже кожен король з династії П'ястів був одружений з київською княжною; що Данило Галицький був праправнуком Болеслава Кривоустого; я цитував Пілсудського про те, що без незалежної України самостійна Польща неможлива; я пригадував 1920 рік, коли під Замостям була розгромлена перша кінна армія Будьонного спільними українсько-польськими силами.
Я виступав проти істориків, які виділяли якийсь один епізод із нашої спільної, кривавої українсько-польської історії, і на основі одного злочину – чи то з українського, чи то з польського боку – виводили емоційні, спрямовані на збереження віками плеканої бацили ненависті між нашими народами.
"Відірвімося від болісної минувшини!" – закликав у Львові Іван-Павло ІІ, звертаючись не тільки до молодого покоління українців, дітей і внуків воїнів УПА, а й до польської молоді, яка почала перейматися пошаною до України. Ця молодь прагне внести у свідомість польської нації геніальну ідею Єжи Ґедройця, який закликав нову, демократичну Польщу поєднатися з державою Україною.
Як тільки я приїхав до Варшави, мені потрапила до рук газета "Політика", де була надрукована розмова з Єжи Ґедройцем.
На питання газети: "Чому ви таке велике значення надаєте справі національних меншин у Польщі?", Єжи Ґедройц відповідає:
"Наше ставлення до національних меншин таке саме, як до сусідніх із нами народів – повне погорди, зверхності, незнання. Самостійна Україна для нашої майбутності важливіша за наш вступ до НАТО. Бо без України Росія ніколи не зможе стати імперією. Тим часом польське суспільство демонструє світові, де тільки може, антиукраїнську ненависть".
І саме тепер ненависть до України продемонстрована в польському сеймі.
Саме тепер, коли Україна наближається до вступу в ЄС, до здійснення своєї найбільшої мрії, коли так тяжко українська сучасна влада йде назустріч справедливим вимогам Європейського Союзу, коли українці почули голос президента Польщі Коморовського на підтримку України щодо її заповітної мети, роздається з польського парламенту клич засудити збройні формування українських націоналістів, які 1943 року начебто провели геноцид щодо польського населення на Волині.
Звідки повіяв такий студений вітер, який має знов заморозити всі зовсім недавні клятьби між урядами, церквами, громадянами України й Польщі, які проголосили: "Вибачте нам, а ми вам пробачаємо"?
Звідки в Польщі, яка, здавалося, вже сприйняла факт існування незалежної України, який свого часу був названий Збігнєвом Бжезінським як найвидатніша подія ХХ століття, з'явилися партії, що сподіваються знов розбудити в поляках ненависть до українців, а в українцях – ненависть до поляків?
Знав я й таких у Польщі. Вони не приховували своїх надій на те, що відновлювачі старої Російської імперії візьмуться розривати Україну, а при тому щось може перепасти й Польщі. Я сміявся з них. Я, жартуючи, їм говорив: "Якщо допоможете комусь рвати Україну, не залишиться од вас нічого! Кордон між імперіями Сходу і Заходу проходитиме по центру ваших земель".
І тут пригадуються мені слова Ґедройця: "Якщо Україна поєднається знов з Росією, ми тоді вже є зовсім у російських обценьках. Потрібно з усіх сил притягати Україну до Європи"…
* * *
Дорогі мої польські брати!
Я визнаю, злочин був на Волині, тяжкий злочин. Але то не був геноцид, а тільки спровокований окупантами України та Польщі месницький розгул за те, що чинила королівська, шляхетська, панська влада упродовж віків на землях України.
Часи, в яких ми живемо – це часи поєднання й порозуміння між нашими народами.
Ми не маємо права оголошувати жоден злочинний епізод із нашої спільної історії актом, який може перекреслити все, чого ми досягли в епоху нашої спільної перемоги над фашистською Німеччиною й над комуністичною Росією.
Якщо ми почнемо рахувати жертви, які поніс польський народ від української зброї і жертви, які поніс український народ від польської зброї – ми збожеволіємо.
Закликаю вас, мислячі поляки, подумати над тим, кому служитимуть ваші звинувачення українського визвольного збройного руху, що був жорстоким, бо відповідав на жорстокість? Живіть майбутністю, а не минувшиною, бо з кожної роздряпаної старої рани нічого, окрім крові, не вийде!
Великий поляк, син України, Юліуш Словацький, пророкував воскресіння України як держави. Подумайте, кого ви можете зрадити сьогодні. Це ж ваш і наш пророк Словацький, це ваш і наш мислитель Єжи Гедройць, це ж ваш і наш духовний учитель Іван-Павло ІІ, це ваш і наш видатний політик Збігнєв Бжезінський.
Ті, хто виступає сьогодні в Польщі зі страшним та несправедливим осудом української визвольної зброї, повторюють наклепи нашого ворога.
Ворога, який триста років учив нас ненавидіти поляків, а тепер узявся повчати й вас, що треба знов ненавидіти найближчого й каяттям пойнятого сусіда.
Дмитро Павличко, поет, громадський діяч, посол України у Польщі (1999-2002)
