14 листопада українська інтелектуальна спільнота зазнала величезної втрати: з життя пішов Мирон Петровський - письменник, літературознавець, знавець Києва, інтелігентна, тонка, надзвичайно освічена людина. Сьогодні ми передруковуємо есей його сина Йоханана Петровського-Штерна – зворушливі та яскраві нотатки не тільки про Мирона Семеновича та коло його близьких і друзів – родини Марії та Юрія Щербаків, але й загалом про київське життя 1960-х років. Цей прекрасний текст вартий якнайширшої авдиторії.
Ця фотографія 1966-го чи 1967 року з Київського цирку – диво дивне. Найзагадковіший маг КИО, Ігор Кіо, йшов по колу арени з прямокутною білою шухлядою, клацав її кнопкою і тієї ж миті витягував фото – наклеєне на картонку з написом «КИО». Це чудо насправді називалося не магія чаклуна Кіо, а «Поляроїд», проте ми про це у 1960-ті нічого не знали. Таке миттєве фото могло б бути спланованим і підготовленим заздалегідь, якби я не був стовідсотково переконаний, що це питоме диво. А знав я це тому, що цю фотографію я – хлопчик, що сидить на колінах у тата праворуч – отримав з рук самого Кіо через хвилини дві після того, як було зроблено світлину. І таку ж отримав хлопчик на колінах мами, ліворуч.
Мирон Петровський та Марія Щербак з дітьми у Київському цирку, гастролі Ігоря Кіо, 1966/7.
Хлопчика звали Ярек Щербак. Він виріс у мовчазного й розсудливого кардіолога, який відійшов цього року. Бородатого чоловіка – літературного критика, письменника, історика культури – звали Мирон Петровський, його не стало два тижні тому. Мама Ярека, Мариша Щербак, дружина українського письменника, лікаря-епідеміолога та політика Юрія Щербака, померла вчора.
Писати некролог – все одно, що хоронити людину. За останній рік це чи не єдиний жанр, в якому доводиться працювати. Я втомився писати некрологи. Проте єдиного з чотирьох, хто живий, хто стиснув руки на цьому фото і дивиться лячно з недовірою на миттєві світлини, що виникають з біленької шухляди найвідомішого з магів радянського цирку, мене, можливо, залишили, щоб розповісти про Пані Марію, Марію Йосипівну, Маришу, дивну жінку на цьому фото в оточенні чоловіків. Поки я пишу про неї, ми у натовпі дітей та дорослих, осяяних надіями шістдесятих, піднімаємось сходинками Київського цирку на виставу всемогутнього чарівника Кіо.
*****
Марія Мілонь приїхала з Катовіц до Києва в середині 1950-х вчитися на біологічному факультеті Київського університету. Струнка, небагатослівна, стримана, вона рухалась інакше, ніж переважна більшість студенток київських вишів. Щось суто кінематографічне було в її ході, щось невловиме у жестах, притаманних тільки їй; до того ж вона розмовляла українською та російською з чарівними польськими інтонаціями, що перетворювали її на чарівну істоту, людину з іншого виміру. Не помітити її було неможливо – образ закарбовувався у пам’яті миттєво: хто вона?
У Києві Марія Мілонь познайомилась та незабаром одружилась зі студентом медичного інституту Юрієм Щербаком, який завдяки їй перетворився для багатьох своїх друзів на «Єжі». А Марія Мілонь, тепер уже Мариша Щербак, у наступні шістдесят років стала однодумницею, неймовірною помічницею, мамою дітей та Музою Юрія Миколайовича. Його дім став її домом, його життєві тернії – її тернами, його друзі, а серед них Мирон та Світлана Петровські, – її друзями. Тим паче, що жили вони через дорогу: Щербаки – з одного боку площі Толстого, біля зупинки двадцятого тролейбуса, що йшов у бік костьолу Городецького, Петровські – з протилежного боку, у прохідному дворі, що виводив до «Кінопанорами».
І ось влітку 1962 року Мариша Щербак та Світлана Петровська виходять з новонародженими хлопчиками у парк Шевченка. До речі, у сімейній царині Щербаків та Петровських також певна загадковість, навіть таємниця, яку автор цих рядків (він на фото – праворуч) безнадійно намагався розв’язати роками. В обох родинах у квітні 1962-го народилися хлопчики. Точнісінько через вісім років, взимку 1970-го, в обох родинах народилися дочки – Богдана та Катерина. Якщо це була змова Мариши та Світлани, то була найдотепніша змова з усіх політичних змов, що народилися у столиці Радянської України.
Марія Щербак і Світлана Петровська з синами. [Парк Шевченка, серпень-вересень 1962 р.]
Я вперше «побачив», себто зрозумів, що це Пані Мариша, весняного вечора 1968 року – після походу в цирк, коли Щербаки приїхали до Петровських да забрали їх на увесь вечір. То був насправді пам’ятний вечір. Він почався зі спортивного майданчику у Гідропарку. Ми з Яреком сиділи в траві і зачаровано дивились на сильних, ошатно вбраних у біле, велетенського росту – як тоді здавалося – неймовірно красивих людей, які грали два на два у бадмінтон через сітку. Вони весело розмовляли, перекидаючи репліки один одному, легкі, як волан. Я через двадцять років спіймав себе на відчутті, що згадую цю сцену, немовби описую епізод з американського кіно.
Але кіно на цьому не закінчилося. В ньому на чиємусь дні народження у великій кімнаті щербаківської комуналки на площі Толстого Пані Мариша – найзапальніша серед святкової компанії – танцювала «Єтку-єньку», найпопулярніший твіст тогочасного репертуару. На тій старій квартирі все було велетенським – єдина кімната, вікна, довжелезні коридори та ванна кімната. В ній, влаштувавшись саме в ванні з друкарською машинкою, щоб не заважати дитині, Юрій Миколайович, Єжі, писав свою повість «Як на війні», з якої для мене почнеться нешкільного кшталту українська проза.
Новий дім Щербаків біля магазину «Алмаз» та над книгарнею «Сяйво» був одним з найкращих творів Пані Мариши – і цей твір був казковим з початку до кінця. Ми з сестрою дуже його любили: в ньому був затишок, спокій, приглушені голоси, а також чистота й порядок у кожному кутку – від коридору до кухні, хоча в домі мешкало двоє башибузуків – Ярек і Богдана, двоє, працюючих як четверо, дорослих людей та Офєлія Домініківна, старенька мама Юрія Миколайовича. Зі своєю любов’ю до коректності, точності, організації Пані Мариша перетворила квартиру на палаццо, в якому буцімто не було спальних кімнат. Я ніколи не чув, як вона підвищує голос. Вона називала сина чи доньку з характерною висхідною інтонацією, заперечити було неможливо, тим більш – не виконати прохання. Кімнати прибиралися, постелі ховалися, спальні перегорталися на вітальні.
Але що відбувалося саме у вітальні! Там за шість днів до Нового року у центрі кімнати з’являлася споруда – шопка й не шопка, іграшка й не іграшка – невеличка з дерева карусель, навколо якої на дерев’яних лапках стояли свічечки, а в центрі – також з дерева – ялинка, прикрашена зверху лопатями та різдвяною зіркою. Свічки горіли, тепло нагрітого повітря підіймалося вгору, лопаті оберталися – і карусель кружляла навколо ялинки. Ніде, ні в якому кіно, ні в яких ілюстрованих дитячих книжках я не бачив такого. Я тоді вже розумів, що ми йдемо до Щербаків на Різдво, не на Новий рік – і завмирав у передчутті дивовижних видовищ.
Але час сідати за стіл. Ні, річ не в тому, що Пані Мариша працювала у Польскій амбасаді на Підвальній і мала доступ до усіляких делікатесів. То таке, другорядне – важливіше те, з яким вишуканим смаком був накритий стіл, чим Пані Мариша нас частувала. Салат «Олів’є» був на багатьох київських столах, але щербаківській був не такий, як всі. Пані Мариша додавала замість тонких квадратиків докторської ковбаски – кубики вареної курочки, замість солених огірків – свіжі. На десерт до чаю – риж з родзинками та цинамоном. Здається, нічого захмарного – але все це додавало страві якийсь не «тутейший», казковий присмак. Ми йшли до Щербаків, так би мовити, «на новий рік» на шість днів раніше – але потрапляли ми, не здогадуючись, у затишок Вроцлавської чи Краківської різдвяної площі, які я вперше побачив аж за тридцять років.
Наша чоловікоцентрична культура згадує про жінок, коли вона хоче їсти. Ми легко забуваємо про жінку, від якої залежить настрій чоловіка, його працездатність, його бажання творити – і те, що ми називаємо висловом «рухатись далі»… Юрій Щербак свого часу написав оповідання «Маленька футбольна команда» – про групу київських інтелігентів, поетів, лікарів, письменників, журналістів, які у вільний час ганяли м’яч. Нема сумнівів, у футбольній команді – великій чи маленькій – має бути форвард і голкіпер. Але команда неможлива без логістики, без приведеного у порядок поля, без тилового забезпечення. Все це для центрфорварда Єжі забезпечувала Пані Мариша. Поруч з нею він зробив не одну – принаймні три кар’єри: лікаря-епідеміолога, доктора медичних наук; письменника й драматурга, одного з засновників української міської прози; дипломата та політика, першого, хто почав бити на сполох після Чорнобильської катастрофи.
Ярек Щербак (на дереві), Богдан Жолдак, Юрій Щербак, Мирон Петровський, Світлана Петровська, Марія Щербак, Катя Петровська, Богдана Щербак, Йоханан Петровський- Штерн (за камерою). Гідропарк, травень 1978 року.
За вікнами щербаківської квартири знімали Шелеста та призначали Щербицького, вводили війська у Чехословаччину та Афганістан, готували зашморг для «Солідарності» та вводили військовий стан у Польщі. Зовнішні події боляче били по цьому сімейству – достатньо згадати один з днів народження Юрія Михайловича, що він його провів на допитах у КДБ, чи доноси на нього напередодні його докторського захисту. Були й кризи: скажімо, антисемітська кампанія в Польщі після шестиденної війни, коли Світлана Петровська та Пані Мариша посварилися – звісно, на політичних теренах. Проте щербаківский дім залишився віконцем у якийсь дивний світ, в якому закінчувалась радянщина з її повсякчасними скандалами, неохайністю, необов’язковістю, гаянням часу та безкінечними анекдотами, якими підмінювали принципову розмову. За гамбурзьким рахунком, щербаківський дім був саме таким – з його, так би мовити, не східнослов’янським відношенням до часу, роботи, побуту і спілкування. І він відбувся, бо у нього була небагатослівна та строга Пані Мариша, заступник голови штабу з тилового забезпечення. Але розкажіть їй про це – вона б здивувалась, розсміялась би стриманим коротким сміхом, та перевела б розмову на здоров’я ваших батьків та успіхи дітей.
******
Я не здатний змінити нічого на цирковому фото КИО, фокусника Ігоря Кіо з його дивовижною камерою, що була технічною новинкою для Заходу та нечуваним дивом для нас. Але я, відчуваючи себе отим маленьким хлопчиком, пошепки питаю себе: «Дядя Кіо, якщо ваша камера спроможна робити справжні дива – заберіть в мене фото, віддайте людей, яких вона закарбувала!» Не віддає. В холодному світі, де не стало Пані Мариши, нам залишається, стримуючи сльози, хіба що запитати разом з Агнешкою Осецькою: «Ach, panie, panowie, czemu ciep?a nie ma w nas?»
Джерело: zbruc.eu
