Наша пам'ять волає до зір.
Це колись називалось Кенгір.
І лежать у казахській землі
нумеровані сестри мої.
Щороку 26 червня я знову й знову публікую цей уривок. Може, комусь набридло. Але читайте. Читайте, бо треба. Якщо пам'ять волає до зір.
А на фото - моя сестричка Оленочка та її мама - Ольга Бондаренко-Варконі. Жива. Мабуть, вже єдина із кенгірців.
Всі імена в цьому уривку - справжні.
26 червня. 66 років тому у цей день під гусеницями танків героїчно поліг повсталий Кенгір. 500 дівчат, 200 хлопців. Кенгір загинув, але це повстання, яким керували українці, зламало хребет системі ГУЛАГу.
Не буває даремних жертв, не буває марної смерті.
Це була наша історія. Ми на порозі її повторення.
Тому - читайте! Бо їхні танки - на кордоні.
Як це було...
"А час невблаганно стікав. І втримати таємницю у межах відомства внутрішніх справ стало неможливо. Виробництво зупинилось. Горить план.
20 червня. Міністри кольорової металургії Ломако та міністр будівництва підприємств кольорової металургії СРСР Райзер пишуть доповідну в Раду Міністрів, мовляв, невихід на роботу зриває план. Куди, на чий високий чи найвищий у державі стіл лягає папір – невідомо. Три дні радять раду міністри. Чи не міністри? Хто приймає рішення? Хто відповідає за його наслідки? Відповідає той, хто підписав. Такого підпису, на такому документі не вирубаєш сокирою...
23 червня на доповідну лягає резолюція Малєнкова: “Министру внутренних дел Круглову – принять меры, об исполнении доложить.”
Доля Кенгіру вирішена.
Новий міністр носить у пам’яті долю своїх попередників. Повторити шлях Лаврентія Берії? Обливає холодним потом від самої думки.
Обливає потом і від усвідомлення того, що можуть накоїти у зоні танки та спецчастини під керівництвом Долгіх та Бочкова. Тому разом із наказом про збройне придушення спротиву ідуть ретельні та численні інструкції – в людей не стріляти, уникати жертв, тільки холостими, тільки холостими!
Інструкція з уживання танків проти беззбройних людей... Грань божевілля та безглуздя.
23 червня. На станцію Джезказган прибуває ешелон. Танки. Екіпажі.
Визначено дату. Ранок 26-го червня.
Репродуктори оголошують:
“Ваши требования удовлетворены. К вам выехал член ЦК”.
- Чуєте, дівчата? Виїхали! З Москви! Член ЦК!
- Ну, нарешті!
- От побачите, все скінчиться добре, - сяяли чорні вуглинки очей Алли Пресман. – Вони розберуться. Ми ж не зробили нічого поганого! Ми не просимо зірку з Кремлівської вежі, правда? Хай покарають винних у розстрілах, пом’якшать режим, і ми повернемося до роботи. Правда, Гуря?
Гурій Черепанов, як більшість чоловіків, не вірив у “доброго баріна” з Москви, та Алла вміла передати заряд комсомольського оптимізму навіть сухому стовбурові саксаулу.
- Звичайно, правда, Алю.
- Нам залишилося зовсім небагато. А якщо із заліками – то ще менше... мріяла про швидке звільнення Алла. – Як ти думаєш, вони не додаватимуть термінів за активну участь? – Це питання хвилювало кожного, хто дотягував у таборі свою “десятку”. І Гурія також – він був серед активних учасників.
Чорні вуглинки світилися передчуттям звільнення.
- Чуєш, Гуря? “Жду тебе я, чорноброва, підем, серце, в рідний край!” Наша Орися співає...
Дівчата готувалися до чергового недільного концерту. Хор під керівництвом Михайла Сороки виводив:
“Де згода в сімействі,
Там мир і тишина,
Щасливі там люди,
Блаженна сторона”
Руфіна Тамарина підбирала вірші з останніх, написаних уже у травні-червні. Хтось із хлопців приніс вірші Віталія Гармаша, який сидів разом із ними, та саме напередодні повстання був узятий на етап. Готувався читати своє Юрій Грунін.
Михайло Сорока знайшов Орисі партнера із чудовим тенором, і вони дуетом виводили безсмертне:
“О мій друже, мій прекрасний,
Серцю радісний цей час,
Ти навік моя кохана,
Смерть одна розлучить нас!”
- “Смерть одна розлучить нас...” – повторила Алла Пресман, засмутившись на мить. – Ні, не одна... Однієї смерті не досить, щоб розлучити нас, Гуря. Навіть якщо одного з нас вона забере, залишиться інший і любов наша житиме, правда?
- Не думай про погане, Алю. У нас усе складеться щасливо. Я неодмінно знайду тебе, куди б не закинула доля!
- Ми зустрінемося у Києві. І саме цвістимуть каштани. Я покажу тобі і Лавру, і Дніпро. І бузок у Ботанічному саду... І Володимирську гірку... І...
Щось таке ж бузково-ботанічне, каштаново-тюльпанне шепотів на вушко Ганні Рамській Юрій Грунін. Після тринадцяти років ув’язнення душа поета, що, здавалося, висохла на порох, витліла, вбирала краплини кохання спрагло, мов літній дощ і розцвітала віршами. Навіть він, Грунін, якого нескінченні аперкоти долі могли б уже не просто зламати, а скласти учетверо, зав’язати вузлом, позбавити будь-яких ілюзій, навіть він, невиправний скептик, віджив, пустив у випалене війною і зоною серце краплю надії. І хай десь далеко рідний Ульяновськ, хай ще далі село на Тернопільщині, де виростала красуня Ганна, і хай у самого дідька на рогах те місце, де байдужий перст МГБ присудить відбувати заслання, бодай колись воно та й станеться! І це колись уже так близько...
Володимир Караташ і Аня Людкевич у своїх стосунках просувалися обережно. У Володимира ще не вивітрився з пам’яті важкий дух камери смертників, в якій довгих п’ять місяців утинав по волосині все, що зв’язувало хлопця із життям. І її холод чув поза плечима навіть в азійську спеку. Яке його право прив’язувати до своєї непевної, мов човен у бурю, доля, майбутнє витонченої чорнобрової галичанки? За виготовлення зброї у зоні кара одна – смерть.
Її запах цими червневими короткими ночами висів у повітрі, прилітав із червоних, загрозливо-червоних степів, віяв так знайомо, що Караташ упізнавав його безпомильно. Аж сам боявся признатися, що упізнає.
Ференц та Ольга чергували на радіовузлі. У круговерті бараків, у табірному велелюдді й тисняві так рідко доводиться закоханим побути на самоті, сказати одне одному на вушко просте й найдорожчі слова. Тихо-тихо. Поцілувати найсолодші губи без свідків. Упасти на єдине у світі плече і завмерти, забувши про світ.
- Не соромся, Олю, ми – подружжя, - переконував Ференц. – В усьому світі церковний шлюб є законним, це тільки тут, у цій країні потрібні якісь папери... Запам’ятай, нас вінчав отець Антон Куява, католицький священик. Звільнимося, знайдемо його. Отець Антон Куява! Не забудь! Може, настануть іще такі часи, коли потрібна буде довідка від священика про вінчання. Чому ти посміхаєшся? Так є в усіх країнах…
А Ольга не поцілунків соромилася – свого щастя, украденого у лихої долі. І передчуття іншого, ще більшого щастя, яке зароджувалося у ній.
Хіба чоловіки це розуміють? У них свої, чоловічі справи, які здаються їм важливішими за все. Нарешті запрацював передавач на коротких хвилях, над яким так довго мудрували Анатолій Кострицький та Ференців друг Сашко. Юрій Кнопмус написав текст повідомлення. Ференц узявся передавати його міжнародним кодом.
Усі такі заклопотані. Мабуть, сьогодні не варто відволікати отією короткою і важливою лише для них обох звісткою. Згодом, завтра, не зараз.
Вони такі заклопотані своїм, чоловічим, ці чоловіки, нічого не чують, ні на що не зважають...
- Ференце, ти чуєш?
- Що, Олюню? – ледь відірвався від ключа.
- Щось гуде... Схоже на трактори.
- А це і є трактори.
- Навіщо їх пригнали?
- Та нехай собі гудуть. Не зважай.
- А що кажуть спостерігачі? – не вгавала Ольга.
- Кажуть, що виконують якісь роботи навколо.
- А чому надвечір? Удень їм часу мало? – уперто допитувалася.
- Та нехай собі, мало що їм треба...
Ференц прикипів до ключа, передавав крапки й тире так зосереджено, наче вистрілював у небо кулеметну чергу, наче на цьому залежалася доля.
- Не зважай, Олюню, не зважай...
Оля не зважала. Їй гули не трактори – хрущі над вишнями на рідній Луганщині. Виспівував не міжнародний код морзетки – солов’ї у травневих садах. Не дослухалася крапок і тире – милувалася тонкими і красивими навіть тут, у таборі, лікарськими пальцями чоловіка. А він вистукував і вистукував, гнав у простір повідомлення – “Табір повстав! Ми розігнули спини! Ми – знову люди, а не номери! Ми кличемо тебе, світе, за свідка злочинів супроти нас, проти людства і людяності. Почуйте нас. Допоможіть? Ні, просто почуйте. Дізнайтеся про наші долі”.
Її чоловік... Це високе чоло, коротко підстрижене волосся... Ці плечі, ці руки, цей уперто стиснутий рот, цей гострий розум, ці миттєві рішення – її чоловік. Звикала. Та не могла до кінця повірити.
- Ой, Орисю, я не можу повірити! Невже таке буває? До нас приїдуть представники Центрального Комітету партії! Почнуться перегляди справ, нас звільнять... І все це скінчиться! Може, це остання наша ніч у зоні!
Катерина мало не раз-два-три витанцьовувала стоптаними до решти босоніжками по доріжці між бараками.
- А що там у тебе? – зазирнула цікава сорока. – Знову шоколадка? І знову від нього?
- Стривай, Катре, не кружляй, і без тебе голова обертом... – Орися розгорнула газету. Ну, так і є. Все, як минулого разу. І як тоді, на Воркуті – хліб, масло, шоколад. Такий же, “Гвардійський”. Це він, капітан Крутов. Більше нікому.
- Дай шматочок, Орисенько, дуже хочеться солодкого, - канючила жартома Катерина, наче й не сподівалася, що подруга добровільно поділиться скарбом.
Орися зняла обгортку. Що це? Записка, ретельно захована: “Цієї ночі. Будь обережна”.
- Катерино, що це означає?
- Чекай гостей, Орисенько! Нема дурних отак просто шоколадом частувати. Мабуть, завітає до тебе капітан під покровом ночі...
- Не мели дурного! Нікуди він не завітає! Хто його пустить у зону? Вартові...
- А от я і пущу! – Катерина веселилася, мов дитя, злизуючи з пальців шоколадні патьоки. – моя черга сьогодні вартувати, то що я, не прислужуся своїй найкращій подрузі?
- Тебе хоч не слухай! Ні, Катре, тут щось інше... Це – попередження про небезпеку. Щось має сталося цієї ночі!
- Нічого не станеться! Все спокійно. Навіть трактори не гудуть.
Справді, цієї ночі ані вітерець, ані набридливе ревіння тракторів, яке виводило своєї занудної пісні вже стільки вечорів поспіль, не порушували тиші.
Табір тихо спав.
Лише вартові несли свою службу та пищала у радіорубці морзетка.
Ференца та Ольгу Варконі рівно о дванадцятій змінив на ключі Юрій Кнопмус.
- Ну, що нового, Юрію Михайловичу? – батька Кнопмуса звали Альфредом, та у зоні, де німецьким походженням пишатися не випадало, якось закріпилося за ним оте «Михайлович».
- Все гаразд. Капітон Іванович у бойовому настрої. Чекаємо представників. От що значить єдність і наполегливість – нарешті досягли свого!
Ніч дихнула в обличчя жаданою прохолодою. Ференц тримав Ольгу за руку. Отак іти б і йти... Назустріч – нова зміна вартових.
Закінчується зміна Ані Людкевич та Володимира Караташа. Прощаються.
Ліда Охрімович розводить варту. Останню варту Кенгірської вільної республіки. Саме вони, ці хлопці і дівчата першими впадуть під кулями снайперів. Не встигнуть навіть подати сигналу тривоги. Одним залпом снайпери знімуть майже усіх.
- Катрусю, ти ідеш?
- Спи, Орисенько, спи, чого прокинулася? – цілує на прощання Катерина.
“Спи, Орисенько...” А Орисі не спиться. Щось має статися цієї ночі...
Та навіть найбільш очікуване настає несподівано.
Несподівано і якось одночасно у вікнах спалахнуло сонце. “Невже я задрімала? Невже полудень?” – не повірила собі Орися.
Ні, не сонце. Над табором запалали освітлювальні ракети. Це вони перетворили ранкові сутінки на день. Постріли, спершу поодинокі. Зойки. І гуркіт. Дивний, не подібний ні на що, чуте досі.
У бараку заворушилися. “Що це, дівчата? Що це за шум? Це не машина, не поїзд, що це?” – Марійка Петрик боязко поторсала за плече подругу Катерину Вальчук з Волині. “Не знаю...” – протирала очі зі сну.
А гуркіт наближався.
- Що це? – кричали дівчата уже всі разом.
- Это… Это танки! – відповів голос Груніна. Йому, фронтовику-танкісту, цей звук сказав усе.
У бараках здійнялось неймовірне. Одні ховалися під нари та за піч, інші вибігали надвір. Аня Людкевич з Орисею вибігли на головну “вулицю” зони між бараками – і завмерли. У воротах ревів справжнісінький бойовий танк, знаменита Т-тридцятьчетвірка, що переможно долала кордони Європи і поклала під гусениці гітлерівську Німеччину.
З репродукторів лунає:
«Исходя из просьбы основной массы заключённых о создании ей нормальных условий для жизни и работы, освобождения её из-под влияния вооруженных уголовников-рецидивистов, решено:
а) в 3.30 26 июня ввести в зону лагеря войска.
б) разрушить баррикады.
в) создать заключенным, желающим прекратить неповиновение, условия свободного выхода на работу.
В связи с этим предлагается: всем оставаться в своих бараках…»
Попередження прочитали тричі.
За цей час на дорозі зібралися сотні жінок.
- Дівчата, берімось за руки! Вони не посміють! Пригадайте початок нашого страйку! Вони ж не посміли... А зараз у зону їде член ЦК!
- Може, це він якраз на танку і їде... – похмуро віджартувався чийсь суворий голос.
- Дівчата, ставаймо, не біймось! Люди ж вони чи ні?
Спогад про першу перемогу додав мужності. Дівчата узялися за руки, стали навпроти танка. Орися з Анею опинилися у першому ряду. Та раптом хтось гукнув: “Орисю! Орися Полянська! Сюди! Тут – Катруся...”
Ориславі підкосилися ноги. Аня ледве втримала. Удвох добігли до стіни бараку, а там... Кров уже не била з кожним поштовхом серця з рани на грудях, лиш стікала струмочком з куточка рота. Катруся, ще годину тому весела, повна життя і надії, поступово згасала.
- Орисю... ну от... Побачиш Андрія, скажи... – закашлялася. – Скажи Андрієві, я любила його до самої смерті...
- Катрусю, що ти надумала? Зачекай, ні... Тебе врятують!
- Її не можна врятувати, Орисю, снайпери б’ють точно, - прошепотів хтось над вухом.
- Скажи Андрієві... коли побачиш... – ледве ворушилися губи.
- Ти побачиш його скоріш за мене, Катрусю... Андрій загинув під час розстрілу двадцять дев’ятої шахти на Воркуті. Пробач мені, пробач, що не сказала...
- Андрій?
Катрусині губи, сині, майже білі, забарвлені лиш кров’ю, здригнулися ще раз і завмерли у посмішці передчуття зустрічі там, де їх уже не розлучить ніхто.
- Катерино! – волає щосили до подруги Орислава, та крик її поглинає щось неймовірне, нечуване досі.
Велетенська машина реве, хмари задушливого диму огортають усе навколо.
Крик надії:
- Дівчата, вони не посміють!
Крик розпачу...
Вони посміли.
Багатотонний залізний звір, скрегочучи і речучи, врізається у натовп живих, беззбройних, з крові та плоті людей. Живі беззбройні люди кричать, благають, сподіваються...
Мить – і гусениці лишають позад себе криваве мливо із життів, сподівань, жіночої краси, чоловічої мужності...
Якоїсь миті вистачило, щоб зрозуміти, це – кінець. Настає розв’язка, і вона страшніша за найжахливіший сон.
Мить – і віра у справедливість розчавлена гусеницями.
Мить – і в руці у Віри Довгун залишається рука подруги-каторжанки Уляни Сидорук, а самої Уляни вже немає – лиш клаптик сукні зачепився за трак.
Реве, гуде відчаєм тисячний натовп, тікаючи від озвірілого залізяччя, а тікати – нікуди. Бараки – старі, двері – вузькі, проходи – кілька метрів. Нікуди тікати, нікуди… Позаду сито і вдоволено меле людські кістки велетенська м’ясорубка.
«Всє вихадітє із бараков!» - волає у гучномовець Бочков.
«Дівчата, не виходьте!» - намагається врятувати ще живих Лідія Кіндратівна Супрун, член таборового комітету. Її крик обриває куля.
Ізя Драк хапає за руку Олену Рахліс, тягне її убік, а Олена пручається, шукає поглядом у божевільному мареві, де змішалися люди, танки, автоматники, червона земля, чорне небо, Аллу Пресман.
- Алло, сюди!
Вони встигають забігти за ріг барака. Алла… Алла падає…
- Аллочко, швидше! – квапить її Гурій, он вони вже зовсім близько – рятівні двері барака.
Озирається, відчуваючи, як слабне її рука. Зовсім близько рвуть живе й кохане залізні траки.
От вона, його Алла, жінка його життя, от воно, її обличчя, чомусь раптово поблідле, от вони, її руки, такі ж тонкі та ніжні… Її вуста так звично вимовляють: «Гуря, я кохаю тебе!»
- Аллочко, швидше!
А вона, спортсменка, бойова, непосидюча Аллочка падає йому на руки.
Мить… ні, вічність… ні, мить – і вони в бараку, всередині. Усе так само, як годину тому:
- Я люблю тебе, Гуря… ми зустрінемося в Києві… ти знайдеш мнее… і цвістимуть каштани… і… мені так боляче, Гуря, так боляче… і незручно лежати…
- Зараз, Аллочко, хвилинку, я допоможу…
І перший погляд туди, нижче, куди боявся поглянути.
Усе так наче й гаразд, але… але ліва нога лежить, неприродно вивернута… але…
- Як боляче, як боляче… - повторюють губи, зовсім уже сині. – Я люблю тебе, Гурію, ми одружимося… у Києві… коли цвістимуть… як боляче… От, візьми половинку хустинки, збережи її, Гуря, збережи…
- Так. Так, Алю, потерпи, зараз я допоможу, тобі полегшає…
Тільки трохи підняти і покласти зручніше, щоб ця нога не лежала так окремо і так вивернуто… тільки…
Там, де ще годину назад була ніжна, смаглява, оксамитова дівоча шкіра, тепер не було нічого… суцільне місиво із уламків кісток, шкіри, м’яса, крові…
Вона не зойкнула від додаткового болю, її біль перейшов уже ту межу відчуттів, яку дозволено відчувати смертному. Рятівний шок, позамежне гальмування, тримав її час переведеним на годину раніше, у хвилини оксамитової смаглявої дівочої…
Заволати б у чорне, німе й глухе небо, проклясти у безумі…
Та вони живі поки що, ці вуста, ці руки, вони просять і вірять… Я люблю тебе…
- Я люблю тебе, Аллочко. Ми зустрінемося у Києві. Я знайду тебе, неодмінно знайду! Тільки потерпи ще трохи, перетерпи цей біль, а потім ми усе життя будемо разом!
- Дай руку, Гуря…
Як він міг подати руки, на яких висихала не просто кров – оте криваве мливо з кісток та шкіри! Поспіхом витер половинкою хустки.
Губи вимовляли формулу, заклинання, молитву кохання, а руки безсило стискалися в кулаки.
Десь там, за стінами бараку тривала війна, ішов бій за взяття зони, жорстокий, переможний бій заліза проти людського тіла, зброї проти беззбройних, смерті проти життя, досконалої техніки проти людського духу. І зброя долала, чавила, перемагала. Вони герої, ці хлопці у танках! Як вправно, як спритно, яе безпечно…
Героям належать нагороди. Цікаво, чи дадуть їм ордени «За взяття Кенгіру»?
Руки безсило стискалися у кулаки…
Постіль просочувалася кров’ю. Повітря повнилося димом. Стало важко дихати. Щось горіло, вибухало. Постріли, гуркіт, крики стогони. Та для Гурія все уже скінчилося. Його життя витікало із жил цієї маленької смаглявої киянки. Вони не побачать каштанів у цвіту. Її каштани вже відцвіли, а йому… Йому не потрібні ці дерева, що цвітуть у місті, у світі, де вже майже немає її, Алли. Він не хоче їх, він ненавидить їх, ці каштани! Як вони сміють, як вони можуть!
Солдати з ношами. Дівчата, Омеляна Войцехович із сестринським «Аллочко, потерпи ще трошки!» Вона терпить, його Аллочка, тримається на залишках сил, бореться, не хоче віддавати небуттю світлої мрії про майбутнє. Вона жаліє подруг, з якими ділила роки неволі, жаліє свого Гурю, не хоче вмирати у нього на очах. Досить і шматочків її плоті, її дорогоцінної крові, що сохне, запікається довічним болем на долонях.
Зовсім біле, без краплинки життя обличчя у віночку чорних кучерів. Семітські очі, повні болями усього світу і його, Гурія, довічним болем.
- Я люблю тебе…
- Ми будемо разом…
Руки ховають на грудях половинку хустки.
Хмара диму.
І десь далеко, десь із минулого щастя – «Смерть одна розлучить нас».
Смерть одна розлучить нас.
І знову він, цей порожній барак, що сорок днів був притулком їхнього щастя. Подушка, на якій перепліталося їхнє волосся, ще пам’ятає тепло щоки. Вона чула слова їхнього кохання. Речі. Звичайні, побутові, повсякденні. Носовичок. Зубна щітка. Шкарпеточки, білі, чисті. Щойно випрала, не встигла одягнути.
І він, високий, сильний чоловік. Не встиг. Не зумів. Не врятував. І з цим тепер жити.
РОЗДІЛ XXXXII
А вариво смерті вирувало довкола. Знавіснілі, очманілі від горілки та запаху крові танкісти увійшли у смак полювання і чавили вже не випадково – прицільно. Полювали, вишукували жертви, гралися, ганялися за ними.
У смертному вирі кожен рятувався як міг. Де й беруться сили, коли по п'ятах за тобою суне багатотонне громаддя! Хто б чекав від Жені, Євгенії Шостак, такого сприту! Її білоруським подругам, Наді Демидович та Вероніці Каткович вдалося утекти.
- До нас, Женю, до нас!
Євгенія вчепилася за ґрати на вікні, видерлася на підвіконня – тут її не дістануть! Але танкіст, майстер своєї справи, збив стволом, вправно керуючи, а потім розвернувся і наїхав… Покрутився на місці, щоб надійно, і рушив далі, поганятися за новою жертвою.
Спалах освітлювальних ракет і голос гучномовців застає Ольгу та Ференца поблизу лазні.
- Швидко, сюди! – кричить хтось. Лікаря Варконі знає чи не кожен.
Грюкають двері дезинфекційної камери. Хвилина, щоб перевести подих.
- Не говори їм свого прізвища, Олю, ти тепер – Варконі. Не говори. Розбиратися не будуть, пристрелять під шумок на місці.
Чомусь у ці останні хвилини Ференцові здається, що саме це – найважливіше. Ольга знає, найважливіше – інше:
- Ференце…
- Тихо, Олю, тихо!
- Я хотіла тобі сказати…
- Потім, Олю, потім… Чуєш, собаки…
Потім – не буде. Двері камери з гуркотом відчиняються.
- Ось вони де! Виходьте!
Останній погляд. Останнє «Олю!» тоне у собачому гавкоті, вкривається ядучим димом.
Виводять Капітона Кузнєцова. Тут, у лазні, був його командний пункт.
Кенгір конає під гусеницями.
Кенгір стікає кров’ю.
Стікає кров’ю в радіорубці Юрій Кнопмус, до останнього передаючи в ефір: “SOS! SOS! SOS! Рятуйте наші душі! Ми гинемо. Нас убивають!» Зрозумівши, що дні свободи скінчилися і цього «!» на коротких хвилях йому не подарують, Юрій Михайлович розтинає вени, щоб не здатися живим, та посилає, до останнього посилає в ефір три крапки і три тире – міжнародний код благання порятунку не людям навіть – душам. Душам невинно убієнних.
Хто почув його? Хто відгукнувся із заходу чи сходу?
Знекровленого радиста врятують.
Врятують, щоб розстріляти.
Джерело: фейсбук сторінка Лесі Коковської-Романчук
