Чи пам’ятаєш, читачу, чудовий роман Джорджа Оруела «1984»? Там є (все-таки Оруел був пророком!) таке поняття, такий страшний і дуже ємкий образ, як «думкозлочин». Якщо «пересічний» громадянин (член суспільства, обиватель) починає мислити не так — нехай навіть на 1% не так — як велить йому всесильний, всезнаючий і страшний Старший Брат, це вже є злочином, тяжким злочином, який заслуговує жорстокої кари. І читачі роману Оруела пам’ятають, як у його фантастичній «державі Старшого Брата» мучили й убивали інакодумців. Чому? Бо той, хто володіє минулим, — володіє і майбутнім, може конструювати це минуле, на брехні...
Важко сказати, чи читав В.Путін роман англійського класика. Але з огляду на законодавчі «новації», які схвалені ним і його оточенням , — мабуть, читав. Суть цих новацій, про які пише відомий російський історик і публіцист Борис Соколов , — прирівняти щонайменше відхилення від «спущеної зверху», офіційної, «ура-патріотичної» версії російської історії практично до державної зради. І карати. Неможливо сперечатися з Б.Соколовим, коли він пише, що ми, росіяни, «неминуче опинимося в інтелектуальному гетто, де буде єдине правильне трактування вітчизняної історії — тієї, що задається з Кремля». Але оптимізм уселяє одне: «Кінця історії» у путінському розумінні не буде. І бути не може.
Борис СОКОЛОВ
Цензура вітчизняної історії стає реальністю. Президент Путін підписав закон, що передбачає кримінальну або адміністративну відповідальність за «реабілітацію нацизму», а точніше «спрямований на протидію спробам посягань на історичну пам’ять щодо подій Другої світової війни». Навіть наші сенатори, яких важко запідозрити у вільнодумстві, спершу спробували відправити ухвалений у Думі законопроект на доопрацювання, резонно зазначаючи, що в нинішньому формулюванні за ним можна притягати навіть істориків, які просто цитують особливу думку радянських суддів на Нюрнберзькому процесі (ті, як відомо, виступали за смертний вирок Гессу й проти виправдання Шахта, Папена і Фріче). Але з Кремля наказали не мудрувати — закон потрібен до 9 травня — і сенатори слухняно за нього проголосували.
Проте застосовуватимуть закон явно не проти тих, хто ризикне цитувати особливу думку Нікітченка й Волчкова. Наказано карати «за заперечення фактів, встановлених вироком Міжнародного військового трибуналу для суду й покарання головних військових злочинців європейських країн осі, схвалення злочинів, встановлених зазначеним вироком, а також за поширення свідомо хибних відомостей про діяльність СРСР у роки Другої світової війни». «Свідомо хибні відомості» — це формулювання суто радянське, що змушує пригадати про «поширення свідомо хибних вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад». За досвідом радянських часів можна передбачати, що ніхто не намагатиметься довести хибність оприлюднених істориком відомостей і тим паче те, що автор усвідомлював, що говорить неправду. Ні, карати будуть за будь-які твердження, що виставляють не в найкращому світлі сталінську політику й Червону Армію. Що ж стосується, так би мовити, «позитивної» частини закону, щодо схвалення нацистських злочинів, то вона фактично не має сенсу, оскільки зазначені діяння й так караються законодавством про екстремізм і про розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Отже, мета лише в тому, щоб не допустити критики будь-яких дій СРСР у період Другої світової війни.
Таким чином, тепер під загрозою великого штрафу або навіть в’язниці не можна буде публічно засуджувати пакт Молотова-Ріббентропа й секретний протокол до нього. Не можна буде говорити про радянську окупацію й анексію Західної України й Західної Білорусі, Бесарабії, Прибалтики, про радянську агресію проти Фінляндії. Недаремно російські офіційні історики останніми роками наполегливо заперечували ці безперечні факти. Ймовірно, передбачали, що щось подібне може статися з Кримом, східною Україною, іншими пострадянськими територіями.
Тепер, швидше за все, вже не можна буде писати й про злочини Червоної Армії в Німеччині й країнах Європи, визволених в 1944—1945 роках. Під забороною виявиться безліч мемуарів і досліджень, зокрема книжки «Зберігати вічно» Льва Копелєва й «Війна все спише» Леоніда Рабічева. А як бути з Катинню? Чи призведе її визнання радянським злочином до кримінальної відповідальності? Чи вимагатимуть від нас вважати її німецьким злочином, чого Сталіну не вдалося добитися в Нюрнберзі?
Не можна буде, напевно, писати й про те, що полоненим країн осі в СРСР у роки війни жилося анітрохи не краще, ніж радянським полоненим у Німеччині, й відсоток смертності серед них до кінця війни був не менший, ніж серед радянських полонених. Не знаю, як буде зі сталінськими планами нападу на Гітлера. Чи то визнають, що це виправдовує напад Гітлера на СРСР, чи то все ж візьмуть до уваги, що Гітлер конкретних сталінських планів не знав і не вів превентивної війни — проти противника, що вже розгорнувся для нападу.
Не можна буде писати що-небудь позитивне про тих партизанів, які боролися з Червоною Армією на національних околицях. А правдиві дані про втрати радянських збройних сил, що багаторазово перевищують офіційні, тепер вважатимуть «свідомо хибними». Та й багато чого іншого не можна буде писати.
Тепер нас чекає повна реставрація сталінської картини війни, хіба що трохи модифікованої. Нові книжки, що не вкладаються в канон, видавати не дадуть, а старі припинять перевидавати. А потім, напевно, вилучатимуть неугодні книжки з магазинів і бібліотек (нещодавно вже фактично вилучили з продажу книжку українського історика Олександра Гогуна про «бандерівців»).
Але Другою світовою війною Путін не обмежився. У підписаному ним законі «встановлюється кримінальна відповідальність за поширення відомостей про дні воєнної слави й пам’ятні дати Росії, пов’язані із захистом Вітчизни, що виражають явну неповагу до суспільства, й за осквернення символів воєнної слави Росії». Проте відповідальність за «осквернення символів» уже передбачена статтею КК про вандалізм. А от «неповага до суспільства» у зв’язку з днями воєнної слави поширюється практично на всю історію Росії. Тепер, вочевидь, не можна буде висувати альтернативні версії перебігу Куликовської битви або стверджувати, що в Бородинській битві Кутузов тактично програв Наполеону, а російська армія зазнала набагато більших втрат, ніж французька. І не можна буде вказувати на те, що Ржев правильніше було б назвати «містом німецької воєнної слави», оскільки німці успішно обороняли його півтора року.
Про науку стосовно історії, як російської, так і всесвітньої, тепер доведеться забути. І не випадково об’єктом нового закону стала передусім воєнна історія Росії. Для Путіна вона лише засіб виховання й пропаганди імперського патріотизму, під прапором якого зараз здійснюється російська агресія проти України. Остання фактично уподібнюється гітлерівській Німеччині, а українці тепер навіть не «бандерівці», а просто «фашисти». Ось і лідер думської фракції називає київський уряд «фашистським гаддям», яке треба роздавити в його лігві.
Природно, для того, щоб виправдовувати нинішню політику досвідом Другої світової війни, треба створити кристальний образ Радянського Союзу тієї епохи. І, ймовірно, тепер видавництва побоюватимуться видавати книжки не лише російських, а й іноземних авторів, де події російської історії трактуються не так, як того вимагає офіціоз. Ми неминуче виявимося в інтелектуальному гетто, де буде єдине правильне трактування вітчизняної історії — яке задається з Кремля, — а все інше підпаде під дію нового закону.
(grani.ru) 6 травня 2014 р.
