Насправді я не знаю, як писати про такі речі, ще й у переддень католицького Різдва. Ну скасують дві з трьох основних посад, ну закриють музей В’ячеслава Липинського, ну розберуть будинок на будматеріали, побудують там якийсь інший домік, обнесуть парканами, порубають дерева, насадять туй, струть і без того стерту пам‘ять — та будь ласка! Не вперше і не востаннє.
Чи ж не ми за пляшку самогону колгоспним трактором розорювали польський цвинтар у Затурцях, а заразом і могилу самого Липинського? І світ не завалився. І Липинський на наш щот жодних ілюзій не плекав.
«Маю надію, що Бог Милосердний принаймні наприкінці життя звільнить мене від дотику з українським громадянством». Це його слова, одні з останніх.
Тому вперед, Волинський краєзнавчий музей, вперед, Затурцівська сільська територіальна громада, трактори, оно, знову напоготові, руйнуйте, не спиняйтесь. Липинський бачив нас як облуплених і все про нас вже сказав. Ще раз боляче йому більше не буде.
Пригадую, з яким благоговінням у 2015-му я їхала до того музею. Щоб просто походити по «його» землі, поздоровкатися з коровами, які трапилися по дорозі, уявити собі, як Затурці могли виглядати сто з лишком років тому, коли Липинський навідувався до батьків з Києва. Віталій Кушнір, співробітник (і батько) музею, чию посаду тепер, власне, скасовують, сказав був мені, що таких трошки божевільних приїжджає чимало, він не дивується. «Бо великий був чоловік». «Але ми то не зрозуміли».
Моє захоплення Липинським не зовсім здорове, погоджуюся. Аж надто багато власних сенсетивних ліній збіглося в його особі, все, що я поважаю і на що відгукуюся емоційно: шляхетний інтелектуал, українець за вибором, чи не найгостріший критик українського отаманства, націоналізму і «необузданого хамства», людина правил і закону, людина честі, помер на еміграції в Австрії, важко і вічно хворий, напевно, нестерпний у приватному спілкуванні, точно нещасливий в особистому житті, все втратив, заробляв розведенням курей (принаймні планував). Плюс ці очі, ці вуса, ці пронизливі гіркі листи. Плюс яке ім‘я секретаря і найближчого друга — Циприянович. Розумієте мене?
Проте роман про Липинського довго не дописувався. І назва «Забуття» прийшла лише, коли я поставила останню крапку.
Липинський — не просто історик і політик, не просто теоретик українського консерватизму. Він також символ всього того незручного, що ми, не без допомоги різноманітних диктатур, але також і добровільно ЗАБУЛИ і з чиєї традиції так і не виросли. Він — болючий натяк на Україну, якою вона могла би стати, якби не…
Диво, що музей Липинського взагалі був постав. Що було куди приїхати і з кимсь поговорити.
Але замість вшанувати вже літніх музейників за працю і зусилля, їх усувають у найпідліший спосіб, під приводом недостатньої кваліфікації. Раніше була достатня, аж раптом перестала. Хіба ми не знаємо, що посади скасовують, коли треба когось позбутися? Домік не дають побудувати? А посади хоч потім відновите?
Сподіваюся, Віталій Кушнір та Наталія Гатальська-Кушнір не сильно зважають на чергове воз’явлення українського ментального хама. Дякую їм за їхню працю, а також журналістам, які підняли цю тему і обіцяють за нею слідкувати.
Джерело: tania.malyarchuk
