Цього дня сто років тому Його Світлість Ясновельможний Пан Гетьман всієї України Павло Скоропадський "зрікся влади — не гетьманства — і залишив Київ. З того дня всі дипломатичні представники залишили Київ і Україну. Директорія, прийшовши до влади, ніким не була визнана ні де юре, ні де факто, окрім одної Польщі, а цього мало. Потім і сама залишила Україну." *
Ванзее, 1 квітня 1925 р.
ДОРОГИЙ СИНУ!
30-го січня ст. ст. цього року сповнилося Твоє повноліття. З цього приводу я хочу висловити на письмі Тобі для пам'яти і для обдумування мої думки, про якії я вже розмовляв з Тобою не раз і про які Ти мусиш свою думку скласти і відповідно далі своє життя й свою діяльність направляти.
Перш за все звертаю Твою увагу на те, що видатніші предки Твої ніколи не бажали собі спокійного життя, без турбот і без праці, а йшли такими шляхами, про котрі звали, що там зустрінуть тяжку працю й найбільші небезпеки й ними тернистими шляхами доходили вони до високого становища в Державі, до великого матеріяльного достатку й до видатної ролі в історії свого народу й краю.
Вдруге звертаю Твою увагу на те, що предки Твої з мого боку були простими козаками й що нобілітацію роду свого вони дістали за службу при війську, за відвагу, за енергію, за військовий хист ними виявлений. З материного боку Ти також маєш українську кров, бо родина Дурново, хоч давно вже обрусіла, але походила вона з Чернігівської, староруської себто теж української шляхти, а бабка Твоя по матері з роду колишньої старшини козацької — Кочубеїв.
Так що в жилах Твоїх тече українська кров. Але народився Ти на світ Божий в чужім краю, в чужім краю прожив Ти дитячий свій вік і хоч у сім'ї Твоїй ніколи не вмирала українська традиція, одначе ширше оточення, товариство й все життя навкруги були чужі, неукраїнські. Юнаком Ти приїхав на Україну за часів Гетьманщини й короткий час, всього кілька місяців перебув в українському оточенні і атмосфері українського державного життя, потім наспіли тяжкі події, край Твій знову корчився в судоргах революції і, як завжди при таких нещастях буває, дикі, антидержавні, негативні інстинкти випливали в народі на гору, брали верх, топлячи в б руді і крові те, що було доброго, будуючого, позитивного. Бачивши все те Ти міг набути відразу до свого народу, міг загубити любов і повагу до нього. Далі Ти ріс і зрів на еміґрації, серед зовсім чужих людей, товариства й умов, у багатьох випадках порівняння могли бути не на користь свого народу. Тільки Твоя родина й невелике число близьких до нашої, родини земляків будили в Твоїй душі добрі спогади про Твій край і свідомість Твоїх обов'язки перед Україною й перед українським народом. Тому Ти не стратив почуття своєї національности, тому Ти відчуваєш себе українцем.
Але цього ще замало. Мене турбує, чи життя на еміґрації, серед чужих людей і обставин не прив'яже всю, або більшу частину Твоєї уваги й сил до чужих нашим батьківщині інтересів і чи не залишишся Ти українцем тільки з назви. Мене турбує те, чи зумієш Ти також у своїй, вже власній родині, зберегти остільки сильну й активну українську традицію, що навіть в тім випадку, коли б Тобі прийшлося вік свій вікувати на еміґрації, щоб діти Твої були українськими патріотами, а не тільки пасивними симпатиками своєї, може й невиданої ніколи дідівщизни, щоб вони були готові стати активними будівниками долі нашого краю й завжди були готові добровільно нести всі тяжкі жертви, яких Україна від них вимагатиме.
Ти може завважиш це, що багато було прикладів, коли родини з вищого стану через ту, або іншу причину переселялися до чужого краю, приймали національність чужого народу, становилися із ряди його провідної верстви і з честю служили новій своїй батьківщині, то чому, мовляв, нашому родові не зробити того самого. На це я дам Тобі таку відповідь: Треба розрізняти два випадки, коли культурніша, провідна верства еміґрує з краю. Перший, коли в краю цієї верстви забагато. Коли вона надміру велика числом і для багатьох, не знаходиться ні відповідної праці, нi становища. Тоді частковий вихід її з краю перехід на службу до іншої держави для предківської землі й нації є тільки корисний, бо звільняє її від зайвих елементів, від перепродукції вищих класів і разом з тим. сприяє розповсюдженню культурних і політичних впливів її. Буває другий випадок, коли, — як це вже кілька віків повторюється на Україні, культурної, правлячої верстви замало, щоб піддержувати в краю постійний порядок, щоб дати міцну підпору державній організацій, щоб здержувати народні маси в послуху й при тяжких для державної влади обставинах. В цім випадку культурна, правляча верства йде на еміґрацію з примусу, під загрозою повного її винищення: Така примусова еміґрація культурніших, вищих клясів приносить краєві занепад, руїну, тим більше, що на еміґрацію виходять кращі, більш стійкі елементи, які коритися дикій, руїнницькій стихії маси не хотять і не вміють, які звичайно еміґрують з наміром вичекати ліпших обставин, щоб знову до свого краю повернутись і його державне життя по розумному будувати. Денаціоналізація такої еміґрації є великим нещастям для краю, особливо для такого краю, як Україна й для такого народу, як український нарід, бо на Україні ось вже кілька століть цей культурніший шар винищується, вигибає в боротьбі за державну незалежність свого народу й від рук збунтованої частини того самого народу. Ці вічні заворушення на Україні виникають через те, що, хоч український нарід по своєму типу належить до західньої, осілої культури, але має в собі також ще багато елементів нових, з кочовничими бездержавницькими інстинктами. Ті останні з першими ще не засимільовані. Вони з осілим життям, опертим на європейських правних нормах, миритися ще не хотять, для кочовничого ж життя давно вже на Україні немає потрібного простору. Тому цей кочовик от вже більше трьхсот літ все на тісноту земельну нарікає, обробляти землі як слід не хоче і не вміє, дійсної причини свого невдоволення не знає і зрозуміти не може і при першім ліпшім випадку, при кожнім ослабленні державної влади починає бунтувати і свого осілого сусіду починає руйнувати, намагаючись їх до щенту знищити, думаючи, що пани-хлібороби та заможніші селяни своїми господарствами ту тісноту роблять. Так наш край вже не один раз цими кочовиками до щенту зруйнований був. Але й опісля повної руїни всіх маєтків і більших господарств селянських, кочовики наші потрібного їм простору здобути не могли. Вони тільки руйнували культурні господарства і всю промисловість чим безмірно погіршували умови свого існування, бо позбавили себе можливости мати заробітки, а зруйнувавши культуру хліборобську досягли того, що врожаї стали цілком залежними від примх природи.
А оскільки природа на Україні вимагає дуже вмілого ведення сільського господарства, то почалися часті і давно вже небувалі неврожаї. В страшних муках голоду і холоду губить цей кочовик свою енергію, свій запал до бунту. Саме тепер відбувається на Україні процес вишколення і дисциплінування кочовика голодом і злиднями, що давно вже були призабутими завдяки передвоєнному економічному розцвіту України. Настане вже швидко час, коли кочовик остаточно посмирнішає і тоді знову український хлібороб — пан і куркуль — потрібні будуть Україні, потрібні будуть люди старої, з роду в рід плеканої культури, бо це потрібно для організації складного сучасного господарства, для організації зовнішньої оборони краю.
Стара українська провідна верства була слаба й числом і внутрішньою своєю дезорганізованістю і слабістю. Вона не мала ні спільної національної культури, ні спільного державного ідеалу, ні спільної організації. Лівобережні плекали московську, правобережні здебільшого польську і тільки невеличка частина, розкидана по різних кутках України, плекала Українську національну культуру. Це не дало можливости нашій культурній верстві в таку силу вбратися, щоб могти при всяких обставинах здержати кочові руїнницькі елементи в послуху й організованости й організувати в непобориму силу осілі, хліборобські елементи, хоч цих елементів у краю і по числу і по силі їхньої державницької культури для службової ролі, як підпори порядку в державі, очевидно вистачило б.
Коли згадати до цього, що Україна цілі віки не живе державним самостійним життям, що територія етнографічна українська взагалі ніколи ще не була об'єднана в одно державне тіло, що різні частини українського народу протягом віків відчували на собі різноманітнi впливи, то стане зрозумілим, оскільки тепер об'єднання всієї цієї мішанини при розбитосте й нечисленности культурної керівної верстви важко осягнути, а ще важче всю цю мішанину в одну державу зорганізувати.
Ця неймовірна трудність, що до організації української етнографічної маси в українську свідому надію й що до організації української національної держави не повинна нас — активнішу частину верхівки — лякати й дезертирів з нас робити. Свій обов'язок ми виконати мусимо чесно й з повною посвятою. Встає таким чином перед нами питання не про те, чи будувати українську державу чи ні, а про те, як найліпше до цього великого й тяжкого діла приступити. Відповідно тяжким обставинам і величі завдання мусить бути вибраний і спосіб організації. Тому власне серед політично думаючої частини українців останніми часами стала все більше й більше зміцнюватись думка, що тільки монархічний принцип зможе дати потрібну силу й витривалість організації провідної верстви, а значить і цілому українському державницькому рухові.
За те, що тільки монархічний принцип може зорганізувати Україну, промовляє особливо той факт, що край цей хліборобський, міське населення, так звана дрібна буржуазія і пролетаріят, зовсім нечисленні. З історії народження нових держав відомо, що всі хліборобські держави будувалися при монархічній владі й що республіканський устрій заводився тільки там і тоді, де й коли в краю зростала кількість міського населення: купців, ремісників і промислових, безземельних робітників. Коли до того візьмемо на увагу, що в українському народі не могли досі виробитися державні навики, бо він, можна сказати, ніколи ще не жив своїм власним державним життям, що завдяки вічному неспокою, вічній руїні культурний провідний шар не міг на Україні в такій мірі, як у інших націй, нарости, а той, що був перед революцією слабий числом, слабий внутрішнім своїм роз'єднанням, слабий своєю відірваністю від народньої маси, цей шар у великій частині під чає резолюції вигинув. Коли також приймемо на увагу, що всі недавні й давніші спроби, республіканські й демократичні, на Україні приводили тільки до даремної загибелі кращих синів її, то стане зрозумілим, чому більш активна частина й патріотична української провідної кляси й статечного селянства — хліборобів у 1918 році відновили на Україні Гетьманську владу й чому політична думка хліборобів уже на еміґрації, продовжуючи почату на Україні працю, усвідомила Гетьманщину, яко монархізм, який з одного боку спирається на стародавню історичну традицію, з другого до українських обставин приладжує найбільш удосконалений і на ділі випробуваний досвід західньо-еврспейських монархій. Цей західній монархізм, опертий не на абсолютизмі, не на централістичному, поліцейському режимові, не на повній пасивности в державних справах всієї маси населення, отже й вищих клясів, не на зразкам східніх деспотій, а опертий на діяльній участи в правлінні державою всіх клясів, організованих для того в класові організації. Прикладом такої державної системи до певної міри, може служити Англійська Монархія. Всяка монархія основується на історичній традиції. Традиція позбавляє монархію від шкідливої, розкладової внутрішньої боротьби за верховну владу, вона ж захищає верховну владу від зовнішніх, розкладових ворожих інтриг і впливів, бо дідичний Голова Держави зацікавлений тільки в одному: в розвою і розквіті своєї Держави. Принаймні одна підпора залишається в державі незмінною, постійною, незалежною ні від внутрішньої розкладової роботи, ні від зовнішніх інтриг.
Всякий монархічний рух мусить мати конкретно означену історичну традицію, мусить мати цю незмінну точку опору, історичною традицією вказану, яку дані монархісти вихідною точкою своєї державної праці роблять і яка всі їх зусилля об'єднує.
Цією незмінною точкою опори всіх монархістів є рід, історичною традицією вказаний, яко рід Голови Держави. Таким родом для українських гетьманців по давній історичній традиції, відновленій моїм правлінням: Україною в 1918-ім році, є наш рід.
Гетьманщина 1918-го року була проголошена організованими хіліборобами, але в той час навіть серед найбільш політично думаючої частини хліборобів ідея української державности і її конкретні форми не були ще ясно усвідомлені. Можна сказати, що Гетьманщина 1918-го року виникла стихійно, без потрібного для такого великого діла приготування. Це була Гетьманщина без гетьманців. Тому вона не здержалась, але зі всіх режимів і влад, які були на Україні після революції, Гетьманщина була найбільш творчим, державно будуючим режимом. Ця спроба дала імпульс до розвитку української політичної думки в напрямку теоретичного усвідомлення ідеї Гетьманської Держави. Це привело до того, що ідеологія Гетьманщини, яко особливої форми дідичної, трудової монархії, себто монархії, опертої на самоорганізованi кляси, була вже на еміґрації розроблена, зпопуляризована і під прапором дідичної Гетьманщини почали збиратися й організовуватися гетьманці.
Таким чином спроба організації Гетьманської Держави, зроблена мною в 1918-ім році, була початком руху, продовжуваного й теоретично обґрунтованого далі на еміґрації.
Я відновив у 1918-ім році призабуту було історичну традицію і, коли ця відновлена мною традиція почала далі жити й розвиватися, я мусів піти на зустріч цьому її розвиткові й зробити те, без чого цей рух, ця відновлена мною традиція далі жити й розвиватися не могли.
Коли в 1918-ім році я, шукаючи виходу для свого Краю з критичного становища, керувався більше інстинктом, то тепер я вже цілком свідомо й продумано кладу на плечі свої і своїх нащадків цей тяжкий хрест і це велике завдання — служити незмінною, непохитною підпорою для Української Державности.
Створення міцної й незалежної Держави вимагає обєднаних зусиль і жертв багатьох людей і не одного покоління. Об'єднання це творять спільні ідеї й єдиний провід. Нашою спільною ідеєю є Гетьманська Україна і я є єдиним вождом українських державників і гетьманців. Моїм обов'язком є не тільки до кінця свого життя вести гетьманців до перемоги, але також приготовити собі переємника, достойного високої чести й великої відповідальности бути вождем нації. Тому я ставлю Тобі, мій сину і спадкоємче моїх прав і обов'язків, питання: чи готовий Ти мої права й обов'язки на себе перейняти й до кінця їх непохитно нести.
Пам'ятай, що раз Ти приймеш на себе добровільно мої права й обов'язки, Ти мусиш дбати про те, щоб бути достойним великого завдання на себе прийнятого. Пам'ятай, що для виконання цього великого завдання, Ти мусиш придбати мудрих, чесних, відданих спільній ідеї и добре зорганізованих помічників і що таких помічників не можна враз при потребі знайти й зорганізувати, а треба їх розшукувати й готувати ціле життя.
Все обдумай і розваж. Хай велич завдань не лякає Тебе.
Щоб все це Обдумати й свідомо те, чи інше рішення прийняти я даю Тобі реченець до дня Святої Покрови сього року.
Щиро Тебе люблячий
Павло Скоропадський
______________________
* М. Гец. Зі статті "Українська Держава 1918 р., як підмет міжнароднього права", журнал "За велич нації", стор. 80-91, Львів 1938.
