Світу потрібні Нельсони Мандели. Замість цього він отримує Володимирів Путіних. Минулого тижня південно-африканський герой відійшов у інший світ, а російський президент тим часом заганяє сусідню Україну до нового Митного союзу, що нагадує полегшену версію Радянського Союзу, і зміцнює свій контроль над державними ЗМІ, створюючи нове кремлівське інформагентство під керівництвом радикального націоналіста і гомофоба.
Мова не про певні розрізнені кроки — ці дії Путіна вписуються в модель поведінки, якої російська влада дотримується впродовж останніх років. Вона спрямована на те, щоб віддалити Росію від соціально і культурно ліберального Заходу. Було ухвалено закони, що офіційно санкціонують цькування геїв та лесбіянок, учасниць панк-гурту було заарештовано за образу Російської православної церкви, підтримувані Заходом демократичні організації демонізують, називаючи «іноземними агентами», було розширено визначення державної зради, іноземне усиновлення було обмежено.
Втім, те, що відбувається, не слід зводити до путінської гри політичними м’язами. Все складніше й небезпечніше. Путін прагне провести лінію між Росією та Європою, заглиблюючи розбіжності на континенті, на якому двічі за минуле століття зароджувалися світові війни. Зараз стає зрозуміло, що Путін не просто намагається «дражнити» Захід на радість своїм виборцям і заразом пригнічує у зародку внутрішню опозицію. Він також хоче скасувати останні 25 років історії.
Журналісти й аналітики давно будують припущення про мотиви Володимира Путіна. Існує декілька теорій, що перекриваються одна з одною. Хтось вважає його хлопчиком, над яким знущалися у дворах післявоєнного Ленінграда і який вдягнув форму КДБ, щоб поквитатися з кривдниками, й відтоді її не знімав. Інші — цинічним, обачливим майстром реальної політики, котрий вважає, що світом керують змови, тож і поводить себе відповідно. Дехто — бентежною російською душею з Достоєвського, обуреною безбожництвом, вседозволеністю і занепадом моралі. Хтось — радянською людиною, що продовжує битися в холодній війні. А деякі — класичним нарцисом, якого повністю характеризує його схильність фотографуватися верхи і з голим торсом.
Повернувшись на президентську посаду 2012 року, Путін все частіше почав думати, що Захід сприймає його аванси без належної пошани і що до Росії ставляться як до переможеної країни, а не як до рівного партнера на світовій арені. Ця образа переросла в ідеологічну антипатію — не специфічно радянську, проте глибоко російську. Його протиріччя із Заходом припинили бути питанням політичного впливу й економічних вигод. Тепер, на його думку, йдеться про глибокий духовний конфлікт.
«Путін хоче перетворити Росію на світову столицю традиційних цінностей», — вважає Маша Гессе, автор хльосткої біографії Путіна, активістка, яка бореться за права геїв та лесбіянок, і автор блогу Latitudes, що ведеться на сайті нашої газети.
Але яке ж відношення цей російський ретро-пуританізм має до заворушень на київських вулицях, на яких українські прибічники партнерства з Європейським Союзом протистоять президентові Віктору Януковичу, який, імовірно, збирається вступити до «Євразійського союзу» — путінський проект, спрямований на суперництво з ЄС? Більше, ніж вам може здатися.
Голова комітету російського парламенту з міжнародних справ Олексій Пушков говорить, що якщо Україна вступить до Євросоюзу, до країни проникнуть європейські радники і це призведе до «розширення сфери гей-культури». Люто антизахідно налаштований телеведучий Дмитро Кисельов, якого Путін призначив главою реорганізованого інформагентства, нещодавно продемонстрував в ефірі уривки з шведської програми «Какашка і моча», що розповідає дітям про людську фізіологію. Він назвав це прикладом західної розбещеності, яка чекатиме на Україну, якщо вона орієнтуватиметься на Європу. Кисельов — це та сама людина, яка закликала спалювати і закопувати внутрішні органи загиблих геїв, щоб їх нікому не пересадили.
Щоб оцінити масштаб того, що робить Путін, корисно звернутися до минулого.
У липні 1989 року радянський президент Михайло Горбачов виголосив у Страсбурзі промову, яку багато хто визнав важливим кроком убік від «холодної війни». Він говорив, що Росія тепер вважає себе такою, що живе в одному «загальноєвропейському домі» зі своїми західними суперниками. Підставою для відносин мали віднині стати взаємоповага і торгівля замість конфронтації і взаємної заборони. Військові блоки пропонувалося перетворити на політичні організації. Країна, яку президент Рейган назвав «імперією зла», збиралася стати добрим сусідом.
«Довга зима світового конфлікту, що ґрунтується на розколі Європи, судячи з усього, добігає кінця», — писав тоді головний іноземний кореспондент Washington Post Джим Хогланд. І тоді це було основною темою.
Коли через декілька років Радянський Союз розвалився, Україна виявилася найбільшою з 14 республік, що звільнилися з-під російської влади. Цінуючи свою незалежність, багато українців, втім, хотіли слідувати за Росією шляхом, вказаним Горбачовим.
«Було таке гасло: «До Європи з Росією», — говорить колишній директор гарвардського Інституту українських досліджень Роман Шпорлюк. — Зараз ця ідея більше не актуальна, і Путін, ймовірно, вирішив відновити імперію».
Через майже 25 років після горбачовських слів про «загальноєвропейський дім» Путін, мабуть, хоче стати руйнівником загальноєвропейської родини.
Безумовно, за останні роки через рецесію і політику економії Європа частково втратила колишній блиск. Проте вона, як і раніше, привабливіша за застарілу українську економіку, якою керують неефективна й корумпована влада. Українці ніколи не полишали надії стати частиною Заходу. Учасники протестів на київському Майдані Незалежності являють собою покоління, що вчилося, працювало і часто бувало в Польщі, яка вже приєдналася до Європи. Ці люди не хочуть до зубожілої копії Російської Імперії. Їх також підтримує неабияка частина українського бізнесу, яка віддає перевагу західній законності перед корупцією і свавіллям, що панують в Росії і на Україні.
Можливо, Путін зуміє оволодіти Україною, проте він ще може про це пошкодувати. При його тяжінні до минулого йому слід було б звернути увагу на досвід іншого володаря — Йосифа Сталіна, що анексував у Польщі Західну Україну. Як відзначає Шпорлюк, хоча Сталін вважав це розумним ходом, насправді він лише додав СРСР проблем на майбутнє: включив до Радянського Союзу примхливих українців і підсилив позицію Польщі, яка без української меншості стала гомогенною.
Аналогічним чином, якщо Путін зажене Україну до свого очолюваного Росією союзу, йому доведеться втихомирювати громадську думку, обсипаючи цю країну дарами з щедрістю, яку він не може собі дозволити, і поступаючись їй впливом, яким він вважав би за краще ні з ким не ділитися. І незважаючи на це, обурення молодих українських єврофілів продовжуватиме накопичуватися і підсилювати і без того помітну незадоволеність молодшого покоління росіян. Як відзначає Тренін, «Україна постійно думатиме про відхід». Можливо, Путіну належить побачити, як побачив Сталін, що захоплення України несе більше проблем, ніж переваг.
19 грудня 2013, The New York Times, переклад ИноСМИ.Ru
