Як би там не склалося, а події в Україні історично необоротні та геополітично трансформаторські. Раніше, аніж пізніше, Україна стане повноцінною частиною демократичної Європи; пізніше, аніж раніше, Росія послідує її прикладу, якщо не ізолюється і не стане напів-застійним імперіалістичним реліктом.
Спонтанний вияв відмінного українського патріотизму – розпаленого брехливістю її корумпованого і зайнятого самозбагаченням керівництва, готового шукати захисту у Москви, – сигналізує про те, що відданість національній незалежності стає домінуючою політичною реалією. Особливо це стосується молодого покоління українців, які вже не відчувають, що вони лиш незначною мірою відрізняються від «Матінки Росії» в лінгвістичному та історичному аспектах.
Так, лінгвістична розділеність існує, і деякі регіони України все ще відчувають свою близькість з Росією. Але вражає той факт, що деякі з найбільш активних прибічників євроінтеграції лише нещодавно вивчили українську мову. Два десятиліття незалежності, всезростаюча гордість, переосмислення історії України, усвідомлення того, наскільки вигідними є зв’язки їхніх західних сусідів із Європою, формують новий склад думок. Цей склад думок не включає русофобію, але обстоює історичне бачення України, як культурної автентичної частини Європи.
Тому, так чи інакше, Україна неминуче наближається до Європи. Вражає те, що навіть у сусідній Білорусі, з авторитарним режимом Лукашенка, почитає формуватися подібна західна орієнтація. Ці країни не мотивуються ворожим ставленням до Росії, просто кожна з них відчуває, що її незалежність і культурна індивідуальність схиляються в бік Заходу.
Упродовж наступних кількох місяців ЄС і Україна ще можуть укласти угоду. А щоб полегшити цей процес, ЄС повинен бути більш сприйнятливим до потреби Києва в економічній та фінансовій підтримці. Українці повинні усвідомити, що європейські платники податків не у захваті від перспективи оплачувати злочинність і корупцію правлячої еліти Києва. Для досягнення домовленостей доведеться затягнути паски, а також перевірити твердість намірів України вступити в Євросоюз. Київ також повинен довести, що результат виборів не обумовлюється ув’язненням політичних конкурентів.
Вплив цих подій на Росію відчується згодом. Поточна геополітична ціль Москви, сформована під впливом ностальгічної одержимості Президента Володимира Путіна імперіалістичним минулим країни, полягає у відновленні – під новою личиною – колишньої Російської імперії або її останнього варіанту, Радянського союзу.
Схоже, що пан Путін наївно вірить у те, що лідери пост-радянських країн радо приймуть роль підлеглих у керованому Кремлем союзі. Деякі лідери, звісно, відповідають цим сподіванням, але через необхідність, а не за переконанням. Усі надають перевагу незалежності – набагато приємніше бути президентом, прем’єр-міністром, генералом, послом, економічним магнатом удома, аніж займати провінційний еквівалент цієї посади у великій Російській імперії. Історично доведено той факт, що раз отримана державність, як інфекція, позбавитися якої майже неможливо, хіба що масовим зовнішнім втручанням.
Сьогоднішня Росія не у тому стані, щоб проводити насильницьке відновлення імперії. Вона надто слабка, надто відстала і надто збідніла. Її демографічна криза ще більше погіршує ситуацію. Те, що нові незалежні держави Центральної Азії надають перевагу співробітництву з Китаєм, пробуджують давні териториальні конфлікти.
Це лише питання часу, поки соціальна еліта зрозуміє, що деспотичні дії пана Путіна мають дуже обмежені перспективи успіху. Раніше чи пізніше, він перестане бути президентом. І тоді Росія (і в першу чергу новий середній клас, що формується зараз) прийде до висновку, що єдиний правильний шлях – стати сучасною, демократичною, а може й навіть провідною європейською державою.
Збіґнєв Бжезинський був радником президента США Джиммі Картера з питань національної безпеки, автор книги «Стратегічне бачення: Америка і криза світової влади»
Financial Times, 10 грудня 2013
