Квітнева авіакатастрофа під Смоленськом, в якій загинули 96 людей, у тому числі польський президент Лех Качиньський, збурила не лише Польщу, а й увесь світ. Відтак почали виникати різні версії аварії літака. Однак під час передвиборної кампанії в Польщі Ярослав Качиньський, брат-близнюк загиблого президента Леха Качиньського, не порушував теми смоленської трагедії, втім, як й інші кандидати в президенти. Існувала негласна домовленість не вмішувати в політику трагічну загибель польської еліти і не спекулювати цією темою. Тепер, коли вибори залишилися позаду, Ярослав Качиньський дав інтерв'ю польському виданню Gazeta Polska, в якому він розповів про останню розмову з братом, про те, чому він не полетів разом з іншими на фатальному літаку, як було організовано політ Леха до Катині, та про поведінку польського прем'єра Дональда Туска після катастрофи.
— Ви не відчували хвилювання перед візитом брата до Катині?
— Для мене все це почалося тоді, коли під сумнів було поставлено право президента поїхати разом із катинськими сім'ями на щорічні заходи, присвячені пам'яті вбитих польських офіцерів. Я підкреслю слово «щорічні», оскільки щороку саме 10, а не 7 квітня, як це зробив прем'єр, організовується поїздка на катинське кладовище. Тим часом після дзвінка Володимира Путіна Дональду Туску члени його кабінету почали прямо заявляти, що президента до Катині ніхто не запрошував, і що його поїздка на 70-ту річницю цього злочину не є необхідністю чи обов'язком, а лише чимось на зразок незрозумілої примхи. На моє здивування під сумнів ставилося право Лєха Качиньського брати участь у цих заходах. Скажу відверто, хоч атака була курйозною навіть за критеріями кабінету Туска та його прибічників у ЗМІ, вона не викликала у мене якогось особливого здивування, я вже знав, що вони здатні далеко зайти. Непокоїло те, що вони відкрито грають на боці росіян.
— Чи вагався президент відносно поїздки до Катині?
— Ні, абсолютно. Деякий час було незрозуміло, як він туди вирушить, і як цей візит буде організований. Потім, я не пам'ятаю, коли точно, з'явилася ідея двох візитів: окремо прем'єр, окремо президент. Лєх Качиньський мав поїхати зі щорічною делегацією катинських товариств, а Дональд Туск — спеціально на зустріч із Путіним. Я хочу особливо підкреслити, що організатором цієї щорічної поїздки був уряд. Президент полетів до Катині на урядовому літаку. Не президентському: такого немає й не було. Уряд Дональда Туска набагато раніше відмовив главі держави в праві користуватися «Туполєвим». Що знаменно, лише після катастрофи міністри та сам прем'єр почали називати цей літак президентським. Тим більше, що президентові намагалися відмовити в наданні літака не один раз. Так було перед знаменитим візитом у Тбілісі, коли на Грузію напали російські війська. Прем'єр Туск хотів відмовити Лєху Качиньському в праві летіти урядовим літаком. Він здався після того, як президентові Польщі зателефонував президент США Буш, який тоді палко підтримав план Лєха Качиньського. Дональд Туск злякався бути скомпрометованим на міжнародному рівні й відмовився від своїх заперечень.
— Ви теж мали летіти 10 квітня до Смоленська?
— Так. Я не полетів через стан здоров'я мами. Для нас було очевидним, що принаймні один із нас повинен залишатися при ній. До того навіть ночами ми разом були в лікарні. Природно, що мені, а не братові, довелося відмовитися від поїздки до Смоленська.
— У вас не було якихось передчуттів перед цією поїздкою брата? Ви не боялися за нього того разу?
— Я би вважав за краще, аби Лєшек їхав потягом, такий спеціальний потяг відправили з Варшави до Смоленська. Це я дуже добре пам'ятаю. До певного моменту брат навіть хотів так зробити. Врешті-решт, він вирішив летіти літаком, оскільки перед тим йому потрібно було полетіти до Вільнюса на зустріч із президентом Литви, це означало, що він не зможе поїхати поїздом із катинськими сім'ями. Зізнаюся, я хвилювався з цього приводу. Проте я не відчував катастрофи, що насувається. Я маю також сказати, що вже впродовж деякого часу намагався умовити президента відмовитися від польотів на «Туполєвих». Я говорив це і його колегам. Всі розводили руками й говорили: «Чим тоді літати?». Чесно кажучи, це були такі «руїни», що ними ніхто не мав пересуватися.
— Коли ви бачили брата востаннє?
— У лікарні в мами. Це було в п'ятницю пізно ввечері. Він говорив зі мною, з мамою і з президентським лікарем, який також наступного дня загинув. Я теж говорив з доцентом Любіньським, я пам'ятаю, що навіть запитував, на якому літаку вони полетять. Деякий час я був упевнений, що це буде «Як», а не «Туполєв». Я навіть думав, що, так навіть буде краще. А потім я пригадав всі аварії «Яків». 10 квітня о шостій ранку Лєшек розбудив мене телефонним дзвінком. Потім він зателефонував о 8.20. Я думав, що він уже долетів і дзвонить зі Смоленська. Він дуже рідко телефонував з літака по супутниковому телефону. Він сказав, що з мамою все гаразд і порадив мені поспати. Я чудово пам'ятаю, що він використав фразу «а то ти розвалишся».
— Ви говорили тоді з паном президентом лише про це?
— Наша дуже коротка розмова виглядала саме так. Буквально декілька фраз. Утім, я пам'ятаю, що зв'язок перервався.
— Це вас не здивувало?
— Ні, оскільки кожного разу, розмовляючи з братом через супутниковий телефон, коли він був у польоті (а повторю, таких випадків було лише декілька), зв'язок переривався. Ці розмови були дуже короткими. Буквально з декількох фраз.
— Як ви дізналися про катастрофу?
— Скажу відверто, до поради Лєшека я не дослухався. Я не ліг спати, а одягнувся і збирався піти провідати маму. Я саме голився, коли задзвонив телефон. Я був упевнений, що це брат дзвонить зі Смоленська. Але я почув незнайомий голос. Це був ніби хтось зі співробітників міністра Сікорського. Потім трубку взяв сам міністр, я його впізнав. У мене не було жодних сумнівів, що сталося щось погане. Я дізнався, що сталася катастрофа. Я сказав йому: «Це результат вашої злочинної політики, ви не купили нові літаки». На цьому розмова закінчилася.
— Чи відповів міністр Сікорський на ці слова?
— Ні. Втім, здається, я сам поклав трубку. Через 15 хвилин пролунав черговий дзвінок. У мене була тінь надії, що, можливо, хтось вижив. Знову дзвонив Сікорський і категорично заявив, що катастрофа сталася через помилку пілота. Я пам'ятаю його слова: «Це була помилка пілота».
— У нього не було сумнівів з цього приводу? Він уже тоді знав, що винен був пілот?
— Так. Він заявив мені це рішуче й недвозначно. Зараз я думаю, що й Сікорський, і сам Туск боялися, що я публічно повторю те, що сказав Сікорському в першій телефонній розмові. Але мої думки в той момент були спрямовані лише на маму. В її стані вона б не пережила такої страшної інформації. Я помчав до лікарні і попросив створити мамі такі умови, аби захистити її від звістки про смерть Лєшека. Це було непросто: вона лежала у палаті на вісім місць. У лікарні лікарі дали мені заспокійливе. Вони мені дуже допомогли. Коли мама була вже у безпеці, у мене залишилася одна мета — якнайшвидше поїхати до Смоленська.
— Хто організував цю поїздку?
— Друзі. Я хочу особливо відзначити Сташека Костшевського. Зі мною також був мій двоюрідний брат, мені дуже допоміг Павло Коваль. Спочатку здавалося, що це нереально, але завдяки їхній рішучості все вийшло. Вони орендували літак. Аеродром у Смоленську був закритий, отож ми полетіли до білоруського Вітебська. До цього мене умовляли летіти разом із Дональдом Туском.
— Хто умовляв?
— Я не пам'ятаю. Хтось дзвонив від прем'єра. У мене було враження, що Дональд Туск вирішив летіти до Смоленська тоді, коли дізнався, що туди лечу я. Можливо, я помиляюся, але я так це запам'ятав. Але з прем'єром я летіти не хотів. Я полетів із друзями. Втім, у Смоленську ми приземлилися раніше Туска. Білоруська сторона повелася бездоганно. В аеропорту нас чекав автобус і легковий автомобіль. Ми сіли й поїхали до Смоленська. По дорозі ми відчули, що швидкість руху знижується. Зараз я знаю, що наші зупинки і повільний темп були пов'язані з тим, що нас наздоганяла делегація з Туском, який хотів обов'язково потрапити до Смоленська раніше за нас. У якийсь момент лімузин із Туском обігнав нас, і лише тоді нам дозволили їхати нормально. Це була якась абсолютна параноя. Адже якщо глава польського уряду змагався зі мною, хто швидше доїде до місця катастрофи, значить, йому було надто важливо там з'явитися. Даруйте, але я не здатен навіть зрозуміти такий хід мислення. Я їхав до тіл моїх найближчих людей: до Лєшека, Марильки, друзів. Те, що виробляв тоді пан Туск, у мене просто не вкладалося в голові.
— Ви впевнені, що вас цілеспрямовано затримували?
— Я не маю в цьому сумнівів. Ми розмовляли з водієм. Він говорив нам «nielzja». Але коли повз нас, не зупиняючись, проїхав лімузин із прем'єром Туском, заборона перестала діяти. Лише у Смоленську нас знову пригальмували. В одному місці ми почали буквально крутитися по колу, перш ніж дісталися до аеродрому, який знаходиться недалеко від центру Смоленська.
— Що відбулося, коли ви нарешті дісталися до місця катастрофи. Як до вас поставилися росіяни?
— Нас зупинили перед в'їзними воротами аеродрому й наказали чекати.
— Ви довго чекали?
— Я не зможу сказати точно, 20 хвилин, а може й 40. Врешті-решт, нас упустили. Спочатку мене відвели на місце самої катастрофи. Було дуже багато людей, розставлені військові намети, прожектори. Саме тоді мені вперше запропонували, аби я погодився прийняти співчуття від Дональда Туска. Я відмовився. Потім з'явився посол Бар. Він радив мені, аби я не дивився на тіла — там тоді було лише три тіла: Лєшека, президента у вигнанні Качоровського й спікера Путри. Я не дослухався до цих порад. Що, я не побачив би власного брата? Я пішов туди, де знаходилися останки. Тіло мого брата було в дуже поганому стані, але, зрозуміло, у мене не було проблем із його ідентифікацією. Я тоді зробив те, що зазвичай робиться в таких ситуаціях. Я не хочу розповідати про це детально. Але я пам'ятаю це жахливе відчуття холоду від тіла Лєшека. Це було жахливо. Поряд зі мною були якісь чиновники. Я зробив одному з них зауваження, аби він зняв головний убір. Він зробив це, взагалі, всі поводилися бездоганно.
— Які вам ставили запитання?
— Чи впізнаю я брата? Я відповів, що, звичайно, так. Запитували, за якими прикметами я його впізнав. Я відповів, що, наприклад, по шраму, який був у Лєшека на плечі. Це був великий шрам від операції після автомобільної аварії. Вони це перевірили і начебто повірили. Я тоді не знав, що рука відірвана. Вони наполягали, аби я погодився на проведення аналізу ДНК. Я відмовився. Я впізнав брата. Мені дали заповнити якийсь формуляр, у тому числі й той, що стосується відмови від аналізу.
— Це були польські службовці?
— Ні, росіяни.
— А поляків не було?
— Мені здається, в якийсь момент з'явився прокурор Парульський. Але він не відіграв активної ролі, він стояв осторонь.
— Чи сприймали росіяни його як партнера? Зважали на нього?
— Наскільки я пам'ятаю, він жодним чином їх не цікавив.
— Що відбувалося після ідентифікації тіла президента?
— Ми разом із друзями повернулися у наш автобус. Нам зателефонував Антоній Мацеревіч і порадив забрати тіло президента до Варшави. Ми були з цим згодні. Тоді посол Бар запитав у мене: чи не хотів би я прийняти співчуття від Путіна? Я відмовився.
— Чому?
— Я не розумів ролі Туска і Путина в цій катастрофі. На мою думку, вони не сприйняли візит Лєха Качиньського з належною повагою і сумлінням. Я поки що не хотів би розвивати цю тему.
— Ніколи?
— Поки. Я не ухилятимуся від оцінки катастрофи урядового «Туполєва». Ми вже скоро зможемо про це поговорити.
— Ви сказали росіянам, що хочете забрати тіло президента до Польщі?
— Так. У якийсь момент виявилося, що літак, на якому ми прилетіли до Вітебська, отримав дозвіл на посадку в Смоленську. І він сів. Я знав, що він може взяти на борт труну з тілом Лєшека. Павло Коваль представив нашу позицію міністрові Шойгу. Той погодився. Але через якийсь час Коваля викликали росіяни, з ним розмовляв Володимир Путін. Російський прем'єр сказав, що він розуміє мої дії, знає про хворобу моєї матері, але при цьому не може дати згоду на те, аби я зараз забрав брата до Польщі. Він пояснював, що повинен організувати прощання. Павло Коваль запитав: чи можемо ми в такому разі повернутися нашим літаком до Варшави? Путін сказав, що, звісно, так. Ми швидко сіли в літак, пілот запустив двигуни. Час спливав, а дозволу на виліт не було. Нарешті капітан вимкнув двигуни, залишивши лише один, аби зігріти літак. Виявилося, що нам потрібно діждатися прикордонників. Ми чекали дуже довго. Коли вони врешті-решт з'явилися, почалася ретельна перевірка наших паспортів, нібито вони взагалі не знали, хто ми і навіщо приїхали. Пройшло півгодини, година, а вони все ще вивчали наші паспорти. Ми намагалися їх поквапити, телефонували польським дипломатам. Безрезультатно. Потім ми помітили, що в ноутбуці одного з них ім'я Малгожати Госевської було виділене червоним кольором.
— Малгожата Госевська за дорученням Канцелярії президента займалася організацією допомоги для Грузії. Ви вважаєте, що її ім'я тому було виділене червоним?
— Я думаю, що так. Тоді ми злякалися, що росіяни не захочуть її випускати. Ми б залишилися з нею. В результаті, після чергових телефонних дзвінків ми отримали дозвіл на виліт. Вранці ми були вже у Варшаві.
— Чи називали росіяни в Смоленську якісь причини катастрофи?
— Так. Ми почули, що літак заходив на посадку чотири рази. За їхніми словами, це виглядало так: він робив спробу сісти, але вона не виходила, екіпаж знову повертав і знову намагався сісти.
— Ви пам'ятаєте випадки, коли літак із президентом не міг сісти і повертав назад?
— Звичайно. Я пам'ятаю хоча б такий політ до Лодзю. Я розмовляв про нього з братом. Я знаю, було так, що коли погодні умови унеможливлювали приземлення або старт, вся делегація або відмовлялася від поїздки, або їхала на машині.
— У перші хвилини після катастрофи ЗМІ повідомляли, що ви також були на борту літака. Коли ви вирішили, що не полетите до Смоленська?
— Я точно не пам'ятаю. Життя нашої мами було в серйозній небезпеці. Вже за декілька днів до 10 квітня я знав, що не полечу. Але могло бути й так, що офіційно я все ще залишався в списку пасажирів. Коли я зараз думаю про це, мені здається, що, дійсно, лише я і брат знали про те, що я залишуся з мамою.
— Отже, те, що ви до останнього моменту залишалися в списку пасажирів, можливо?
— Я не виключаю, що було саме так.
— Під час президентської кампанії ви уникали висловів про смоленську катастрофу. Чи буде так і далі?
— Я не хотів, аби смерть найближчих для мене людей стала головною темою передвиборної кампанії. Проте, абсолютно очевидно, що Польська держава не може залишити цю небувалу трагедію без уваги. Я зроблю все, аби з'ясувати причини катастрофи урядового літака. Це зараз для мене найважливіше і з особистої, і з політичної точки зору. Я добиватимуся, аби притягти до відповідальності тих, хто міг бути винним у цій катастрофі, — не лише до юридичної, а й до політичної та моральної. Визначення осіб, відповідальних за смоленську катастрофу в політичному аспекті, не вимагає проведення слідства. Але їхні імена потрібно назвати у відповідний момент і таким чином, щоб про це почула вся Польща і весь світ.
