Займатися сучасною історією України Дж. Мейс розпочав у ті часи, коли Радянський Союз ще дуже міцно стояв на всіх своїх ногах, коли ніхто й не підозрював наближення його «скоропостижної кончини». Результатом дослідження голодомору в Україні стала чотиритомна праця. Один том документальних досліджень, що базувалися на архівах, вивезених під час Другої світової війни до Німеччини (Радянські архіви були тоді абсолютно недоступні), та три томи свідчень — розповідей тих, хто пережив голод, на очах яких помирали родичі, сусіди. Один iз таких свідків голодомору, батьки та всі брати і сестри якого померли від голоду, виступив на ювілеї пана Джеймса у Домі вчителя. Він розповів не тільки про своє «щасливе дитинство», але й про те, як на одному зібранні в Умані американець Джеймс Мейс, слухаючи спогади жертв голодомору, плакав. А скільки подібних історій на той час уже довелося йому вислухати!
Коли п. Мейса називають українцем, він каже: «Я американський громадянин і завжди ним залишуся. Та ставитися некритично не можна навіть до своєї країни, навіть після 11 вересня. Зараз у США багато спекуляцій навколо терміну «тероризм». Так само, як у Росії у зв’язку з чеченською війною. Між тим досі у світі не існує загальноприйнятого визначення тероризму. Визначення, дефініції — це віковічна й невирішена проблема людства. Тут багато відносного, адже та держава, яка дає визначення, завжди враховує власні інтереси і намагається нав’язати свої поняття іншим.
А щодо сьогоденної України, то всім нам треба пам’ятати, що вона все ще залишається витвором радянського Союзу. Продуктом системи, вимоги якої неможливо було виконувати без порушення її — системи — власних правил. Ця закономірність працює й зараз на повну потужність — навколо всі порушники, всі винні, а закону, як правила гри для всіх, не існує. Для державного апарату це навіть вигідно — чим більш нечесна людина, тим легше з нею справитися, підкорити її у потрібний момент».
Виступаючi на ювілеї відзначили одну унікальну рису п. Джеймса, вельми достойну наслідування. Проживши значну частину свого життя в Україні, він так і не адаптувався до порушень тут демократії, до нехтування прав людини, неповаги до неї. Як це давно трапилося із деякими його українськими колегами. Очевидно, він має зовсім інший тип ментальності.
Кожна особистість притягує до себе, як правило, подібних до себе людей. Поздоровити ювіляра з п’ятдесятиліттям зібралося не вельми багато народу, але прийшли ті, кого сьогодні майже неможливо побачити на екранах телевiзорiв, на шикарних прийомах, на врученні «золотих фортун» (наче ці люди знову пішли в підпілля, — інколи перестаєш навіть вірити в їхнє існування). Вчені, зокрема ті, що досліджують злочини минулого режиму, правозахисники, колишні політв’язні, поети. Прикрашала зібрання Валентина Данилівна Гончар. Кілька людей прийшли до вітальні у Домі вчителя, що називається, «із вулиці» — випадково почули про Джеймса Мейса, про його дослідження та намагання нам допомогти і вирішили поздоровити незнайомого американського друга, подякувати йому. Сердечно вітала зятя, брата і батька українська рідня Джеймса Мейса — родичі його дружини Наталі Дзюбенко, поетеси і романістки.
Бути в цьому колі, спілкуватися з інтелігентними доброзичливими людьми, чути щирі слова, відчувати навколо загальну взаємоповагу — то було, як вдихнути свіжого гірського повітря. Після того гнітючого тиску ненависті й підступності, які нерідко приходиться відчувати не тільки в політиці, але, на жаль, i серед людей християнської церкви.
На закінчення наведу слова відомого правозахисника, колишнього політв’язня, літератора, громадського діяча Євгена Сверстюка: «Необов’язково бути українцем, аби робити добро Україні. Можна бути просто Людиною. Джеймс Мейс підносить рівень нашої духовної культури, збагачує наше життя».
