По Рай-річці (Дніпро) піднімалися мандрівники-чужоземці, пильно вдивлялися в незнайому далину. Чим вище пливла лодія, тим більш дивовижні відкривалися береги, сильніше пахло медом і хлібом. А в річковій імлі ховалися таємничі невідомі племена. «Це має бути простий і теплий світ, — думав прозорливо апостол Андрій, самовидець Христа, — там люди дослухаються до голосів землі й прагнуть неба». Пізніше Андрій ближче познайомився з венедами, нашими пращурами. І переконався, що «сей народ ніколи не піде по інші народи, ся земля ніколи не рушить по інші землі, але зувсібіч небавом посунуть сюди смертні мари».
І ось «Апостол Андрій стоїть на високому пагорбі й ставить високого дерев'яного хреста — першого хреста в цих краях... Він хрестить людей, землю, благословляє дітей, благословляє народ. Багато щастя випаде на їх долю, але так багато горя. Апостол плаче на високому пагорбі».
Вище наведено кілька витягів з нового роману Наталі Дзюбенко «Андрій Первозванний», епічної розповіді про людину, яка першою принесла Благу Вість у наші краї. У сорокових роках, на самому початку християнської ери до берегів Дніпра дістався Андрій — колишній рибалка з моря Галілейського, рідний брат апостола Петра, один із учнів-апостолів Ісуса.
Новий твір — монументальне яскраве полотно, де історія доповнюється тонким проникненням у містику віри, містику людської душі. Це дійсний роман, роман у найкращому, вже трохи забутому сенсі цього слова. Він міцно пов'язує, споріднює читача з героями, з подіями, і не відпускає — довго після того, як книгу закриєш. Скільки там поворотів сюжету, несподіванок, яке переплетіння доль і часів, як виразно виписане преображення людських душ силами добра, силами зла. Вправне перо автора карбує в уяві читача десятки живих образів — витончений сумний всезнаючий, завернутий у золотавий плащ, Ісус; Велика Матір в оточенні вовчої свити; хоробрі воїни на конях-аспидах, поліські красуні-мавки, пересичені життям римські чиновники, великі грішники. А головним, мабуть, є те, що в романі «під видимим світом проступає інший — справжній...» і відкриває нам забуті але завжди існуючі ланки того безперервного історичного ланцюга, який не можуть розірвати ні люди, ні навіть час.
Делікатно, обережно зліплено у книзі образ мудрого й простого Андрія. (У Новому Завіті згадується про цього апостола всього 9 разів; не існує також безсумнівних історичних даних щодо його місіонерських подорожей.) У романі — це людина, душа якої кожну мить і по вінця наповнена Господом. Він — апостол любові, що ніколи «не ламав душі, серця, племена, народи, а випрямляв та спрямовував їх» своїм словом. Бо вважав, що вчителі страху завжди в дорозі, та «чи прийдуть до цього народу учителі волі?» Надзвичайно цікаво слідкувати за тим, як автор намагається показати нам душу апостола в моменти істини — зцілення людей або прозріння, і як погляд в майбутнє завжди наповнює його великою печаллю.
Російська література законно пишається заворожуючим «євангелієм від Булгакова». Наталя Дзюбенко створила своє, особливе, значно бiльш мiстично «євангеліє», яке безумовно знайде своїх шанувальникiв. Шанобливо використовуючи історичний та новозавітний контексти, вивчені в найменших деталях, автор зображує в романі ситуації, що не були описані євангелістами, але логічно могли мати місце у «пустих» відтинках часу між двома відомими подіями. Завдяки таланту, ерудиції та фантазії автор відтворив численні, дуже вірогідні й надзвичайно драматичні епізоди з життя першої християнської громади — Ісуса та Його учнів.
Роман «Андрій Первозванний» — то також роздуми про наше сьогодення, намагання дати свою відповідь на споконвічне запитання: «Велика і багата земля наша, та чому така безборонна, усім вітрам відкрита? Чому всі, кому не ліньки повзуть на неї з мечем і вогнем? Коли наш народ стане в ній справжнім володарем?» Чи дійсно немає іншого шляху до зростання, «аніж через муки, хвороби, страждання, кров і піт? Наталя Дзюбенко переконана, що «тільки через любов наш народ зможе скинути звірину шкуру і явити світові своє безсмертя».
