Михайло Чайковський (відомий також під іменем Садика Паші) (1804 — 1886) — надзвичайно колоритна постать, політичний та військовий діяч. Він зумів «наслідити» в історії багатьох народів — Польщі, Росії, Сербії, Болгарії, Румунії, Туреччини.
Життя Чайковського — блискучий авантюрний роман. Він брав участь у різних змовах (наприклад, вважається, що цей діяч належав до ініціаторів державного перевороту в Сербії 1842 року). Можливо, також готував повстання в Україні, на Кубані. Йому навіть приписують відому «Книгу битія українського народу», спеціальну відозву до кубанських козаків. Чайковський перебував на службі в різних політичних господарів, двічі змінював конфесійну приналежність. У його житті було чимало жінок, деякі з яких загадково зникали. Він дожив до дуже поважного віку, міг би й далі жити, але ефектно закінчив життя самогубством, застреливши себе.
Чайковський народився в полонізованій українській сім’ї, в якій продовжували жити козацькі традиції. По лінії батька його предком ніби був козак Чайка, що перебував на Запорозькій Січі. Хоча це могла бути просто гарна родинна легенда. По лінії матері він походив із гетьманського роду Брюховецьких. Щоправда, по цій же материнській лінії в нього прадідом був вихрещений у православ’я єврей. Звідси, схоже, інтерес Чайковського до єврейства, яке проглядається в його творах.
Народився Чайковський неподалік Бердичева, на Волині. Тут же, у Волинському краї, минули і його дитячі та юнацькі роки. Оскільки батько Чайковського помер рано, хлопця виховував його дядько Михайло Глембоцький. Останній воював на боці Наполеона, навіть у бою на Березині врятував французького імператора від полону, віддавши йому свого коня. У своєму маєтку Глембоцький утримував «козацьке військо» кількістю близько двохсот.
1825 року молодий Чайковський подався до Варшави, де познайомився з Адамом Чарторийським — майбутнім лідером польської політичної еміграції, поетами Юліушем Словацьким та Адамом Міцкевичем, великим князем Костянтином Павловичем Романовим — намісником Польщі. 1826 р. останній представив Чайковського своєму брату, імператору Миколі І, який запропонував молодому волинському шляхтичеві посаду при дворі та чин камер-юнкера. Однак той відмовився, оскільки проти цього був його дядько-опікун, який дотримувався відверто антиросійських поглядів.
Чайковський узяв активну участь у польському Листопадовому повстанні 1830 — 1831 рр. Відпустив кріпаків на волю, створив добровільні козацькі загони і влився в повстанське військо. Після придушення повстання емігрував до Франції. Його маєток був конфіскований, а самого Чайковського оголосили в Російській імперії персоною нон ґрата.
КАРТИНА ЯНА МАТЕЙКА «КОЗАК ВЕРНИГОРА», СТВОРЕНА ПІД ВРАЖЕННЯМ ВІД ПОВІСТІ МИХАЙЛА ЧАЙКОВСЬКОГО. ЦЯ ЛЮДИНА ЗАЛИШИЛА ДУЖЕ ЦІКАВИЙ СЛІД В ІСТОРІЇ КІЛЬКОХ СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРАЇН — ПОЛЬЩІ, УКРАЇНИ, БОЛГАРІЇ, СЕРБІЇ... / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ ОБКЛАДИНКИ КНИЖКИ З БІБЛІОТЕКИ ГАЗЕТИ «День»
У Франції Чайковський стає одним із активних діячів польської політичної еміграції. Співпрацює з Адамом Чарторийським, який фактично очолював польський еміграційний уряд. Паралельно з політичною діяльністю Чайковський починає займатися літературною працею. 1837 р. побачила світ перша художня книжка Чайковського польською мовою «Козацькі повісті». Протягом 1837 — 1841 рр. вийшло друком у Парижі, Лейпцигу, Познані понад тридцять творів письменника. Це, зокрема, повісті й оповідання «Вернигора» (1838), «Кірджалі» (1839), «Стефан Чарнецький», «Анна», «Ґавенди» (1840), «Кошовата», «Українки», «Овручанин», «Гетьман України» (1841). У цих творах, які користувалися помітною популярністю в польському середовищі, а також були знані в Україні, чимало уваги приділялося козаччині. Доволі резонансною стала повість «Вернигора», де письменник розповідав про часи гайдамаччини. Центральною постаттю повісті є пророк Вернигора — речник польсько-українського порозуміння. Повість «Гетьман України» розповідає про таку фігуру, як Іван Виговський, що пішов на порозуміння з поляками й уклав із ними Гадяцький договір.
Українське козацтво, котре було представлено в багатьох названих творах Чайковського, поставало в традиційному для того часу романтичному дусі. Письменник створив свій авантюрний світ козацтва, наділяючи його персонажів найкращими рисами.
Виконуючи вказівки Адама Чарторийського, Чайковський у 40-х рр. ХІХ ст. розгортає свою діяльність на Балканах. Його завданням було послабити вплив Росії в цьому регіоні. Ймовірно, Чайковський був причетний до державного перевороту в Сербії 1842 р., після якого керівництво цієї країни відмовилося від проросійської орієнтації. Перебуваючи на Балканах, Чайковський жив на болгарських землях, які були у складі Османської імперії. На теренах Болгарії він засновує «польські» колонії, в яких було чимало полонізованих українців. Є відомості, що 1848 р. Чайковський готував повстання проти турків, сподіваючись зробити Болгарію незалежною. Однак ці плани реалізувати не вдалося.
Щоб відвернути від себе підозри, Чайковський 18 грудня 1850 р. приймає іслам і бере собі ім’я Садик-паша. Тоді ж розпочинає переговори з турками щодо формування козацьких загонів («казак алай»). В умовах загострення російсько-турецьких відносин це було якраз на часі.
Чайковський мріяв воскресити давню Січ. Вільна Україна для нього була не локальною проблемою, а важливою ідеєю для всієї Європи. Він навіть ладний був розглядати відроджене козацтво як силу, що порятує Європу. Тут мимоволі напрошуються певні паралелі з «Книгою битія українського народу», адже в ній Україна теж постає як рятівниця Європи. Чайковський опрацював власний варіант ідеї політичного слов’янофільства, припускаючи можливість слов’яно-турецького співіснування — добровільного об’єднання слов’янського світу під егідою турецького султана.
20 жовтня 1853 р. було створено «Полк козаків оттоманських», який згодом переформатували на дивізію, а ще пізніше — на корпус. До складу цієї військової формації входили не лише українці (нащадки колишніх козаків, які залишилися жити в Туреччині), а й представники інших народів, серед яких було чимало болгар. 23 січня 1854 р. оттоманські козаки склали присягу. Вони отримали гетьманське знамено, яке колись ніби належало Петрові Дорошенку, а Чайковський (Садик-паша) отримав від султана титул «міріан-паша» (кошовий отаман). «Корпус козаків оттоманських» проіснував у різних варіантах до 70-х років ХІХ ст. Отже, Чайковському вдалося не лише відродити, а й реалізувати козацьку ідею. Інша річ, що ця реалізація виглядала «дивно» і багатьма людьми, які стояли на козакофільських позиціях, не сприймалася.
Найактивніше «Корпус козаків оттоманських» виявив себе 1854 р. під час зняття облоги Сілістри та вступу до Бухареста. Чайковський сподівався зі своїм козацьким військом перейти річку Прут і розгорнути діяльність на українських землях. Проте турецька влада, зазнавши тиску з боку Австрії, не дозволила йому це зробити. Після цього Чайковський планував, що організовані ним козаки осядуть на кордоні з Болгарією, в Добруджі, а цей регіон стане осередком політичної антиросійської еміграції. І що саме звідси почнеться визвольний похід на українські землі.
Під час Кримської війни 1855 р. до Чайковського в Стамбул прибув видатний польський поет-романтик Адам Міцкевич. Він сподівався взяти участь у війні проти Росії. Але раптово помер — вважається, що від холери. І помер саме в домі Чайковського.
Незважаючи на бурхливу діяльність на Балканах і на теренах Османської імперії, Чайковський не припиняв літературної праці. І далі в своїх творах чимало уваги приділяв козацькій тематиці. 1857 р. побачив світ його твір «Козаччина в Туреччині». Він також написав низку повістей про «турецьких» козаків. Але, на жаль, вони не збереглися. З’являються в Чайковського твори й на балканську тематику. Серед них варто назвати роботи «Болгарія», яка побачила світ 1871 р., та «Боснія». Останній твір, щоправда, так і не був опублікований.
1856 р. закінчилася так звана Кримська війна. Сподівання на визволення України від Росії можна було полишити — принаймні на найближчі часи. Це, а також деякі інші чинники, в тому числі особистого характеру, призвели до того, що Чайковський різко змінює політичну орієнтацію. Іде на співробітництво з тими, з ким увесь час боровся — російським самодержавством. 28 серпня 1872 р. цар Олександр ІІ офіційно амністував Чайковського. Останній приймає православ’я й оселяється в Україні. Живе в Києві, де займається журналістикою, пише нові твори та спогади. Купує невеличку маєтність у селі Бірки Чернігівської губернії, куди з часом переселяється. Від останньої дружини-гречанки Ірини Теоскало у Чайковського народжується донька. Сам цар Олександр ІІ стає її хрещеним батьком.
Проте останні роки життя письменника не були щасливими. Молода дружина зраджує його. Помирає його вірний супутник Адам Морозович. Не витримавши цього всього, Чайковський закінчує життя самогубством, застреливши себе.
Такий трагічний (але далеко не героїчний) кінець життя Чайковського ніби продемонстрував марність його планів. Відновлення козацької України виявилося ілюзією. Зліпити з колишніх козацьких «уламків» Україну не вдавалося. Цьому не сприяли ні внутрішні, ні зовнішні чинники. Нащадки козаків у середині ХІХ ст. виявилися дезорганізованими й дезорієнтованими. А політична ситуація в Європі стабілізувалася. Тому годі було сподіватися, що хтось із великих політичних гравців на європейській арені зацікавиться проектом «Україна». Єдина сфера, де могла продовжити своє життя козацька Україна, це сфера літератури й мистецтва. І те, що в цій сфері «козацтво ожило», була чимала заслуга й Михайла Чайковського.
