Переважна більшість наших багатіїв є, звичайно, засновниками й збирачами первісного капіталу родини. Ще кілька років тому вони (не всі, але більшість) нічим не виділялися серед інших. І до тих, хто сьогодні живе у злиднях, вони відчувають байдужість, а то й презирство — до невдах, які не зуміли скористатися історичним шансом. Нові багатії не здатні розуміти простої правди: іншим допомагають iз однієї єдиної причини — через те, що ті нещасні. Незалежно від того, як вони дійшли до такого мізерного стану.
Прошарок наших незаможних громадян вельми неоднорідний (колишній пролетаріат, інтелігенція, декласовані елементи, старі й хворі люди, молоді й безтурботні люди тощо). За радянської влади ми звикли наділяти бідних всіма можливими цнотами; вважати, що бідність — то чи не свідомий вибір людини, зроблений із презирства до багатства. Такі люди були і є в усіх прошарках українського суспільства — я маю честь бути знайомою з деякими з них. Вони дійсно здатні відмовитися від будь-яких спокус Золотого тільця «тільки» заради того, щоб зберегти незалежність, займатися тим, до чого лежить душа, зрештою, щоб поважати себе. Немає, однак, сумніву, що в усіх суспільствах такі люди складають меншість серед бідних. А більшість?
За радянської влади популярною була формула «Бідний, значить чесний і добрий!». Хоча очевидно, що процент чесних серед бідних не може бути набагато вищим, ніж серед багатих людей. Сьогодні, як і за радянських часів, різниця між численними (не всіма!) «чесними» бідними і нечесними багатими полягає у тому, що перші не зуміли вчасно «прокласти руку» до державного майна чи чужих грошей. Помітна частина суспільства, а не тільки багаті, живе за принципом — брати все, що доступно. Одні беруть на своїй роботі, скажімо, гвіздки, електролампи або обраховують на кілька копійок покупця. У других рахунок іде на вагони чи мільйони доларів. З моральної ж точки зору, це однаково — саме з дрібних злочинців, а не з чесних людей виходять небезпечні злодії, а українська корумпована політична еліта виросла саме на нашому, а не на чужому родючому грунті. Інакше все було б інакше у нашому королівстві, де багато чого помітно підгнило.
На ці невеселі думки навела мене одна «Сцена у трамваї», в якому якась стара жінка перевозила, з невідомих іншим причин, не дуже нову табуретку. Жінка всіляко намагалася забитися у якийсь вагонний кут, не заважати, але це їй не вдавалося — табуретка стала всім на перешкоді. Багатьом пасажирам, звичайним простим людям (Як відомо, «нові українці» трамваєм не користаються), чомусь дуже не сподобалося, що «баба так нахабно вперлася прямо у вагон із своєю табуреткою!» і заважала навіть тим, хто знаходився в іншому кінці вагону. І ось ні з того, ні з сього вагон наповнився безпричинною жорстокістю, як свистом батіга, — брутальним шкелюванням, здобреним презирством до бідності та старості. Склалося враження, що кожен, дивлячись на стару, раптом почувся трохи багатшим, вищим. «Де купляла цю шикарну табуретку?», «Мабуть переїжджає на нову квартиру — з меблями!», «Та вона табуретку підібрала на смітнику і везе у свої хороми!», «Ні! То багаті діти бабі подарували — викинули табуретку з балкону!» Майже кожен намагався внести свій посильний внесок у цей грубий фарс. Інші просто мовчали.
Історики й соціологи твердять, що гроші можуть ушляхетнювати своїх власників, але тільки у якомусь там четвертому чи п’ятому поколінні. Гроші та час, начебто, шліфують смаки, виховують скромність, несхильність демонструвати своє багатство. Більше того — у далеких нащадків родинного капіталу з’являється щира потреба робити добрі справи, віддавати бідним частину грошей, нажитих пращурами не зовсім праведними шляхами. Думаю, що у цьому сенсі бідність є абсолютно безплідною, скільки б поколінь вона не терзала той чи інший рід.
