КОЖЕН МУДРИЙ СВОГО ДУРНЯ ЗНАЙДЕ
Популярний телевізійний проект 2007—2008 років «Великі українці», якщо згадаємо, дав доволі неочікуваний результат: найвизначнішим українцем було визнано давньоруського князя Ярослава Мудрого. Не є таємницею, що навіть організатори очікували більш звичного вибору — наприклад, чергового визнання генія Тараса Шевченка. Втім, «великий Кобзар» опинився лише на четвертому місці, поступившись у рейтингу симпатій співвітчизників стародавньому князю з роду Рюриковичів, лікарю Миколі Амосову та провіднику ОУН Степанові Бандері. Звісно, що результати смс-голосування не є репрезентативною вибіркою громадської думки, а скандали щодо «проплачених» сотень тисяч смс-повідомлень піддають сумнівам будь-які отримані результати, проте це у даному разі — манівці. Виникає одне цілком банальне питання: чи легітимно Ярослав Мудрий опинився в числі українців? Це питання може дуже по-різному сприйматися в середовищі істориків, політиків або ж пересічних громадян — не обтяжених поточною «політичною доцільністю» або надто докладними відомостями про перебіг життя князя.
Сценарій проекту «Великі українці» передбачав, що у кожної постаті, яка потрапила в десятку найбільш популярних, буде «адвокат», який намагатиметься прихилити симпатії телеглядачів на бік свого героя. Популяризатором Ярослава Мудрого виступив історик, колишній віце-прем’єр з гуманітарних питань та знаний діяч Партії регіонів Дмитро Табачник. Саме він, на думку «адвоката» Степана Бандери Вахтанга Кіпіані, ініціював «проплачене» голосування за Ярослава всупереч щирим народним симпатіям до Степана Бандери. Але для нас не має значення, чи відповідають ці звинувачення реальності, — це клопоти організаторів телевізійного шоу. Більш важливим є те, що Дмитро Табачник є відомим пропагандистом славних сторінок «спільної історії» України й Росії. Тому його активна симпатія до давньоруського князя може виглядати не лише даниною політичній боротьбі з прихильниками справи Бандери, а й наслідком того, що Ярослав Мудрий є речником саме цієї бажаної «спільної історії», адже за його життя не було й гадки про такі поняття, як «Україна» та «Росія», а була лише одна-єдина Русь. Імовірно, що з точки зору пана Табачника загальнонаціональна перемога сина Володимира-хрестителя може бути нездоланним аргументом на користь вірності українського народу ідеї «спільної історії». Втім, ніхто з нас не знає наслідків власних дій...
Звісно, на речі можна дивитися з різних позицій, і лише звичайна, буденна історія (а не якась «спільна» чи «окрема») визначить слушність оцінки. Мені результат телешоу видається геть протилежним: внаслідок перемоги Ярослава Мудрого українці нарешті «привласнили» собі Давню Русь, на яку раніше у звичних уявленнях не надто претендували. Ситуація сповнена іронії: прагнення будь-що обігнати за голосами Бандеру змусило подолати пристрасті минулого, ХХ століття і продовжило «національну історію» українців аж на тисячу років. Ярослав Мудрий з подачі діяча проросійської української політичної партії раптом виявився українцем! Хіба що варто протягнути кандидатуру його батька Святого Володимира, визнавши «росіянином» хоча б його. Тоді б було ще смішніше: бо ж який чинник міг би так суттєво змінити «національність» при переході від батька до сина? Але усе це, врешті, — дещо абсурдні жарти на політико-національні теми сьогодення. Час звернутися від політики до науки, яка має дати нам якісь більш надійні дороговкази у минулому.
ЧОМУ «НАЦІОНАЛЬНА НАЛЕЖНІСТЬ» РУСІ КОГОСЬ НЕПОКОЇТЬ У ХХІ СТОЛІТТІ
На перший погляд, суперечки з приводу давньоруської спадщини виглядають штучними. Була собі держава, створена київськими князями Рюриковичами, був осередок цієї держави — «Руська земля», розташований у Середньому Подніпров’ї. Київ стоїть і зараз, Середнє Подніпров’я також нікуди не зрушило. Хіба що каскади водосховищ уповільнили плин Дніпра, який колись служив славнозвісним шляхом «із варягів у греки». Відповідно, якщо Русь тут була, то залишається й зараз. Це означає, що якщо населення нинішнього Середнього Подніпров’я є нащадком давньоруської людності (нехай вже і дещо «перемішане» внаслідок війн і міграцій), то воно може цілком легітимно «претендувати» на давньоруську спадщину — принаймні на місцеву частину. Але що собою являє ця спадщина? Звісно, що збереглися її матеріальні рештки, які сьогодні належать або до «пам’яток архітектури», або до «пам’яток археології» і внесені до відповідних державних реєстрів. Це «майно» — нерухоме, і йому загрожують хіба що недбалість пам’яткоохоронних установ та чорна археологія. Інша річ — зі спадщиною духовною... Вона є виразно «рухомим майном», причому найчастіше навіть нематеріальним, — як думки та уява, спогади й пам’ять. Звісно, ніхто не може «пам’ятати» подій тисячолітньої давнини, проте наш образ вітчизняної історії починається з хрестоматійного несторівського «Откуда єсть пошла Руськая земля», написаного на початку ХІІ століття. Без Русі уявлення про шлях нашого народу в історії повисне у повітрі, а прагнення козацьких гетьманів утворити як свою державу «Велике князівство Руське» виглядатиме дивакуватим. Тогочасні наддніпрянці не сумнівалися в тому, що вони є спадкоємцями Русі. Зведений у 1620 р. на київський митрополичий престол Іов Борецький вельми промовисто характеризував походження козацтва:
«Це військо того коліна, яке за руського монарха Олега плавало на своїх човнах по морю і по землі, поставивши човни на колеса, і штурмувало Константинополь. Це — ті ж, які ще за Володимира Великого, святого руського монарха, воювали Грецію, Македонію та Іллірію».
Духовне, культурне й політичне відродження українства у XVII столітті було б неможливим без ототожнення себе зі «стародавнім народом руським». Двісті років по тому передача естафети боротьби за українську справу від нащадків козацької старшини до національної інтелігенції ХІХ століття не була б успішною без такого трактату, як «Історія русів» (межа XVIII—ХІХ століть). Фундаментальний для новітнього українського самоусвідомлення текст — «Історія України-Руси» Михайла Грушевського (з 1898 р.). Сучасні українські підручники історії Давню Русь також не полишають увагою. В чому ж проблема?
Привід до виникнення проблеми полягає в тому, що сьогодні наша країна зветься «Україна», а не «Русь»; це може в декого породжувати думку, що українці можуть існувати лише в Україні, а не в Русі. З іншого боку, спадковість між давньоруською людністю, яка звала себе «Русь» або «русини», та її нащадками в особі сучасних «українців» дещо підриває законність іншої багаторазово задекларованої спадковості: від Русі до Росії, від Русі до «русских». Тут розбіжностей у назвах майже немає. Постає доволі старе питання: звідки ж українці взялися на Русі?
МАНДРІВКИ РУСІ В ПРОСТОРІ Й ЧАСІ
Розгляньмо, як виникло це прикре питання. З XV століття, щойно позбувшись татарського контролю, московські князі й царі декларували, що ті руські землі, які сьогодні звуться «Білорусь» та «Україна», — це їхня «отчина». Відповідно вони прагнули приєднати їх до Московської держави через тривалу боротьбу з іншим конкурентом, який вже об’єднав ці землі на сто років раніше, — Великим князівством Литовським, Жемаїтським і Руським. Більш звична для нас назва цієї держави — Велике князівство Литовське — є скороченням, яке приховує небезпідставність частини назви «руське». Поки володимирські, московські, тверські та ціла купа інших князівств на теренах сучасної Росії сперечалися за більшу приязнь та належний «ярлик» від своїх ординських сюзеренів, литовські володарі Гедимін, Ольгерд, Вітовт відкраяли від татарських володінь землі аж до Чорного моря. Більша частина земель Давньої Русі позбулася принизливого ярма, а самі литовські князі породичалися з нащадками Рюриковичів, запровадили державну «руську мову» і водили дружини руських воїв проти німецького Ордену, поляків, татарів та московитів. Власне, «возз’єднання» Русі, якщо дуже хочеться, вже відбулося у XIV столітті. Згодом, після Люблінської унії Польщі й Литви, українські землі увійшли до складу володінь Корони Польської, але назву свою «Русь» зберегли. Аби не бути голослівним, процитую мовою оригіналу сучасну російську академічну монографію:
«О терминах.
В источниках X—ХІІІ вв. Русью именовали территории Среднего Приднепровья, а позднее — православные земли, входившие в состав Речи Посполитой. Исторически этот термин охватывал территории современной Украины и Белоруссии, за исключением Буковины, Закарпатья, Крыма и причерноморского побережья междуречья Днестра и Дуная. В отношении этих земель Константинопольский патриархат в первой половине XIV в. впервые стал употреблять термин Micra Rosia («Малая Русь») для обозначения земель киевского церковного престола вплоть до вхождения Киевской митрополии в состав Московского патриархата в 1686 г., в отличие от Megale Rosia («Великая Русь») в отношении территорий, которые образовались после распада Киевской Руси, т.е. Галицко-Волынского княжества, Владимиро-Суздальских земель и Новгородского княжества. Из официальных документов терминология проникла в церковную письменность. «Руським воеводством» в составе Польской Короны называли только Галицко-Волынское княжество (с начала XV в.). Топоним «Украина» вошел в обиход лишь в конце XVII в. для обозначения земель Киевского и Брацлавского воеводств. Помимо терминов «русинские» и «руськие», для территорий современной Беларуси в период XIV—XVII вв. было также характерно употребление самоназвания «литвины», исторически обусловленного вхождением этих территорий в состав Великого княжества Литовского. Дабы не запутаться в дебрях исторических топонимов и самоназваний, наиболее корректным по отношению к XIII—XVII вв. будет употребление терминов «Русь» и «русинский». (Западные окраины Российской империи. М., 2007. С.15—16.)
Не зайвим також буде уточнити, що терміни «Київська Русь», «Московська Русь», «Північно-Східна Русь» або «Північно-Західна Русь», «Південна Русь» та більшість інших подібних означень до цього слова є винаходом істориків ХІХ століття, які поширили вузьке й автентичне значення цього слова (Середнє Придніпров’я) на весь конгломерат князівств Рюриковичів — хто для зручності географічних окреслень, хто з частково ідеологічного інтересу. Самі ж мешканці цієї «Київської Русі» вживали до ХІІІ ст. лише вузьке значення (околиці Києва, Чернігова, Переяславля). В ХІІІ ст., в апогеї розповзання решток символічної влади з рук Києва, Русь також почала «розтікатися». Галицько-Волинський князь Данило Галицький став «королем Русі», яка де-факто вже Київ і Чернігів не містила. Давні мешканці нинішнього українського Заходу засвоїли самоназву «русини» і найдовше користувалися нею — аж до ХХ століття. На цих географічно та культурно ближчих до Києва теренах «Південної Русі» назва «Русь» добре прижилася. Не можна цього сказати протягом певного часу про протилежний край колишніх київських володінь — «Північно-Східну Русь». Вперше сучасник назвав її «Руссю» в той переломний момент, коли сторінка з історією Давньої Русі вже перегорталася монголами — в 1238 р. — у «Повісті про погибель Руської землі». До цього землі майбутнього серця Росії звалися «Заліссям», але аж ніяк не «Руссю Заліською», як часом пишуть російські підручники. Згодом місцевим мешканцям важко було себе окреслити інакше, ніж за належністю до суздальців, володимирців, тверичів, рязанців... У XV столітті побутували там різні варіанти (з патетичної оповіді церковного автора про князя Дмитрія Донського, переможця у Куликовській битві 1380 р.):
«И метнулся поганый Мамай от своей дружины серым волком и прибежал к Кафе-городу. И молвили ему фряги: «Что же это ты, поганый Мамай, посягаешь на Русскую землю? Ведь побила тебя орда Залесская» [...] И сказал князь великий Дмитрий Иванович: «[...] Положили вы головы свои за землю за Русскую и за веру христианскую. Простите меня, братья, и благословите в этой жизни и будущей. Пойдем, брат, князь Владимир Андреевич, во свою Залесскую землю, к славному городу Москве» («Задонщина»).
Десь тоді ж і в тих же краях, як читаємо, затвердів у слові «руський» до того м’який звук «с», утворивши слово «русский». Древнє самоозначення «русини» там не встигає поширитися. З часів Івана ІІІ та Івана Грозного уявлення про величну місію «Третього Риму» і претензії на всю «руську спадщину» закріплюються в ідеології Московської держави, впроваджуючись через московську митрополію (згодом патріархію) та бюрократію. Сприяли цьому згадані грецькі церковні позначення митрополій — «Велика» й «Мала» Rosia: вони одночасно поширювали назву «Русь» на весь православний простір від Карпат до Волги та впроваджували як паралельну (майже таку саму) назву цього простору дуже перспективне слово «Росія». До початку XVIII століття воно сприймалося освіченими людьми (які знали грецьку мову) як урочистий синонім Русі, й вживався він у творах «високого стилю» — віршах, панегіриках, промовах і проповідях.
Студенти Києво-Могилянського колегіуму на початку повстання Хмельницького писали у вірші, що з Богданом «Росія на ноги встала», причому мали вони на увазі аж ніяк не ту країну, яка сьогодні так називається. Для Хмельницького «Росія» в їхньому виконанні означало власне ту «Русь», «єдиноволодарем» якої він себе вважав, яка у нього простягалася «по Львів, Холм і Галич». Не зовсім нинішня Росія, вірно? Отже, бачимо, що церковна «інтелігенція» почала потроху заплутувати ситуацію з тим, де саме Русь і Росія розташовані...
Запізнілим наслідком цієї плутанини є паралельне вживання у радянських та сучасних російських підручниках щодо Московської держави XVI—XVII століть назв «Московское государство», «Русское государство» и «Российское государство». Друга та третя назви містять у собі певні слизькі моменти — особливо щодо критеріїв вживання саме такої, а не іншої.
Остаточно все заплуталося після 1654 р. (Переяславська рада) і 1686 р. (приєднання Київської митрополії до Московського патріархату). Відбувся певний «бартер»: Московська держава поширилася на давню «Руську землю», а яскраві представники київських інтелектуально-церковних кіл натомість виступили в ролі «идеологов-модернизаторов» (у ХІХ столітті б сказали — «культуртрегерів») Московії — Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитрій Ростовський та ін. Хтось робив це свідомо, підіймаючись щаблями кар’єри, а хтось ненавмисне — просто завдяки більшій освіченості.
У 1674 р. у київський лаврській друкарні вийшов друком «Синопсис, или Краткое описание о начале русского народа», авторство якого приписують архімандриту цього монастиря Інокентієві Гізелю. Книга набула шаленої, як на ті часи, популярності, ставши (попри зосередження на українських подіях) єдиним на той час підручником з історії східних слов’ян (він залишався таким до початку ХІХ ст., витримавши 25 перевидань та ходячи у рукописних варіантах!). Гізель був патріотом «народу малоросійського» й активно виступав проти поглинання української церкви московською. Проте його погляд на історію як на опис подій в межах усього «православного простору», де історичний шлях усіх православних (і мало-, і великоросіян) викладено як один-єдиний процес, а державність перетікає з Києва до Москви слідом за однією гілкою династії Рюриковичів, заклав фундамент під усі схеми російської історії від Карамзіна і Соловйова аж до радянської теорії «спільної колиски». Якщо генерації освічених людей протягом 150 років з дитинства вивчають російську історію «від Києва», то їм потім і не спаде на думку поцікавитися тим, коли на місці майбутньої Москви слов’яни заступили фіно-угорські племена...1
Інший представник «могилянського кола», Феофан Прокопович, у 1721 р. на одному із засідань Синоду запропонував Петру І прийняти «титул імператора всеросійського та іменуватися Великим та Батьком Вітчизни». Незабаром в Акті 22 жовтня 1721 р. з’явилася назва «Російська імперія», й Московія нарешті остаточно стала Росією... Ця просвітницька місія українських православних діячів згодом суттєво ускладнила життя їхнім співвітчизникам, яким довелося шукати собі іншої самоназви. Вже ніхто не цікавився тим, чи відрізняється чимось Росія від Русі; їхня тотожність здавалася очевидною, тим більше, що під кінець того ж століття усі давньоруські терени (за винятком Галичини, Буковини та Закарпаття) вже були приєднані до Росії. Щоправда, слово «россияне» тяжко входило до буденного вжитку. «Русские» закріпилося як етнічна назва, а «россияне» залишалося в царині офіціозу, в оточенні виразів на кшталт «веселися, храбрый росс», в епічних вправах Тредіаковського та Ломоносова.
Протягом 150 років, до середини ХІХ ст., освічену верству тодішніх наддніпрянців цілком задовольняла компромісна і пристойна назва «Малоросія», яка охоплювала територію меншу, ніж «Русь», обіймаючи лише Лівобережжя та Слобожанщину. Ми пам’ятаємо, що у вихідному грецькому значенні ця назва означала «давнішу», «осередкову» Русь («Велика» — це периферія, приєднані землі), але по мірі «провінціалізації» Малоросії у складі імперії ці давні сенси вже губилися. Малорос із часом ставав усе більше дійсно «малим». Частина малоросійської шляхти активно інтегрувалася в імперські структури, частина опікувалася своїми місцевими справами, втім, дехто більш дражливо сприймав уніфікаційну політику імперського центру. Таємні малоросійські сепаратисти ґатунку Василя Капніста готували собі нечисленну, але живучу зміну місцевих патріотів. На межі XVIII—ХІХ століть вони наважилися нагадати великоросам, хто є справжніми «русами». Історично-політичний памфлет «История русов или Малой России» подає героїчні діяння «русів» на «Русі», котрими для невідомого нам автора є козаки на українських теренах. Богдан Хмельницький у творі засуджується за приєднання до Москви. Характерно, що Давня Русь і давні руси автора дуже мало цікавлять у порівнянні з козаччиною. Але нам достатньо вихідного, зафіксованого у назві ототожнення з русами саме малоросіян. Отже, для декого з наших співвітчизників ще двісті років тому Ярослав Мудрий як визначний представник «малоросіян» аж ніяк не став би дивиною.
СТОЛІТТЯ ХІХ: ВІД РУСІ ДО УКРАЇНИ
Якщо інтелектуальні моди XVIII століття з його ідеологією Просвітництва часом «грали» на користь російським монархам, надихаючи їх на побудову «регулярної», адміністративно уніфікованої держави зі скасованими регіональними відмінностями (наприклад, губернії замість козацьких полків), вік ХІХ почав псувати їм життя поширенням націоналізму2 та ліберально-демократичних ідей. Через Харківський університет (заснований 1805 р.) з його німецькими викладачами на землі Слобідської України та Малоросії приходять ідеї романтичного націоналізму, створені німецьким філософом Гердером. Студенти й викладачі досліджують фольклор — традиції, пісні, побут. За тридцять років бурхливий розвиток історичних досліджень, етнографії та мовознавства приводить до усвідомлення того, що від Карпат до Дону проживає один селянський народ із виразною окремішністю мови й культури, відрізняючись і від поляків, і від великоросів. На Слобідській Україні та Наддніпрянщині у народній свідомості та уявленнях від XVI—XVII століть побутувала регіональна назва для своєї землі «Україна». У згаданих нами вітаннях могилянських студентів до Хмельницького «Україна» як позначення рідної землі посідала таке ж місце, як і книжне слово «Росія»: «тепер Україна чиста...» У фольклорі романтичні й переважно молоді дослідники з ХІХ ст. не почули офіційної назви «Малоросія». Знаючи походження і спосіб уживання цього слова, ми навряд чи здивуємося цьому факту. Книжний термін був чужим (а скоріш і просто невідомим) свідомості українського селянства. «Україна» в уявленні місцевих жителів і сусідів від XVI століття означала «країна козаків». До козацько-польських війн Україна «перебувала» на пониззі Дніпра. Після Хмельниччини вона розтеклася на всю Наддніпрянщину. Козак же в уявленнях селянства, його історичній пам’яті, легендах і традиціях домінував, будучи взірцем, як би ми сьогодні сказали, «національної вдачі». Народна пам’ять, «фольклорна історія» не здатна тримати у собі всю реальну історію краю й народу від найдавніших часів. XVI—XVII століття дали населенню Наддніпрянщини такий обсяг масштабних, життєво важливих і значущих подій (сама Руїна чого варта), що навіть якщо на той момент і побутували якісь перекази давньоруської доби, то свіжіші враження їх явно «вивели з обігу». Романтичні російські подорожні, натхнені популярною «Історією держави Російської» Карамзіна, на початку ХІХ століття мандрували до Малоросії, щоби побачити руїни князівських палаців та, можливо, почути билини, — але вже навіть руїн і не побачили, а місцеві мужики співали лише про «козаків і ляхів». «Печенігів уже ніхто не пам’ятає...» З того часу молодий український національний рух цілком піддався козаччині, бо використання для національного окреслення саме Русі потребувало глибших знань і «мертвих» літописних джерел. Як рух демократичний, український націоналізм мав уживати щодо селянства зрозумілі звертання. Козаки ж, потенційно волелюбні й незалежні, були «живі» й фактично жили довкола. Тому перша українська таємна організація «Братство святих Кирила і Мефодія» (1845) зафіксувала у своїх документах таке поняття, як «український народ». З того часу «малоросійство» стало означенням форми провінційної несвідомості, невігластва та конформізму українців.
1 Найвиразнішим сучасним послідовником ідеології «Синопсиса» є директор Інституту російської історії РАН А.Н.Сахаров. У своїх підручниках з історії Росії він взагалі не розрізняє «Русь» і «Росію», ні хронологічно, ні географічно, а при викладі історії ІХ—ХІІІ століть він майже не звертає уваги на землі «Північно-Східної Русі» — хоча вони мають посідати поважне місце в історії Росії. Якщо російський школяр протягом перших чотирьохсот років своєї країни бачить лише Київ, то він ніколи не зрозуміє, чому це місто зараз є за кордоном.
2 Націоналізм — спосіб бачення світу через призму інтересів нації (етнічної або громадянської). Етнічна нація — людність спільного етнічного (кровного) походження, зі спільною мовою та культурою. Громадянська нація — спільнота громадян держави, незалежно від етнічного походження. Націоналізм в науці — нейтральне поняття; за конкретно-історичних обставин він може бути дуже різним за своїми проявами: ліберально-демократичним, консервативним, тоталітарним, ксенофобним (шовіністичним), поміркованим та екстремістським, державною ідеологією і рухом опору дискримінованої групи.
