Негарні передчуття посилювалися тим, що представники влади раптом перестали з’являтися на екранах, трансляція засідань ВР на вимогу депутатського корпусу припинилася («За» проголосувало 449 депутатів), а з екранів ТБ зникли рекламні кліпи («Як корова язиком злизала!»). Цей останній феномен вразив чи не найбільше не тільки тих, хто рекламою живе і дихає, але й її запеклих ворогів. Загрозливу картину довершила прекрасна класична музика, яку безперервно транслювали радіо і ТБ. (У нашому суспільстві ця музика давно перетворилася на ритуально-похоронну і є стійким індикатором радикальних зломів суспільного буття).
Щодо розмовного жанру, то після одного випадку він із ефіру щез. Йдеться про сумнозвісне явлення на екрані національного ТБ одного із отців країни: достойник впевнено посміхнувся глядачам, гарненько привітався, а коли перейшов до справи і сказав перші слова, несподівано для всіх і для себе — замовк. Вже він і повітря глибоко вдихав- видихав, і горлянку прочищав, і головою крутив, і очима кліпав — ні звука. Не допомогли й надприродні зусилля звукооператорів.
Не зразу і не по своїй ініціативі «явищем» зайнялися карні органи і науковці. Розпочалося масове фіксування і вивчення «ефекту інформаційного стирання», як охрестив його відомий академік. Працювати доводилося у незвичних умовах; особливо важко було укладати звіти про результати розслідування. Траплялося, що солідні об’ємні наукові або юридичні протоколи (результат тривалої важкої праці сотень дуже кваліфікованих людей) в одну секунду, ні з того, ні з сього, перетворювалися на чисті сторінки («інформаційне стирання»!). Починали знову все «від печі», ретельно досліджуючи правдивість найменшого факту або свідчення, нехтуючи тиском «зверху».
І мало-помалу дещо розвиднілося — не дарма ми пишаємося своєю наукою. Охоронні органи, втім, якими ми не пишаємося, також зробили свій внесок. Правда, після того, як чотири послідовні варіанти завершеної «Справи» «стерлися» зі сторінок. Першим важливим результатом спільних науково-кримінальних зусиль стало створення «функціонального портрету» невідомого явища.
Виявилося, що воно («він»? «вона»?) має органи чи засоби слуху і зору, може переміщуватися у просторі (самостійно чи ні?) і здатне виказувати сильний дистанційний вплив (ймовірно, методом випромінювання) на різні носії інформації, як то газети, журнали, ТБ і радіо, людський мозок. Найбільш важливим у «функціональному портреті» вчені вважають логічно-аналітичний блок (чи «орган»?), здатний блискавично оцінювати правдивість і кількість сенсу у різних тек стах, усній мові і в головах людей. Непримиримість «явища» до найменших ознак безглуздої чи неправдивої інформації, загалом невластива ні технічним пристроям, ні людським істотам, вразила дослідників чи не найбільше. Після довгих вчених дискусій новий суспільний феномен отримав назву — «Нірвана» (інформаційна?).
Доказів вірності зробленого «портрета» було більш, ніж достатньо. Короткий контакт із «Нірваною» (чи її випромінюванням?) друкованих ЗМІ призводив — не завжди, але дуже часто — до стирання на сторінках всіх заголовків; від матеріалів же залишалося на пустинних шпальтах деінде кілька рядків. Те ж траплялося з електронними ЗМІ — хто б не з’явився на екрані (коментатор, депутат, член уряду, естрадна зірка, рекламіст) і — тільки рота відкриває. Хіба що іноді можна почути: «Може, я помиляюсь», «Не все так просто!», «Нехай нас розсудять нащадки!» або «Не претендую на істину в останній інстанції» тощо. Постраждав і зник з екранів і прогноз погоди, за яким найбільше сумують глядачі. Зрозуміло, що знайти тепер бажаючих на посади дикторів, оглядачів, ведучих, «гостей» чи анекдотистів було абсолютно неможливо. Тут навіть наші всесильні інформаційні меценати зазнали поразки. Але що там ведучі! Політики почали цуратися теле- та радіо- студій, як чуми!
Широкому загалу досі відомі тільки деякі прояви функціонування («життя»?) «Нірвани», однак її природа, походження, наміри все ще залишаються «чорним ящиком». Може, вони засекречені, а може, — поки невідомі й вченим. Гіпотез, втім, вистачає. Одні кажуть, що «Нірвана» — то тисячі мікроскопічних молекулярних запрограмованих пристроїв, які однієї темної ночі було «посіяно» над столицею невідомим літаючим об’єктом. Може, із Заходу, а може, й зі Сходу. Інші вважають, що Київ зачепила якась незвичайна метеоритна «мітла» з космосу. Ще інші переконані, що вся та диявольська електроніка вироблена нашими геніальними містечковими екстремістами. Ось тільки — де? У Галичині чи в Одесі?
Столиця, втім, живе, як і жила, поступово перестаючи і згадувати про владу, яку дотепер і не видно, і не чути. І що цікаво — люди вже не жахаються звуків музики Моцарта та Вівальді.
