Стіва Облонський, один із героїв Льва Толстого, якось побував на спіритичному сеансі. Тоді в аристократичному товаристві було модно спілкуватися з потойбічним світом й у найсерйозніших справах отримувати поради від духів. Цим не гребували ні філософи, ні міністри двору, ні політики. Стіва, людина зі здоровим глуздом, сидів у повній пітьмі, слухав «переговори» з духами, спостерігав за начебто нормальними людьми, які шанобливо сприймали вказівки шахраїв-медіумів, і «в голове его становилось все более и более нехорошо». А вискочивши при першій нагоді з салону, він «долго шутил и разговаривал с извозчиком, желая поскорее привести себя в чувство».
З кожним днем наша політична надбудова стає все більш подібною до того салону, де в повній темряві приймаються доленосні рішення і де царюють напівграмотні зухвалі «медіуми». Алогічна ж логіка функціонування цієї надбудови надійно прихована за непроникливою завісою і стає все менш і менш зрозумілою для бідної «простої людини» з її простим здоровим глуздом.
Взяти хоча б останній «бридкий анекдот» про вибори київського голови. Що мають думати кияни про ті неймовірні перипетії, які завершують звичні вибори? В чому там, зрештою, причина? Чи в тому, що один із програвших претендентів просто- запросто «купив на корені» Вишгородський суд з його будівлею, юристами, вахтерами, паперами та вироками на всі майбутні часи? А може, трапилося щось діаметрально протилежне — непідкупний суд суворо покарав політичний злочин, тобто повну фальсифікацію результатів виборів? (Подібна фальсифікація вже траплялася: перед прибуттям поліції гоголівський Чичиков в одну ніч замінив мільйон фальшивих грошей на мільйон золотих карбованців). Причина може критися ще у «якості» та еластичності законів, за якими ми живемо й голосуємо і які кожен можновладець і, звичайно, кожен суд може тлумачити згідно з потребами чи обставинами.
Зовсім збиті з пантелику, кияни дізналися на додачу, що й виборча комісія була не легітимною. Інші люди здогадалися б про це до виборів, а ми — тільки після. Тож, «голову забравши в руки, дивуєшся», чи є в нашому суспільстві щось дійсно однозначне й легітимне? Щось, окрім марива та марення?
Дарма обиватель буде шукати негайних відповідей на свої запитання у засобах масової інформації. ЗМІ, що мають бути очима й вухами суспільства, проясняти густу темряву «медіумічного салону», не поспішають. Перші звістки про рішення Вишгородського суду були на диво неінформативними, зважаючи на несподіваність та важливість повідомлення. Особливо на офіціозному телебаченні. Ні аналізу, хоча б поверхового, ні коментарів спеціалістів, ні реакції зацікавлених сторін, як це обов'язково прийнято у цивілізованих мас- медіа. Тільки примітивна констатація факту. Не хочуть? Не вміють — такі професіонали? Все ще бояться? Чи ще простіше: звичайна лінь, небажання «покрутитися»?
Щодо згаданого судового вироку, то, скоріше за все, всі можливі, неможливі, а також взаємновиключні причини мали місце одночасно. Адже ми живемо у сюрреалістичній реальності, якщо дозволено буде так сказати. Причинами взагалі краще не займатися — як не кинь, а все виходить велика ганьба. Пошмаровано дьогтем всіх киян, і саме тоді, коли вони так несподівано відзначилися неабиякою активністю й одностайністю. Власне, маємо всі підстави вимагати сатисфакції, викликати на дуель, але кого, скажіть, будь ласка? Хто зголоситься? Навіть ляпаса нікому вліпити.
Дуже кепсько, що не знайдеться, мабуть, ні автора, ні театру, які захотіли б зробити сценічний варіант комедії (може, трагікомедії?), щойно зіграної в житті, на київських підмостках. Перша дія там повинна бути у стилі давньогрецьких трагедій, із шляхетними героями у білих тогах і на високих котурнах. А остання дія переносила б глядача у ярмарковий балаган, де б'ються блазні.
Певний позитивний аспект київська історія все ж має — це вчасне попередження всім учасникам (кандидатам, виборчим комісіям, судам, виборцям, журналістам) тих виборів, які не за горами. Бережіться фарсу, панове!
