«Помню, в детстве я видел деревянный храм, построенный в пивной бутылке. Это поразило мое воображение, и тогда я не спрашивал себя: зачем?» Л.Троцький. «Литература и революция», 1923 р. «Хозяйка Таня дает мне пивную бутылку, внутри которой из палочек и дощечек построена целая церковь...». Л.Троцький. «Моя жизнь», 1929 р.
Це може здатися дивним: про храм у пивній пляшці, що вразив колись його дитячу уяву, «червоний Бонапарт» Лев Троцький згадав одразу в двох своїх книгах, хоча і з цілком різних приводів. Чи не тому так міцно закарбувалася у пам’яті одного з творців жовтневого перевороту ця побачена у степовій Яновці церква «з палочок й дощечок», що він і сам відчував себе таким собі ЗОДЧИМ, могутнім перетворцем цього дивного та недосконалого світу? Усе це було й з ним: шляхетний порив, гра уяви, прекрасний (хоча й вигадливий) образ, що виник перед внутрішнім зором, — грандіозний проект, що потребує фанатичного подолання матеріалу, — натхнення деміурга, що не припускає постановки питання «Навіщо?»...
Так, усе це зароджувалося ще у селі Янівка, «в царстві пшениці та овець», де у 1879 р. влаштувалася родина переселенця з Полтавщини Давида Бронштейна, який купив у відставного полковника Яновського 100 десятин землі і ще 200 десятин отримав у оренду. Кажучи мовою нинішніх українських законів, Бронштейн виявився «ефективним власником». Лев Давидович у мемуарах змушений був визнати, що його дитинство, яке проходило у «дрібнобуржуазній родині», «не було дитинством голоду та холоду». Спочатку Бронштейни жили у звичайній хаті («земляному будиночку»), потім збудували «великий цегельний будинок під залізом» на три виходи, в якому було сім кімнат з ліпниною на стелях. Це вже був справжній панський будинок.
Для Троцького батьківські пенати в Янівці були, власне кажучи, першим і останнім будинком в його житті. В Одесі, коли вчився в гімназії, він квартирував у Покровському провулку в знайомих; у Миколаєві теж була «учнівська квартира», а потім — дивна «комуна», влаштована садівником Швиговським. Далі — в’язниці, заслання, еміграція... Звичайне безпритульне життя професійного революціонера. Потім — революція, громадянська війна, потяг, у якому Троцький колесив по здибленій Росії кілька років; апартаменти Кремля. Нарешті — вигнання: спочатку до Казахстану, потім — за межі СРСР... Усе закінчилося, як відомо, смертельним ударом альпенштока, нанесеним колишньому радянському вождю сталінським агентом в особняку, наданому Троцькому президентом Мексики....
Йому здавалося, що його БУДИНОК — це увесь світ. У 1929 р. (Троцький тоді жив на острові Принтипо біля Константинополя) він почав писати мемуари, згадувати Яновку під Бобринцем — і не міг позбутися відчуття, начебто відправляється у подорож до якоїсь далекої, напівзабутої, ніби й неіснуючої ніколи країни...
Але ось вона, маленька «країна» Льва Троцького, блискуче описана ним у «Моей жизни»! Проїхавши від Кіровограда якусь сотню кілометрів на південь убік Миколаєва, а потім повернувши із траси, ви потрапляєте у степ, що здається безлюдним. Найближча залізнична станція, як і сто років тому, — Новий Буг. До Бобринця, теперішнього райцентру, теж дуже неблизько. Янівка ще тримається, але, мабуть, уже з останніх сил...
У мемуарах Троцький згадав про своє останнє відвідування янівського будинку, закінчивши епізод словами: «Теперь в нем (будинку. — В.П. ) помещается советская школа...» Так і було: ще у середині 1970-х існувала в Янівці невелика чотирикласна школа, і нам із друзями цього літа вдалося зустрітися з її останнім директором. Саме він і розповів, що будинок досить довго стояв порожнiм, а потім сільрада продала його під знос, причому зовсім дешево. Будував старий Бронштейн на совість, тому покупець чимало намучився, поки розібрав колишній маєток.
У сусідній Кетрисанівці ми знайшли будинок Анатолія Васильовича Лактіонова, споруджений із бронштейнівської цегли. «Двері теж його, — із задоволенням показує Анатолій Васильович свої «експонати». — Щоправда, підкоротити довелося трохи: занадто високі були». Цегли новому хазяїну вистачило ще й на літню кухню. До ролі «екскурсовода» він, схоже, починає вже звикати: хтось із зацікавлених інколи загляне... Не зроби доля Троцького лихого повороту в сталінські часи, був би у степовій Янівці якийсь «Симбірськ-2», не інакше... Старожили із сусідніх з Янівкою сіл теж охоче розповідають про господарство Бронштейна. Чомусь усі вони, начебто зговорившись, розповідали нам одне й те саме: як раділи усі тi, хто працював у пана, коли з Одеси або Миколаєва приїжджав Льовушка. Це відчувалося одразу — на краще змінювалося ставлення до людей, з чого батьки та діди наших співрозмовників робили висновок, що це син умовив (чи присоромив?) батька- «визискувача»... На старому цвинтарі, на місці поховання матері Троцького, яка померла у 1910 р., ще зовсім недавно, кажуть, можна було побачити велику чорну плиту. Але тепер плити немає. Схил яру напроти того місця, де раніше стояв будинок, заріс травою. Травою забуття...
А ось у Бобринці збереглися два будинки, що належали колись Давидові Бронштейну. Один iз них, гарний двоповерховий будинок, в якому раніше розташовувалися магазини, стоїть посередині базарної площі. Тепер у ньому господарюють місцеві «нові українці»...
Чи міг уявити Лев Троцький, що історія XX століття настільки рішуче відкине його ПРОЕКТ ХРАМУ? Його «царства свободи», в якому щастя встановлюється насильницьким шляхом — за допомогою терору і трудових таборів? В «Литературе и революции» є вражаючий розділ під назвою «Переплав на человека». Йдеться в ньому про нове «комуністичне буття», про заміну сімейного виховання суспільною «колективною творчістю»; про переміщення рік та гір; про будівництво народних палаців на вершині Монблану й на дні Атлантики; про заміну релігії наукою; нарешті — про переробку самої природи людини та створення «більш високого суспільно-біологічного типу, якщо хочете — надлюдини». У Троцького так і написано: надлюдини. Усе змішалося: здається, що великий колективіст Маркс потискає руку великому індивідуалісту Ніцше, який піддавав нищівній критиці соціалізм...
Читати це моторошно навіть тепер, коли XX столiття закінчилося. Але парадокс долі Троцького в тому й полягає, що саме йому довелося бути чи не першим, хто кинувся воювати зі Сталіним та сталінізмом, ніби не помічаючи, що воювати доводиться з явищем, до зародження якого й сам він, Троцький, доклав руку, будуючи свій «храм у пивній пляшці»...
7 червня 1933 року до Троцького у Принтипо приїхав молодий французький журналіст Жорж Сименон. Лев Давидович погодився відповісти на три його запитання про ситуацію в Європі. У розмові із Сименоном він випромінював спокій і незворушність. З вікна кабінету було видно Мармурове море. Втомившись від літературних занять, хазяїн любив спускатися на берег, щоб посидіти з вудкою наодинці з морськими хвилями. Жив він в особняку, що стояв у густому саду. Острів Принтипо — це географічне перепуття Європи та Азії. Жоржу Сіменону все тут нагадувало Лазурний берег: зелень, багаті вілли, ресторанчики з білосніжними скатертинами, екіпажі для прогулянок, юрби стомлених сонцем відпочиваючих, блаженство та спокій...
А Янівка... Як і тисячі інших українських сіл, вона крутилася у ці ж самі дні у жорстокій м’ясорубці голодомору. «Режисери» помінялися, але сценарій великої «переробки» людини та світу продовжував здійснюватися... Сименон запам’ятав, що коли він з’явився в гостях у Троцького, той читав скандальний роман Фердинанда Селіна «Подорож на край ночі». Письменника цього пізніше назвуть «лицарем Апокаліпсиса», що здійснив хрестовий похід проти нібито збанкрутілих цінностей гуманізму та демократії... Апокаліпсис по-французьки виглядав інакше, ніж Апокаліпсис український зразка 1933 року. Чи відчував Троцький себе мимовільним співтворцем того, що відбувалося з Україною? І чи знав узагалі, на що перетворився там експеримент, розпочатий 1917 року? У Принтипо він писав «Історію російської революції» і був поглинений недавнім минулим. Хоча ідея прийдешньої світової революції не залишала Троцького й тут. Тому і прагнув винести свій вирок сталінізму, вважаючи його «грандіозною бюрократичною реакцією проти пролетарської диктатури у відсталій та ізольованій країні». «Партія Леніна не існує вже давно, — писав Л.Троцький в одній зі статей 1939 р., — вона розбилася об внутрішні труднощі та об світовий імперіалізм». Він сперечається з тими, хто ототожнює ленінізм і сталінізм, більшовизм і фашизм. Йому здається, що усе треба почати заново, і саме цим — ліворадикальним — шляхом прагне вести очолюваний ним Четвертий Інтернаціонал, відкидаючи разом зі сталінізмом і західноєвропейську соціал-демократію...
З ідеєю диктатури пролетаріату Л.Троцький не розставався ніколи. Він довго надихав видання «Бюллетеня опозиции», що видавався у Франції його сином Львом Сєдовим. Цікаво, що серед тих, хто симпатизував цьому виданню, був і земляк Льва Давидовича Володимир Винниченко, політичний емігрант, який теж жив у Франції. В архівах збереглися його листи до редакції «Бюллетеня». У поглядах Винниченка і Троцького на сталінізм, на долю соціалізму в СРСР виявилося багато спільного... Д.Волкогонов, який написав книгу про Троцького, помітив, що у листах цього вигнанця зовсім не відчувається ностальгія за рідними місцями. А ось земляки «червоного Бонапарта» останнім часом згадують про нього досить часто. У кіровоградських газетах висловлювалася навіть думка про «привабливий туристичний маршрут», що веде до Бобринця та Янівки. Для порівняння згадують відкритий у 1990 р. музей Троцького у Койоакані (Мексика), де він жив, де його було вбито та поховано...
Уявити подібні ідеї втіленими в життя досить важко. Адже рецидиви «чорно-білого» мислення залишаться з нами ще надовго. Але ім’я Троцького надто міцно спаяне з історією XX століття (і не тільки вітчизняною!), щоб його забути. У чомусь воно навіть символізує прожите історичне століття з його ілюзіями та прозріннями, з напруженими й кривавими шуканнями тієї дороги до Храму, що ще зовсім недавно здавалася багатьом єдино можливою...
