Переконана, що люди винайшли зброю раніше, як навчилися
говорити, користуватися словом. Інакше зброя була б їм непотрібною. Адже
ніщо так не знищує людину, не ранить її душу, як безжалісне слово. Тим
часом і сьогодні, на вершині цивілізації (як самовпевнено вважаємо) ми
так і не усвідомили простої істини: зі словом треба поводитися не менш
обережно, аніж із гострою шаблюкою чи атомом. Саме тому дуже високим буває
рівень згубної словесної радіації навколо кожного з нас, згубної як для
навколишніх, так і для самих мовців.
Подібні міркування часто спадають мені на думку, коли в тих чи інших
публічних місцях до вуха долітають уривки розмов — двох закоханих, матері
з маленькою дочкою, а ще — звернення до незнайомих старих людей. Іноді
достатньо сприйняти тільки тон, щоб оцінити войовничий стиль людських стосунків,
а головне нехтування гідності співрозмовника. Тим часом людина тонко реагує
на найслабший відтінок звернених до неї звуків. Ті самі слова можуть стати
святом для душі, а можуть завдати їй жорстокої рани. Багато хто носить
у пам’яті довгий список забарвлених отрутою слів, які хтось колись, може,
не думаючи, мимохідь сказав про нас. Мені чомусь здається, що стосунки
між німими людьми мають бути значно кращими, аніж між нами, «язикатими».
Вони, звичайно, мають достатній арсенал слів, щоб ображати одне одного,
однак у них принаймні не звучать інтонації — грубі, категоричні, байдужі.
Інтонації, які забарвлюють наш Всесвіт, роблять його ворожим до кожного.
Найгірше те, що подібні інтонації нерідко притаманні звичайній, зовсім
не конфліктній розмові. У багатьох родинах немовля зразу після народження
потрапляє в оточення, де люди не розмовляють одне з одним, а кричать —
всі на всіх, за будь-яких обставин. Найчастіше це просто facon de parle,
як кажуть французи, манера говорити в сім’ї, але ця манера формує характер
стосунків. Діти, на яких завжди кричали, не можуть розуміти, чому не можна
крикнути на діда чи бабу, на старіючих батьків, на сусідів тощо.
Руйнівною буває ще звичка багатьох людей «різати правду-матку в очі».
Існує багато речей, які краще ніколи не згадувати без потреби. Хоча б для
того, щоб не псувати своїм ближнім настрою (це дуже поважна причина). Але
так важко буває втриматися! Ну що такого, коли сказати приятельці «святу
правду»: «Як ти сьогодні погано виглядаєш!»? Для неї, однак, це означатиме
зруйнований день; і хоч би як гарно жінка себе почувала, після таких слів
вона знітиться, стане справді «поганою». Є люди, в яких такі слова завжди
напоготові. Може, тому, що вони вражені особливою сліпотою: погане бачать,
а гарне — ні.
Чимало людей переконані, що всім необхідно періодично «випускати пару».
Відомо, наприклад, що японці в певних місцях великих офісів встановлюють
опудало президента фірми. Воно служить «козлом відпущення», до якого кожен
службовець може підійти і сказати все, що він думає про президента, а за
певних обставин — навіть відлупцювати опудало. Начебто стає легше. На жаль,
для нас такими «козлами» є наші ближні: вдома, в транспорті, на роботі.
Я взагалі не дуже довіряю теорії психіатрів щодо «випускання пари». Бо
знаю, що немає гірших споминів, аніж про ті жорстокі (неважливо — справедливі
чи ні) слова, які ти, не втримавшись, колись вимовив. Багато років по тому
здається, що все віддав би, аби їх повернути. Немає також більшої втіхи,
як згадувати — потім, після конфронтації, — що не все те чорне й гірке,
що думалося, було «озвучене». Тож пам’ятаймо максиму Федора Достоєвського:
«Мовчати благородно, безпечно і красиво», а наші слова нехай будуть носіями
тільки добра.
