Наприкінці минулого тижня Північна Ірландія нагадувала
країну у стані війни — навколо поліція та солдати на бронетранспортерах,
у повітрі військові вертольоти, а всі шляхи до невеликого католицького
анклаву в місті Портдауні перегороджені залізними щитами, колючим дротом
та протитанковими ровами. Здавалося, що ця частина Великої Британії готувалася
до наступу супротивника. Але ні, йшлося лише про традиційний «мирний» марш
протестантського Оранського (оранжевого) ордену, марш, який завжди супроводжується
запеклими міжконфесійними протистояннями. Цього року, після досягнутого
в Ірландії політичного миру, від екстремістів очікували найгіршого. Адже
напередодні, в ніч із 1-го на 2-ге навколо Белфаста одночасно запалало
10 католицьких храмів та шкіл. Наступної ночі та сама доля спіткала 4 протестантських
будівлі — «око за око, зуб за зуб».
У сумнозвісному релігійними війнами ХVII столітті відбулися дві історичні
події, кривавий слід яких ніяк не зникає у Північній Ірландії. 1641 року
ірландські католики вчинили різанину англійських та шотландських протестантів,
тодішніх колонізаторів. Невдовзі протестанти «поквиталися» — принц Вільгельм
III Оранський відібрав трон у прокатолицького короля Великобританії Джеймса
II. Сьогодні, більше як 300 років по тому, відлуння колишніх перемог і
поразок усе ще визначає настрої суспільства в країні.
Меморіальні марші Оранського ордену започатковано на початку минулого
століття в пам’ять поразки католиків та на знак лояльності до Британської
монархії. Цей захід сягає кульмінації на початку липня. Одягнені в чорні
костюми та високі циліндри, у білих рукавичках, із яскравими оранжевими
перев’язями йдуть члени протестантського ордену. Під шалений стук барабанів
та звуки пронизливих волинок вони святкують перемогу ХVII століття. Католики
сприймають це як застарілу образу, виклик. Особливо провокаційним і небезпечним
є те, що тріумфуючі «оранжеві» обов’язково проходять католицькими кварталами.
Чого б їм це не було варто. Справа традиційно закінчується вуличними бійками,
застосуванням саморобних бомб, блокуванням шляхів, іноді людськими жертвами.
І так століття за століттям.
Цього року такого розвитку подій не хотіли не лише католики, а й помірковані
протестанти. Адже марш Оранського ордену міг поставити на карту досягнуте
з такими зусиллями політичне врегулювання. І минулої неділі «оранжеві»
таки не пішли через католицькі квартали, — але тільки завдяки стягнутим
збройним силам. Доки все обмежилося знущаннями над поліцією (де в більшості
служать протестанти) та нічними вуличними безчинствами молодиків. Ця історія
здається іще «чорнішою», позаяк місце дії — Велика Британія, держава з
таким високим рівнем демократичної цивілізованості.
Хочеться закінчити, однак, іншою картиною з життя Північної Ірландії.
Невелике містечко, де 90% населення — протестанти. «Дикі», втім, не можуть
примиритися навіть із десятьма відсотками католиків і кожної неділі намагаються
— силою, брутально — перешкодити їм входити до церкви. І ось, коли лунають
дзвони католицького храму, протестантська еліта міста, всі порядні люди
виходять на вулиці і утворюють перед храмом живий заслін для безпеки своїх
співгромадян. На чолі захисників — мер міста в усіх своїх регаліях, також
протестант. І католики йдуть молитися — між двома живими стінами протестантів.
Яка із двох моделей більше підходить нам? Ще питання для роздумів —
скільки часу потрібно, аби наші християни пробачили християнам їхні історичні
«гріхи»? Як довго кожна християнська церква буде бити у барабани та дути
у волинки своєї зверхності над іншими? Скільки століть підряд, наприклад,
можна анафематствувати Берестейську унію чи середньовічних пап, які «призвели»
до поділу Вселенського православ’я? Протестантизм зародився на самому початку
ХVI століття — то скільки ще століть відійде, перш ніж інші конфесії визнають
розмаїття його церковних громад, зрештою те, що його сповідують понад 30%
християн — значно більше, ніж православних.
А може, не все так і погано «у Датському королівстві», і нам треба дякувати
Богові, що досі всі наші сучасні «релігійні війни» вживають хоча й могутню,
але єдину зброю — слово?
