Нещодавно я була присутня на великому й радісному богослужінні — православні кияни свідчили, що вже 1010 років сповідують християнство. День був спекотний, а людей зібралося багато, і тому в колі віруючих було жарко й тісно, хоча літургію правили під відкритим небом. Як це завжди буває в натовпі, навіть на службі, знайшлося чимало осіб, яким конче потрібно було кудись переміститися — поставити свічку, підійти до сповідника чи просунутися до місця причастя. Багато хто просто не витримував прямих променів сонця й шукав трохи прохолоднішого місця. Мені, наприклад, необхідно було пройти до імпровізованого під кронами дерев вівтаря — щоб не пропустити жодного слова із красномовного казання предстоятеля (так можна отримати дуже цінну інформацію для газети). Отже, під час богослужіння не затихав людський рух, і одні так чи інакше турбували, відволікали інших, хоча й несамохіть.
За подібних обставин яскраво й безпосередньо проявляється інтегрований характер і настрій зібрання, а головне — ставлення людей до ближнього свого. Саме тут можна одержати відповідь на суттєве (принаймні для мене) запитання — як позначається віра в Бога, Бога милосердя і всепрощення, а також приналежність до Церкви на наших із вами, шановний читачу, повсякденних стосунках?
На жаль, спостереження свідчать, що на підставі суспільної поведінки людини рідко можна здогадатися про те, що вона віруюча і належить до православної церкви. Це підтвердила також загальна атмосфера на літургії, з якої я почала розмову. Там було багато роздратування і неввічливості; найбільше з боку саме тих, хто найчастіше буває на богослужіннях і добре знає правила поведінки у храмі. Тобто з боку найбільш активних членів церкви. Тихі запобігливі слова вибачення натикалися на якесь затяте презирство, навіть ворожнечу. Коли ставало вже зовсім тісно й люди мимоволі торкалися сусіда, можна було навіть чути образливі вислови (під час літургії, між двома хресними знаменнями!). Якщо хтось звертався до ближнього з тим чи іншим коротким запитанням («Де причащають?», наприклад), відповіді, як правило, не одержував. Світле, велике свято, розкішний літній день, а кругом замкнені неусміхнені обличчя. Починало здаватися, що в багатьох віруючих два лики — один вони показують Богові (й духовенству), другий — людям, між якими живуть. Особливо ж вражало те, що деякі духовні особи поводилися майже так само. Один молоденький семінарист сказав — дуже чутним театральним шепотом — старій кривій жінці, яка випадково ступила на килим: «Куди прешся?!». А мені пояснив: «Вони інакше не розуміють!» Стало ще раз очевидним, що люди церкви не мають обов’язкової установки, як кажуть психологи, на підкреслену увагу до будь-якого мирянина, до кожної людини. Незалежно від того, чи належить вона до церкви, чи ні; знає вона, як поводитися на богослужінні, чи її цьому ще ніхто не навчив. І що навіть зауваження можна робити лагідно, з посмішкою, не ображаючи.
З подібним відверто ворожим ставленням зустрічаєшся у храмі досить часто. А, не дай Боже, зайде до церкви «іновірець»! Я це добре знаю по собі, бо, попри походження з роду лубенських козаків, маю східне обличчя «інородця», як колись висловлювалися в імперії. Тому не один раз чула злостиве шипіння за спиною й навіть обурені запитання — під час богослужіння.
Найбільш небезпечним є те, що подібну недоброзичливість найчастіше зустрічаєш саме у православному храмі. Коли заходиш, скажімо, до католицького костьолу, то через певний час хтось — мирянин чи духовний — обов’язково підійде до тебе з привітанням, з усмішкою. Не щиро? Може, але ще раз скажу, що нещира люб’язність мені безумовно дорожча, ніж найщиріша брутальність. Тим паче що ввічливість, певно, винайдена людьми не для виявів щирості, а для того, щоб покращити й полегшити спілкування. Бо в людських стосунках форма часто-густо важить значно більше, ніж зміст.
Тож виходить, 1010 років виявилося для нас недостатньо, щоб навчитися «возлюбити ближнього свого». І прощати йому такі невинні гріхи, як неправильну поведінку в храмі. Адже у більшості випадків він, ближній, просто «не відає, що творить».
№173 11.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
