У російських і проросійських ЗМІ не втихають голоси, щиро обурені тим, що в Україні (не в Росії!) так звані уніати — українські греко-католики — користуються всіма тими релігійними свободами, які надає громадянам Конституція України. Зокрема, вони вільно обирають місця для своїх духовних інституцій, беруть активну участь у суспільному житті, розвивають духовне життя і навіть мають свої вимоги до уряду країни. Деякі автори православних видань Росії і України вбачають у цьому чи не кінець світу, а духовенство при зустрічах з греко-католицькими колегами нехтує елементарними правилами поведінки, відомими кожній цивілізований людині (який приклад для віруючих!). Звідки все це? Вишкіл радянської влади чи російська середньовічна традиція? Між тим, російська історія надає нам зразки зовсім інших стосунків православних з «уніатами» чи католиками. Ось один приклад.
Як відомо, 1453 року, захищаючи Царгород (Константинополь) від навали військ османського султана Магомета II, трагічно загинув останній візантійський імператор Костянтин ХI Палеолог. Після падіння Великого міста значна частина греків- біженців, особливо багатих і освічених, знайшла притулок в Італії, у тому числі при дворі Римського папи. До Італії виїхав також один із братів останнього імператора Фома (його брат Димитрій пішов служити султану). Римський папа Пій II вельми гостинно прийняв Фому з його дітьми та придворними. Особливо опікувалися цей, а також наступний папа Павло II дочкою Фоми Софією, краса і освіченість якої викликала захоплення італійців. Через кілька років папа Павло II видав грецьку принцесу Софію заміж за православного московського князя Івана III Васильовича — одного із найбільш відомих і шанованих історичних діячів Росії, діда Івана Грозного.
Але яким чином православні візантійці ХV ст. так добре прижилися в католицькій Італії та ще й при дворі Римського папи? Адже на той час між православними і католиками вже кілька століть вирувала аж ніяк не християнська ворожнеча, особливо після пограбування хрестоносцями столиці Візантії на початку ХIII ст. Справа, бачте, в тому, що незадовго до облоги і падіння Константинополя візантійський імператор, його двір і значна частина вищого православного духовенства прийняли унію з Римом, яку 1439 року було підписано у Флоренції. Для греків це була вимушена міра — візантійський двір сподівався таким чином залучити католицький Захід до боротьби з Османською імперією. І хоча папський Рим не зміг зорганізувати антиосманську коаліцію, він гостинно приймав біженців із Константинополя, як своїх, — як православних уніатів, які визнали верховенство Папи. З дитинства була вихована уніаткою також племінниця останнього імператора Візантії — царівна Софія Палеолог.
Віддаючи свою вихованку за далекого московського князя, Папа мав надії впливати на політику московського двору і долучити Московське князівство до боротьби з османськими завойовниками. У будь-якому разі вийшло так, що православний Іван III Васильович оженився на племінниці останнього імператора Візантії, вихованою при дворі Римського папи в правилах Флорентійського (уніатського) Собору.
Процедури сватання та переговорів між Москвою і Римом розтягнулися на довгий час; між Римом і Москвою почалося інтенсивне листування, обмін посольськими людьми, кур’єрами, подарунками. Московські посли красномовно запевняли Папу, зокрема, у тому, що «великий князь вельми схвально ставиться до благословенного об’єднання церков (латинської і грецької)». У свиті нареченої до Москви приїхало чимало уніатського і латинського духовенства, у тому числі папський легат Антоній, а також люди мистецтва — грецькі та італійські художники, архітектори, будівничі, які вельми посприяли розбудові тогочасної Москви. У Москві, після шлюбу княгиня Софія дуже швидко перетворилася, як пишуть російські літописці, на «ревну християнку грецької віри».
Династичний шлюб Івана III з Софією став помітною віхою в історії Московського князівства і, загалом, Росії. Ще б пак — Великий князь (нехай і через уніатку!) поріднився із славетною візантійською династією Палеологів. Що з того, що династія, як і імперія, назавжди пішла в небуття? У зв’язку з цим шлюбом, Іван III прийняв для Московського князівства візантійський герб — двоголового орла, який і сьогодні є символом російської державності. З того часу у суспільній свідомості Росії почала проростати горда ідеологема «Москва — Третій Рим». Попри навіть те, що рідний брат княгині Софії Андрій — законний спадкоємець трону загиблого Костянтина Палеолога — офіційно передав свої права на Східну імперію (вже неіснуючу Візантію) не Івану III, а правителям Кастилії Фердинанду та Ізабеллі.
Близькі стосунки Івана III з «інославними» (неправославними християнами) не обмежилися шлюбом з принцесою Софією. Свою дочку Олену він видав за Великого князя Литовського Олександра — католика, сина короля польського. Це був чисто політичний альянс, орієнтований на вигідний для Москви перерозподіл спірних земель (хоча князю Івану так і не вдалося виторгувати у зятя Смоленськ та Брянськ, на що він сподівався). Син Івана III Великий князь Василій — батько Івана Грозного — також мав дружні контакти з Римом — не з роду, а в рід! Він листувався із Римським папою Кліментом VII, посилав йому цінні подарунки, з пошаною приймав у Москві папських послів. Та на пропозиції Папи розпочати війну з османами московський князь не пристав, — попри те, навіть, що Климент пропонував йому за це титул короля.
Як ставилася до дружніх стосунків князів із католиками Московська церква — митрополит, духовенство? Російський історик Микола Карамзін у своїй «Истории Государства Российского» пише з цього приводу: «Великие князья всегда располагали (пользовались) Метрополиею и нет примера в нашей истории, чтобы власть духовная спорила с ними о важном праве…»
Цей невеличкий нарис свідчить те, як далеко відійшли від своїх предків сучасні «хранители чистоты православия» у своєму неприйнятті католицтва, уніатства, загалом — усього так званого «инославия», в тому числі й протестантизму. До речі, — ці «хранителі», мабуть, зовсім забули, що майже всі цариці дома Романових були німецькими принцесами, народженими протестантками; що більшість з них так і не змогла ні вивчити як слід російську мову, ні призвичаїтися до православних богослужінь. І що через заборону спадкоємцям трону Романових одружуватися зі своїми підлеглими, тобто росіянками, останні царі на російському троні фактично були (по крові) іноземцями. Уже онук імператора Петра I Петро III був росіянином тільки на чверть. Ото ж «лучше на себя, кума, оборотиться»!
