Київ, як відомо, має репутацію добре впорядкованого доглянутого міста, яке не соромно показати будь-кому. Що, на жаль, дещо перебільшено, навіть коли йдеться про самий центр міста та про ті визначні пам’ятки, які часто відвідуються українськими та закордонними туристами. Скажімо, Контрактова площа в середині як буднього, так і святкового дня засмічена так, як наче її не прибирають ніколи. Певною мірою те саме стосується й Хрещатика, особливо у свята, як це було і в День незалежності. Тут, очевидно, необхідна спеціальна техніка та «оперативні» команди, а головне — робота в режимі non stop.
У центрі Києва є, однак, місця, де дійсно не прибирають ніколи. Чи ходив коли- небудь наш глибоко шановний пан мер сходами, які ведуть із Володимирського узвозу на пішохідний міст через Дніпро, — міст, яким кияни і гості столиці постійно, влітку і взимку, ходять на Труханів острів? Або тими сходами, які приводять пішохода до Магдебурзької колони? Або ще одними вельми мальовничими сходами — тими, що з’єднують Монастирський сад із Поштовою площею? Впевнена, що пан мер там ніколи не бував, бо інакше ті рекреаційні сходи у центрі столиці не стали б сміттєзбиральниками замість того, щоб бути прикрасою міста.
Якщо пройтися берегами озер і річок в межах Києва, стає беззаперечно ясно, що ми досі не належимо до європейського світу. Адже сприйнявши стандартні технології того світу (пластиковий посуд, пляшки, поліетиленові обгортки тощо), ми не перейняли відповідної культури побуту. Паперові вiдходи колись безслідно зникали за зиму, змивалися осінніми та весняними дощами, — земля сама себе очищала. Сьогодні все інакше: для того, щоб розчинився і зник етиленовий пакет чи якийсь інший із численних побутових пластиків, необхідно чекати, як відомо, сотні років. А деякі із сучасних штучних матеріалів, за твердженням вчених, можуть пережити нашу планету. Тому не дивно, що за останні 10— 15 років навколо нас сформувався помітний і дуже стійкий прошарок смiття, який прогресивно зростає і невдовзі буде домінувати в приміських пейзажах.
Не набагато краще — хоча тут спостерігається певний прогрес — у дворах житлових будинків. Поряд із вхідними дверима — масштабні сміттєзбірники, якісь ганчірки, рештки старих меблів тощо. Вражає стан вікон: переважна більшість мешканців вочевидь ніколи не миє віконне скло. Ні перед Паскою у Чистий четвер, ні перед Днем незалежності України чи у зв’язку з іншими світськими чи церковними святами. Пригадую, як багато років тому мені довелося побувати в одному шахтарському містечку колишньої Німецької демократичної республіки,— містечку, яке забрудненим повітрям та усюдисущим вугільним пилом вельми нагадувало шахтарські селища Донбасу. Тим більш вражаючою була ошатність шахтарських будинків, а особливо — сяюча чистота вікон. Як розповіла одна господиня, стара німкеня, вона миє свої вікна кожного дня — це входить у програму ранкового прибирання житла. Все впирається, як завжди, в одне й те саме — у здатність і бажання працювати. А інакше — людина живе, відзначає свята, відпочиває і працює серед своїх власних відходів.
Не поспішаємо ми розгрібати «завали» й у нашому громадському чи політичному житті. Ось один тільки приклад. У зв’язку з черговими виборами президента України у нас зголосилося і було зареєстровано майже три десятки кандидатів у президенти. Чому так багато? Може всі вони — відомі в країні, видатні, заслужені люди? Але ж всі добре знають, що це, м’яко кажучи, не зовсім так. Кого тільки серед них немає! І відверті «підсадні» качки для компрометації серйозних претендентів, і декласовані інтелігенти-невдахи, і люди з незбалансованою психікою, і цинічні авантюристи. Чимало й таких, які давно вже зіграли свою маленьку політичну роль, але ніяк не хочуть сходити зі сцени, продовжують хизуватися перед публікою, взувшись у котурни. Загалом — екзотичне пістряве зібрання людей, не «гірших» за тих, кого представив нам Микола Гоголь в «Ревизоре».
Але тут йдеться не про кандидатів у президенти (нехай Бог їм прощає). Головна інтрига полягає у тому, що за кожним кандидатом стоїть 500 тисяч (!) підписів громадян, які його «висунули». В сумі це майже дорівнює числу фактичних виборців у країні. Що за люди дали «добро» всім тим претендентам? Якими оцінками вони керувалися у своїх судженнях? Що це було — невміння розібратися у «кошику» претендентів чи примітивний підкуп? У результаті ж маємо суттєве збільшення державних видатків на вибори (за рахунок вартості ТБ для виступів кандидатів, ускладнення бюлетенів та підрахунку голосів тощо). Це, однак, не головне (навіть при наших «достатках»).
Найгірше те, що з боку значної частини виборців тут проявилася повна байдужість, пасивність та небажання (чи невміння?) подумати — розібратися у ситуації. Те саме може статися і під час виборів: людям буде все рівно, кого викреслити, а кого залишити. Загалом, ця історія з двома десятками (принаймні) вертепних кандидатів у президенти якось нагадує мені той сучасний ландшафт, про який йшла мова вище. Таке саме волаюче безладдя, яке українці не хочуть помічати, а тим більш — виправляти. А потім нарікають на «не ту» владу, «не ті» порядки, на обмани та підкупи. Але ж «коні не винні»!
