Сюжети, розпочаті в «Дні» матеріалом «Націоналізація міст. Історичні традиції та регіональні впливи» і присвячені дуже непростим процесам ствердження власне українського міста, вимагають свого продовження й розвитку. Адже постколоніальний і посттоталітарний спадок не такого вже й віддаленого минулого найбільш відчутний, очевидно, в містах, тоді як постгеноцидний — у селах.
Проте перш, аніж звернутися до всього комплексу актуальних проблем, пов’язаних із «націоналізацією міст», варто згадати, що про це писали й говорили класики української суспільно-політичної та філософської думок.
Легко пересвідчитися, що домінуючою (хоча й не монопольною) в них є ідея протиставлення тим негативним явищам, які формувалися в українському середовищі в зоні безпосереднього впливу імперської культури (частіше — в імперії Романових, рідше — в імперії Ґабсбурґів) етнічно-етнографічно-соціокультурно незамуленого села. Чому виникла така ідея, на чому вона ґрунтувалася, чому вона стала до певної міри класичною?
Річ у тім, що до ХVІІ — першої половини ХVІІІ століття міста Наддніпрянщини та Слобожанщини були органічно пов’язані із сільською місцевістю і козацькими хуторами як торговельні, ремісничі, освітні, церковні й адміністративні центри тяжіння, що були органічними вузловими центрами соціальної та культурної інфраструктури. Міста врядували на засадах самоуправління (досить сказати, що магдебурзьке право на українських теренах з’явилося ще у ХІV столітті); до того ж більшість із них мали статус полкових і сотенних центрів, тобто самоврядних військово-адміністративних одиниць. Тому у ХVII столітті 20% українського населення проживало в міському середовищі, а на початку ХVIIІ століття українці закономірно переважали серед інтелектуальної еліти Російської імперії.
СТАВКА — НА ПРИЙШЛИХ
Надалі — після ліквідації самостійної Церкви, після закриття кордонів для вільної торгівлі з Європою, після руйнації системи освіти, скасування автономії спершу Слобожанщини, затим і Гетьманщини, зрештою, після закріпачення українського селянства, — імперська влада позбавила давні міста підросійської України самоврядування. Разом з тим, ці міста втрачають майже всі функції власне міст, що призвело до їхнього занепаду й зменшення у числі. Натомість міста стають осередком концентрації іноземного війська і накинутої адміністрації абсолютистської імперії, осереддям церков, де священиків перетворено на звичайних державних чиновників. Різко зменшується торговельно-реміснича роль міст, зникнення іноземної торгівлі відразу робить їх глибоко провінційними. На додачу до цього петербурзька влада стимулює процес етнічного вирізнення міст в Україні; за часів Миколи І навіть встановлюються процентні норми для губернських і повітових міст «Южнорусского края» — скільки якого населення там має бути.
Водночас будується — здебільшого шляхом перевлаштування вже існуючих населених пунктів — цілий ряд великих міст на Півдні: Гаджибей стає Одесою, Новий Кайдак — Катеринославом, Олександршанц — Херсоном тощо. Ці міста одразу заселяються переважно прийшлим населенням. Тому не дивно, що вони стають і стверджуються вже не як щось органічне для України, а як щось вороже, чужорідне та небезпечне.
Такий чужий і ворожий характер міста й урбаністичної культури наприкінці ХІХ століття й на початку ХХ, коли ці процеси набули певної завершеності, наочно підтверджується етнічним чинником. «Серед найдосвідченіших робітників важкої промисловості Півдня тільки 25% шахтарів і 30% металургів складали українці... Навіть на цукроварнях Правобережжя російських робітників налічувалося майже стільки ж, як і українських», — пише відомий історик О. Субтельний. І додає: «У 1897 р. лише 16% юристів, 25% учителів і майже 10% письменників і художників на Україні були українцями. З 127 тис. осіб, зайнятих «розумовою працею», українці становили третину. А у 1917 році лише 11% студентів Київського університету були українцями за походженням. Вражала відсутність українців у містах. На зламі століть вони складали менше третини всього міського населення; решта припадала на росіян та євреїв... Освічені євреї, котрі, як правило, розмовляли російською мовою, посилювали російський характер міст України».
До певної міри подібні процеси тривали й на Західній Україні та Закарпатті. Отже, внаслідок перебігу історичних подій міста як Наддніпрянської та Слобідської, так і Західної та Закарпатської України в XVIII—XIX століттях перетворювалися на адміністративно-культурні осердя колонізації та асиміляції українського населення з боку тієї чи іншої держави, що контролювала ці терени. Ба більше: російською, угорською, польською адміністрацією така політика проводилася цілеспрямовано: видавалися спеціальні інструкції, створювалися відповідні органи тощо.
ПРО «СТАРОСВІТСЬКИХ ПОМІЩИКІВ» І «МОЛОДИХ КАПІТАЛІСТІВ»
Інша ланка територіальної стратифікації культури — шляхетське помістя — не була настільки віддалена від етнографічного ґрунту. Описані Гоголем «старосвітські поміщики», тобто дрібнопомісна шляхта Наддніпрянщини, — це недавнє реєстрове козацтво, власне, козацька старшина, не віддалена за традиціями і звичаєвістю від мас «простолюдинів». Отже, саме шляхтянські садиби на Наддніпрянщині й Слобожанщині закономірно стають у першій половині ХІХ століття оазами становлення національної літератури, мистецтва, фольклористики, історіографії. Проте ці садиби перебувають у протиставленні бурхливо зростаючим містам, осідкам водночас й абсолютистсько-бюрократичного примусу, й новонароджуваного капіталізму.
При цьому впадає в око, що український капітал (не так суто етнічно, скільки «свідомо» український, тобто — носіями якого були «щирі українці», як їх тоді звали) формується знов-таки в сільському господарстві, в переробних галузях, в легкій промисловості — у великій індустрії, в гірничій справі панує російський, єврейський, західноєвропейський капітал. Український капітал сприяє становленню тих складових професійної української культури, які ментально близькі суб’єктам-носіям цього капіталу: етнографічний театр, народницька історіографія, романтична і критично-реалістична література. Українська класична література змальовує місто як чужий, ворожий світ, куди потрапляє селянин (дарма, чи бідний, чи багатий; якщо багатий селянин раптом переймається якимись «панськими витребеньками», то це дух міста). Досить згадати «Миколу Джерю» Івана Нечуя-Левицького чи «Повію» Панаса Мирного, де поруч із художньо досконалою критикою міського життя змальовано своєрідну утопію життя «правильного» села. Ця література наскрізно, за нечисленними винятками, антиурбаністична, антиміщанська, антикапіталістична. Парадокс, але факт: вона готувала поразку українських визвольних змагань 1917—1921 рр., відповідним чином формуючи світогляд освічених верств, які склали кістяк військового старшинства й адміністративного апарату УНР. Відлуння таких ментальних орієнтацій подибуємо навіть у зовсім іншій соціокультурній ситуації Галичини в міжвоєнний час: Євген Маланюк зауважує традиційне для української літератури ставлення до міста як до «кубла презирства і голоти», як до заперечення природи і стихії навіть у такого поета-модерніста (за всіма європейськими канонами), як Богдан-Ігор Антонич, хоча, можливо, в творчості останнього все було не настільки однозначним.
Ставлення до міста як до чогось чужорідного переноситься й на міжетнічні відносини на теренах України: «Для єврея українець представляв відстале і забите село, а для українця єврей був утіленням чужого й експлуататорського міста, що дешево купувало у нього продукти, а свої товари продавало йому дорого», — пише Орест Субтельний. Що ж стосується взаємин між росіянами й українцями в містах, то майже всі етнічні українці зосереджуються в слобідках, де існує напівміський-напівсільський побут, і які обслуговують «панські» міські квартали. Під час визвольних змагань 1917—1921 років ці слобідки нерідко ставали осереддям протистояння «гаспадам» з центру міста (досить згадати «Білу гвардію» Булгакова — хлопчаки передмістя говорять: «Наші офіцерню б’ють»), але не змогли (не встигли) стати основою українізації міст Наддніпрянської України.
Те, що українці на початку ХХ століття не взяли фактично участі в індустріальній модернізації краю, зайвий раз засвідчує властиво колоніальний статус Наддніпрянщини та Слобожанщини. Проте все це мало подальші наслідки для формування українського національного характеру, оскільки перші, засадничі, етапи становлення нації, її самосвідомості, національної ідеї відбуваються саме в цей час.
Як тільки (з 1905 року) скасовується більшість заборон на культурницьку й освітянську діяльність українською мовою, на Східній Україні розпочинається діяльність «Просвіт» — і знов-таки, майже виключно в селах і невеличких містечках; основу українського руху складають сільські вчителі, агрономи, заможні «культурні господарі», й лише епізодично — більш значні аграрні виробники, здебільшого селянського чи козацького походження. Знов-таки процитую Ореста Субтельного: «Представники власне української інтелігенції переважно мешкали на селі чи у невеликих містах, де працювали в земствах лікарями, агрономами, статистами, сільськими вчителями. Серед інтелектуальної еліти, що зосереджувалася в університетах та видавництвах великих міст, українці траплялися нечасто». Це все має своїм наслідком виникнення концепції безбуржуазності української нації як її — нації — унікальної особливості та визначної чесноти, хоча насправді така безбуржуазність була найбільшою проблемою поступу українства й залишилася такою практично до наших часів.
У цьому плані вельми прикметними є твердження Михайла Грушевського: «В довгі часи нашого досвітнього животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будущина українського відродження і взагалі будущина України. Протягом цілого століття українство і селянство стало ніби синонімами. З того часу, як усі інші верстви зрадили своїй національності, від нього черпався весь матеріал для національного будівництва... Я глибоко переконаний, що в українськім житті мають будучність, матимуть вплив, встоються тільки ті елементи, які стоятимуть в тіснім і щирім контакті з селянською масою, матимуть її потреби й інтереси на оці й ними орієнтуватимуться». А як же із заможними верствами, з промисловцями, банкірами, торговцями? «Творчої, здорової, роботящої буржуазії у нас не було й нема, те, що зветься буржуазією, — се переважно паразитарні елементи, викохані протекцією старого режиму, нездібні до творчої праці, — в більшості не творці, а марнувачі економічних засобів нашого краю. Пролетаріат український ще незвичайно слабкий».
Причому Грушевський вважає, що зі зростанням робітництва, інтелігенції, адміністрації тощо все одно селянство довго, а може, й назавжди визначатиме орієнтири національного буття.
Оскільки місто постає як щось чужорідне, й це не проходить повз увагу української теоретичної думки, Грушевський (теоретик і прихильник політично-культурної, а не етнічної концепції української нації) ставить прикметне завдання щодо міст: «Хоч вони і не українські по людності і являються навіть тепер часто огнищами всяких против-українських настроїв, агітацій, виступів,.. і тим викликають роздражнення в українськім громадянстві, тим не менше, а навпаки, навіть тим більше ми повинні думати про те, як увести в колії нашого життя сі гетерогенні, чужородні тіла та зв’язати їх з нашим життям, як вигладити й нейтралізувати їх відчуженість і гетерогенність, чужородність в нашім житті». Таким чином, як політик та історик, Грушевський визнавав практичну необхідність створення індустрії й індустріального середовища, отже, й урбаністичної культури, для України, але не сприймав її як щось доконечно «своє», «справжнє», «національне», а як неминуче лихо модерного розвитку.
Від тієї ж самої соціокультурної ситуації відштовхувався й опонент Грушевського — В’ячеслав Липинський, вибудовуючи свою концепцію націотворення. Липинський також опонує цінностям міської культурі, урбанізованого середовища, проте робить це інакше, ніж Михайло Грушевський та інші представники народницької течії. Для нього опора українства й української людини — хліборобська верства й аристократія (сільська й садибна культури, обоє в реальності об’єднані спільним знаменником етнографічності). Головна мішень — інтелігенція. «Скрізь, на цілім світі, державний організаційний апарат осілих хліборобських націй був сотворений не словесністю таких чи інших здекласованих інтеліѓентів, а кров’ю, працею і розумом тих, що, володіючи мечем і плугом, володіли реальною матеріальною силою серед своїх націй».
ВИБУДОВУВАННЯ «ГРОМАДСЬКОЇ» ЛЮДИНИ
На початку ХХ століття, втім, з’являються й перші елементи міської української культури, коли людина вже не почувається (і не описується) як закинута у ворожий, нестерпний для її єства світ. Досить красномовними в цьому плані є постаті Лесі Українки та Ольги Кобилянської, котрі стоять, крім усього іншого, ще й біля витоків українського фемінізму, — цього типового витвору доби урбанізму. Слід зауважити, що в ті ж часи на Галичині розпочинається складний і тяжкий процес українізації міст. Початок цьому кладе молода світська інтелігенція. Як зауважував Микола Шлемкевич, у чужому тоді місті «вона була представником-амбасадором українського світу, що навколо. Вона приносила в місто українські звички, український стиль життя. Вона, пристосовуючися до нових міських обставин, одночасно пристосовувала місто до себе. Вона починала українізувати його не тільки мовою, але духом і стилем». Далі, під впливом інтелігенції, в західноукраїнських містах з’являється і українське робітництво, і міщанство, які створюють своє, досить усталене середовище. Проте за українським міщанством (Східна Україна) та бюргерством (Західна) ще не стояли усвідомлені одвічні традиції (колись наявні, але втрачені внаслідок колонізації краю). А чи стоять зараз?
Звісна річ, особливо в міжвоєнний час, після поразки УНР, з’являються й теоретичні спроби обѓрунтування необхідності урбанізації всього українського буття, підкорення сільської стихії ритмам індустріальної цивілізації. Крім Миколи Шлемкевича, в цьому плані привертає увагу, звісно ж, позиція Миколи Хвильового. Націонал-комунізм Хвильового випливає з необхідності існування самостійної української культури, а отже, — потреби перетворити за допомогою зусилля національної еліти місто із осереддя русифікації на вузловий центр української культури. «І справді, оскільки українське місто завжди було за садибу русифікації, остільки населення знало його тільки за такого. Тепер же, коли воно взяло на себе роль провідника українізації, і населення почало придивлятися до нашої культури». Для Хвильового головне в цьому процесі — прищеплення пролетаріатові української культури й перехід усієї інтеліѓенції на націонал-комуністичні позиції. Та надзавдання — вибудова нового типу української людини, «громадської людини», писав він. Як слушно зазначає у цьому зв’язку Лада Коломієць, «українська «громадська людина», теоретичним винахідником якої став Микола Хвильовий, — це людина фаустівського типу, що прийшла в українську дійсність 1920-х рр., долаючи подивування та ворожість зрусифікованого обивательського загалу, а також і «рідну» українську флегму, прийшла як образ реформатора традиційної патріархально-селянської культури».
ТОТАЛЬНА РАДЯНІЗАЦІЯ
Попри всі історичні обставини, колізія урбаністичної й сільської субкультур лишилась актуальною донині, можливо, ще загострившись. Власне, ледь не вся українська (точніше, україномовна) інтелектуальна еліта є за походженням (і певними настановами) сільською. У той же час у місті розвинулася навіть не російська — а «совєтська» культурна спільнота, зі своїми традиціями, нормами, сленѓом тощо. Щодо міст Наддніпрянщини та Слобожанщини, то, за винятком короткої доби «українізації», все українське цілеспрямовано «вимивалося» з них, натомість насаджувалося імперсько-совєтське (деякий виняток робився лише для Києва, котрий мав репрезентувати перед усім світом «розквіт Радянської України»). Що ж до ситуації на захід від Збруча — цієї сакраментальної річки української історії, — то більшовицький режим встиг там «лише» зліквідувати духовну еліту Галичини, Закарпаття, проте деякою мірою (парадокс тієї ж історії) допоміг тимчасовому ствердженню української міської культури, репатріювавши численних етнічних поляків по закінченні Другої світової війни до Польської держави і витіснивши після 1967 року переважну кількість євреїв до Ізраїлю. Втім, слово «тимчасове» вжите тут не випадково, оскільки вже на початок 1980-х років совєтизація і відповідна деукраїнізація торкнулася і Львова з Івано-Франківськом, не кажучи про Ужгород чи Чернівці. Політика «батога і пряника» (щодо останнього достатньо згадати лише особливі доплати вчителям за викладання російської мови та літератури) спрямована була на обмеження сфер побутування професійної та міської української культури, на те, щоб українець у місті відчував на екзистенційному рівні сором й острах за свою «недосконалість» та «неотесаність», — і ця політика дала свої результати. Абсолютна більшість міських етнічних українців, не кажучи вже про дітей так званих мішаних шлюбів, почала соромитися української мови, ба, навіть боятися її, зневажливо ставитися до української літератури; а причетність до політично-правової української традиції відкривала один шлях — до таборів Мордовії та Колими. Тим часом у першій половині 1970-х років закріплюється ситуація, коли трансляція здобутків західної та східної культури (принаймні через офіційні канали) в Україну відбувається виключно через посередництво Москви, через «москвоцентричний» погляд на світ і, звісно, через російську мову радянського зразку. Водночас для закріплення своєї влади комуністичні ідеологи дедалі ширше починають використовувати реальні надбання російської культури (виходять друком значними накладами «безпечні» твори Буніна, Булгакова, Пастернака, Цвєтаєвої), які особливо яскраво сяяли на тлі тотальної заборони, ба, навіть замовчування самого факту існування таких письменників, як Винниченко чи Багряний.
Отож реальною врешті-решт стала не переборена кількома роками «перестройки» та боротьби за незалежність налаштованість значної частини української громади на російську культурну традицію, на визнання у Москві, на рецепцію західноєвропейських культурних здобутків виключно через московські чи санкт-петербурзькі «ретранслятори». Відтак з’явилися навіть щиросерді теоретики корисності такої глибинно провінційної налаштованості «южнорусской» міської субкультури.
Тому не випадково наприкінці 1980 років Іван Дзюба вів мову про відсутність цілісності української національної культури. Минуло чверть століття. Але й нині українська культура неначе «зависла» в повітрі, не вдовольняючись етнографічно-сільською традицією й не спромігшись здобутися (принаймні на більшості території України) на урбаністичне культурне середовище. Для того, щоб здійснити це, слід, зокрема, позбутися того страху перед містом і перед раціоналізацією й індустріалізацією українського буття, про що в другій половині 1960-х в еміграції писав Микола Шлемкевич: «Тож справа нашого міста — це справа зосередження нашої мислі і волі і створення нашого життєвого центра, це справа перетворення народної плязми в упорядкований організм». І далі: «Є ще й у нас самих внутрішній ворог нашого нормального розвитку. Це страх перед розумною організацією, що завсіди вимагає суворої дисципліни, ладу, а кожну людину ставить на місце. Таким ворогом нашого росту угору є бунтарські завороти з дороги, що раді б бачити нас завсіди в первіснім хаосі, а не в ясній і розумній формі... Ми, що шукаємо своєї мислі і прямуємо до своїх міст, мусимо навчитися цінити саме розум — творця і організатора сучасного міста. І мусимо навчитися користуватися ним і його плодами».
Зрозуміло, що подібне раціональне зусилля і «добудова» культури можливі передусім завдяки зусиллю суб’єктів так званої професійної культури, майже виключно міської, тобто творців і кодифікаторів літературних, мистецьких, правових, політичних, наукових норм.
