Закінчення. Початок читайте у «Дні» №57-58
Софійський собор було пишно оздоблено сотнями квадратних метрів мозаїчних композицій і тисячами квадратних метрів фрескового живопису. Цей ідейно насичений синтетичний мистецький ансамбль був зрозумілий навіть тим київським вірянам, які не знали грамоти. Адже, за словами середньовічних богословів, «зображення в храмах роблять для того, щоб той, хто не знає грамоти, дивлячись на стіни, читав би те, що не спроможний прочитати в книжках». Навіть якщо людина розумом не збагне усього з почутого на проповіді чи службі, зір їй допоможе сприйняти все побачене у храмі правдиво і витлумачити ясніше. Церковні розписи Софії Київської, її оздоблення і досі не лишають нас байдужими. Церковне мистецтво середньовічного Києва, на думку визначного українського письменника й історіософа (а між тим і лікаря УПА, що загинув від рук більшовиків у 1944 році) Юрія Липи, виховувало «рафінований тип людей, зближених у своєму горінні до божеських початків у людській душі».
Коли ми переступаємо поріг Софійського собору, одразу за оповитою напівтемрявою аркадою головного входу постає залитий ніжним світлом центральний неф. З висоти центральної бані нас зустрічає суворий погляд очей Христа-вседержителя. На головній апсиді храму — мозаїчна, у полисках золотого сяйва, композиція Богородиці Оранти. Вбрана у синій хітон і пурпуровий плащ-мафорій, вона гордо й величаво здіймається у молитві над зображенням сцени «причастя апостолів». Вона постає як втілення Церкви з усіма дарами Святого Духа, як Слава світу. Із її природного єства — наголошував знаний богослов о. Сергій Булгаков (1871—1944) — «випливає її софійне значення як охоронниці усього творіння, Цариці неба і землі. Цьому відповідають такі її найменування, як володарки морів, спорительниці хлібів, духмяних кольорів, хранительки градів і царств».
Розглядаючи зміст імені Софії — Премудрості Божої, — відомий знавець історії духовної культури Сергій Аверинцев, зокрема, зауважував: «У комплексі ідей Старого Завіту Премудрість певним чином пов’язана і з думкою про священну державу, про богохраниме царство: недарма головні «софіологічні» книги, Книга Премудрості Соломона і Книга Притч Соломонових, пов’язані з шанованим ім’ям наймудрішого з царів. Священна держава з її однодумними підданими і правильними засадами людського співжиття є ще один образ упорядкованого людського космосу, загороджувальної стіни проти хаосу».
Ідея такого заступництва Богородиці (Премудрості Божої, яка спорудила собі Дім на берегах Дніпра) також ясно висловлена грецьким написом в апсиді Софії Київської, запозиченим із Другої Книги Псалмів:
...місто Боже,
найсвятіше із місць пробування
Всевишнього.
Бог серед нього, нехай не
хитається,
Бог поможе йому, коли ранок
Настане (Пс.46)
Адресовані царем Давидом Єрусалимському храму слова Псалму тепер ніби передаровуються Софійському собору й Києву. Будівничий Єрусалимського храму був зразком середньовічного державця, «наймудрішим із царів». Саме тому і київський князь Ярослав увійшов в аннали історії під іменем Ярослава Мудрого.
Літературним джерелом київської гноми слугувало, правдоподібно, грецьке Сказання про св. Софію (867—886 рр.), яке безпосередньо пов’язувало наведений фрагмент віршу з Царгородською Софією як Новим Храмом, збудованим Новим Соломоном (імператором Юстиніаном) на святість та освячення Константинополя. Слід зауважити, що у давньоруській (так само, як і грецькій) писемності до ХVІІ ст. не було окремої Служби Святої Софії Премудрості Божої. Дні святкування Софії співпадали зі святами в честь Богоматері — спочатку вони припадали на празник Різдва Богородиці (8 вересня), а трохи згодом святкування на честь Софії стали відбуватися 15 серпня, тобто на Успіння Богородиці. На цей же день припадає свято Влахернської ікони Божої матері і врятування Царгорода від ворогів.
Дні освячення найголовніших київських храмів і щорічного святкового обряду дня народження/оновлення Константинополя збігалися в одному церковному святі. Тому не випадково, що й освячення Києва та його кафедрального храму цього дня (11 травня) уподібнювало їх візантійським зразкам і спільному для обох християнських столиць біблійному прототипу.
Навіяний алілуїарієм «дня народження» візантійської столиці присвятний напис, що облямовував зображення Божої Матері в апсиді Софії Київської, безпосередньо адресується одночасно і самій Богородиці як одухотвореному храму Втіленого Логоса і прообразу Церкви Христової, і присвяченому їй Місту, що виступає подобою Небесного Єрусалима, і самій цій церковній будівлі, присвяченій Премудрості, що оселилася в ній і освячує опікуване нею місто.
Обґрунтовуючи ідею патронату Богородиці над Києвом, митрополит Іларіон у своєму Слові про Закон і Благодать насичує її глибокими конотаціями: «Якщо архангел посилає привіт Діві, то це буде й для сього города. До неї ж бо: «Радуйся, благодатна, Господь з Тобою!» (Лк. 1, 28) — а до города: «Радуйся, благовірний граде! Господь з Тобою».
Богоматір, як оповідається в одній із новел Києво-Печерського патерика, навіть плекала наміри назавжди «переселитися» до Києва: «Хочу церкву звести собі на Русі, у Києві. Зійду на Дніпрові кручі, побачу на власні очі церкву цю і у ній буду жити». Перед тим вона з’явилася як благочестива цариця перед греками-будівничими у Влахернській церкві Константинополя й звеліла їм їхати до Києва та збудувати там кам’яну соборну церкву. До Києва Богоматір відправила, як засвідчує Києво-Печерський патерик, 12 майстрів, яким належало виконати заповіджену місію. Тим самим середньовічні книжники давали зрозуміти, що церкву збудували самі апостоли, які й піднесли в дарунок Божому храму чудотворну ікону Богородиці: «Та намісна хай буде». Оригінал цього чудотворного образу Богородиці походив не із Влахерни, а, як засвідчують матеріали спеціальних досліджень, із Софійського собору в Константинополі. За сказанням Києво-Печерського патерика, він був відтворений у 1073—1078 рр. у вигляді мозаїчної композиції, що здіймалась над вівтарним склепінням Успенського собору Печерського монастиря.
Ідея опіки Богородиці-заступниці Києва знайшла своє матеріальне втілення також у насиченості міського простору Богородичними храмами з їхніми немеркнучими у віках християнськими святинями та реліквіями. 1108 року, за свідченням літописних джерел, було збудовано храм Богородиці Влахернського монастиря на печерських пагорбах у Клові, а у 30-х рр. ХІІ століття церкву Богородиці Пирогощої на Подолі. Ось чому Богородиця мислилась як Небесна Заступниця Києва і усіх християн, ототожнюючись з ідеєю божественної чистоти і святості. Слава її дівоцтва виступає тут метафорою непорочності і царственності й золотої слави, опікуваного нею Міста. Так, в Каноні св. Йосипа Піснеспівця Богматір уподібнюється до Нерушимої стіни: «...радуйся, селение Бога и Слава; радуйся высшая Святого Святых; радуйся кивот позлощенный Духом, радуйся неистощимое сокровище жизни; радуйся драгоценный венец Царей благочестивых; радуйся досточнимая хвала іереев благовейных; радуйся непоколебимый столп церкви; Радуйся нерушимая стена царства (виділено мною. — В.Р.), радуйся Ты, которою воздвигается знамения победы, радуйся ты, которою ниспровергаются враги; радуйся, врачевание тела моего; радуйся спасение души моей; радуйся Невеста Неневестная».
Цю ідею небесного заступництва Богородиці відбиває й уміщена у Повісті временних літ під 1096 р. Молитва, що приписується Володимиру Мономаху: «Премудрости наставниче и смыслу давче, несмысленным казателю, и нищим заступниче. (...) Град свои схрани, Девице Мати чистая, иже о тебе верно царствуеть, да тобою крепиться и тобе ся надеть, побежает вся брани, испрометает противныя и творить послушанье».
В одному чи не найбільш популярному на Русі апокрифі — Ходіння Богородиці по муках — пам’ятці, що набула великого поширення серед давньоруських спільнот не пізніше XII століття, Богородиця названа «роду християнському стіна». Як відомо, окрім прямого свого призначення міські мури символізують захист християнства, його оплот. Ось чому ідея стіни набула у візантійській літературі винятково важливого значення: охоронниця святої Софії і Міста, вона є пластичним засвідченням цілісності Sacrum imperium. Міська стіна як метафора християнського Міста невіддільно пов’язана з образом Богородиці. Її непорочність символізує цілісність, неприступність й упорядкованість сакрального міського простору.
Візантійська за походженням ідея Богородиці Заступниці тотожна відомій на Русі, починаючи з-перед кінця ХІІ ст., ідеї Покрову Богородиці. Її осмислення в Києві започатковано від середини ХІІ ст. з розвитком культу ікони Богородиці Заступниці Пирогощої, привезеної із Константинополя. Таким чином, ідея «Нерушимої стіни» органічно виросла із православної церковної гімнографії.
У своїй завершеній формі ця суспільно-релігійна легенда відлилась у працях релігійних мислителів, численних поетичних переспівах та прозових творах Нового часу. Вона і досі становить основу системи непохитних цінностей українців. Доки стоїть Стіна, кажуть у народі, доти буде стояти і Київ ясновидий, а з ним і вся Україна.
