Коли в негоду, за стрімких поривів вітру, випаде опинитися біля гробівця непомітних в історії Розалії та Ванди Замойських — матері та доньки, трагічно загиблих 1902 року, — можна почути, як у цьому герметично зачиненому, одному з найбагатших гробівців на Личаківському кладовищі у Львові дзвенять ланцюги, на яких підвішені труни. Розповідають, віка у трун кришталеві та крізь них можна побачити абсолютно не зачеплених тлінням Розалію та Ванду Замойських, на щоках яких пробивається живий рум'янець. Щоправда, значно рідше розповідають також інше: кілька десятків років тому люди в міліцейських кашкетах відчиняли гробницю, і останки Замойських були вивезені на перепоховання. Із часу, коли на початку ХVI століття на території сучасного Личаківського цвинтаря у Львові відбулися перші поховання, назбиралося їх тут ой як багато. Ніхто тоді ще, правда, не знав, що цьому кладовищу судилося привертати увагу передовсім іншим: воно стане одним із найцінніших у Європі зібрань високомистецьких некропольних скульптур. Проте, зрештою, як головний міський цвинтар Личаківське кладовище постало пізніше, 1783 року, коли Львівський магістрат заборонив поховання в місті біля церков. Однак тоді вже були легенди, поглинуті невблаганним часом.
Катастрофічним для тутешніх цвинтарних історій загалом і для сучасної історії та культури зокрема стала нормаль Львівського магістрату в середині минулого століття, яка приписувала встановлення на Личаківському кладовищі каменедробарки. Цей винахід людської цивілізації було призначено для перемелювання пам'ятникiв та надгробкiв на дрібне каміння, яке йшло на втоптування алей та доріжок. Більше того, із цього згодом були збудовані центральні цвинтарні брами та фундаменти під огорожею-муром. Знищенню підлягали могили, за які ніхто упродовж 25 років не вносив цвинтарній адміністрації плати і які ніхто не доглядав, а на їхньому місці робилися нові поховання. Через те трьохсотрічної давності надгробних плит на Личакові збереглося не так уже й багато, хіба що плита з вірменським написом і датою «1675» та ще кілька.
До речі, вагома ознака Личаківського некрополя у Львові — написи на пам'ятниках різними мовами. Зустрічаються тут латина, польська, німецька, голландська, румунська, грецька та інші мови. А найдавніший напис українською є на могилі видатного українського вченого, історика та етнографа, члена-кореспондента Петербурзької академії наук, одного з керівників Ставропігійського інституту у Львові Дениса Зубрицького (1777—1862).
Проте, окрім розпорядження про каменедробарку, в ті часи була й інша постанова Львівського магістрату. Талановитий місцевий спеціаліст розбивки садів Бауер проклав дороги та алеї, висадив дерева. Він зробив із цвинтаря затишний парк, радив, як краще розташовувати поховання. Цікаво, що від часу визнання Личакова як головного міського цвинтаря, ховали тут переважно людей, які вважалися привілейованими, — священиків, військових, відомих політиків, діячів культури та інших. Ця традиція зберігалася аж до часів радянської влади, коли цвинтар відкрили для масових поховань на всіх полях, звівши таким чином його до рівня звичайного кладовища із примітивними уніфікованими пам'ятниками з бетону та мармурової крихти.
І потрібно було кілька десятків років, щоб перетворити Личаківський некрополь на історико-культурний заповідник, з усіма відповідними наслідками щодо поховань тут простих смертних. Коли ж це сталося — в листопаді 1990 року, — настав час згадати старі приписи щодо місцевих поховань. Скажімо, зовсім не випадково вздовж головної алеї, де сьогодні могили видатних письменника Івана Франка та співачки Соломії Крушельницької, основоположника нової української літератури в Галичині, керівника наукового гуртка «Руська трійця» Маркіяна Шашкевича та одного із провідних композиторів нової музики Василя Барвінського та інших не менш видатних постатей історії та культури, —раптом нецікаві з мистецького погляду пам'ятники практично незнаним сьогодні людям — Францішку Заребмі та Антону Пьорецкі. А справа проста: ці звичайні солдати армії Тадеуша Костюшка уславилися кількістю прожитих років. Одному судилося їх 112, другому трохи менше — 106 років.
— Інакше кажучи, — розповідає мені закоханий у Личаків молодий чоловік, місцевий екскурсовод і мій тутешній гід Андрій Гузій, який про це кладовище може розповідати годинами, — поховання планувалися так, щоб алеями цвинтаря було цікаво пройтися.
Утім сучасника приваблює й інше: поховані тут загальновідомі люди. Володимир Івасюк та Олена Кульчицька, Іван Крип'якевич та Ірина Вільде, Павло Ковжун і Станіслав Людкевич, Володимир Гжицький і Михайло Яцків та сотні відомих людей, якi знайшли спочинок на 42-х гектарах цвинтарної площі, де близько трьохсот тисяч поховань, понад дві тисячі гробниць, із добрих півтисячі унікальних скульптур та рельєфів.
Власне, ці скульптури та рельєфи, будучи самостійними мистецькими витворами, чудово вписалися б у будь-який парк, є тим явищем, яке зберігає внутрішню чарівність тих, що вибули у вічність, і є такими, що провокують пізнання та легенди. З'явившись на Личаківському кладовищі ще в кінці ХVIII століття завдяки випускнику Віденської академії мистецтв, скульптору Гартману Вітверу, такі пам'ятники розповідають про спочилих мовою символів та алегорій. Саме вони, до речі, і пробуджують людську уяву.
Напевно, найбільшу популярність на Личаківському цвинтарі з погляду міфічного ореолу має сьогодні могила єпископа української греко-католицької церкви Миколи Чарнецького, який, вважають, був чудотворцем. Цього року виповнилося сорок років від дня його смерті. Щодня приходять сюди десятки віруючих різних конфесій та різних релігійних течій і навіть атеїсти в надії, що дух цього чоловіка їм допоможе. Андрій Гузій розповів мені, що бачив, як мати на руках несла до могили Миколи Чарнецького вже величеньку невиліковно хвору дитину. Інша мати вела до святого місця свого перестарка сина, сподіваючись, що, може, Микола Чарнецький таки наштовхне його на думку колись одружитися. Багато людей приходять сюди тому, що переконані: саме Чарнецький зарадив у важку хвилину їхнім знайомим. Вірить у посмертну чудодійність єпископа й молодь. У період шкільних іспитів та студентських сесій могилу доводиться додатково підсипати землею, бо кожен намагається жменьку забрати із собою.
Заворожуючий магнетизм випромінює фігура в натуральну величину молодої сплячої жінки, волосся якої розсипалося по подушці і з якої невимушено під час сну сповзло простирадло. З нею пов'язують кілька історій. Одні кажуть, що жінка, яку звали Барбарою, будучи заміжньою, закохалася в молодого хлопця, а коли довідалася, що він — ловелас, випила отрути. Інші — що зображена талановитим скульптором Юліаном Марковським молода особа працювала актрисою і так увійшла в роль, що померла тоді, коли, за сценарієм вистави, мала померти її героїня. Пам'ятник, щоправда, сьогодні неповний: в узголів'ї жінки стояв колись у людський зріст кам'яний ангел, який закрив рукою обличчя, але сьогодні відвідувачів Личакова затримує біля себе лише ця фігура жінки.
Тужливою романтикою оповитий пам'ятник художнику Артуру Гротгеру (1837 — 1867), споруджений його коханою Вандою Монне. Некрасивий, замучений сухотами Артур Гротгер помер у французьких Піренеях від туберкульозу, коли йому було тридцять років. Із шалено закоханою в нього Вандою Монне вони так і не встигли побратися, але ще раніше, гуляючи разом по Личакову, Артур поділився з нареченою, що саме тут хотів би бути колись похованим. Ванда зробила все, щоб тіло Гротгера із французького цвинтаря було перевезено до Львова. Цікаво, що, знаючи про силу почуттів між молодими людьми, відомий скульптор — італієць Паріс Філіппі не взяв грошей із Ванди Монне за скульптурний пам'ятник на могилі молодого колеги. Більше того, портрет нареченого Ванда Монне зробила на пам'ятнику, сповненому різними символами, самостійно. Відомо, що за якийсь час вона вийшла заміж, народила доньку, але до кінця життя її часто бачили біля могили Артура, занурену у свою пам'ять і щемливу тугу. Закохані пари розповідають, що на цвинтарному безлюдді їм іноді ввижаються молоді чоловік та жінка, які йдуть усміхнені назустріч, але за кілька кроків наче тануть у повітрі. Кажуть, це Артур і Ванда приходять привітати справжню любов нині сущих.
— Кожен, щоправда, має частку брехні, як, зрештою, і кожна брехня має частку правди, — підсумовує наше блукання Андрій Гузій. — І людина сама вибирає, за яким принципом їй жити.
