Сучасні майстри «політичного слалому» в глибині душі, можливо, щиро вважають себе мало не першовідкривачами. Скільки витончених технологічних прийомів застосовують вони в боротьбі за владу й симпатії виборців, скільки секретів цього таємничого мистецтва пізнали... Проте уважне, добросовісне вивчення політичної історії України (зокрема, й доби Руїни, в тому числі діяльності того воістину непересічного гетьмана, про якого далі піде мова) доводить, що існує певна матриця сходження вітчизняних «керманичів» на вершину владного Олімпу — як і, внесемо суттєве уточнення, певна матриця навколовладного інтриганства...
Саме на прикладі життя та політичної кар’єри Івана Мартиновича Брюховецького, гетьмана Лівобережної України в 1663—1668 роках, можна з винятковою наочністю простежити послідовні етапи оцієї матриці, її складові. Коротко кажучи, вони такі: 1) як правило, опора на знаменитого політичного патрона (у випадку з І. Брюховецьким йдеться про гетьмана Богдана Хмельницького, джурою або слугою якого наш герой був на початку своєї карколомної кар’єри; у реєстрі Війська Запорозького 1649 року майбутній видатний демагог і владолюбець пойменований в дуже цікавий спосіб: Мартинець Хмельницького; 2) «вихід із тіні» з наступним стрімким сходженням щаблями влади; 3) загравання з найбіднішими верствами населення, демагогічна спекуляція на почуттях найбільш знедолених прошарків суспільства (І. Брюховецький справді був неперевершеним майстром цієї справи, однак для справедливості необхідно додати, що саме егоїзм козацької старшини, її абсолютна обмеженість лише власними матеріальними становими інтересами створили відповідне підґрунтя для здійснення планів кар’єриста); 4) захоплення влади з неодмінним застосуванням «батога» (жорстоких репресій) замість пряника; 5) вимушена обставинами та інтересами збереження влади зміна політичної орієнтації, часто непередбачувана; 6) неминучий безславний фінал.
А тепер час перейти до конкретних фактів політичного життя Івана Мартиновича Брюховецького, одного з тих людей, про яких знаменитий козацький літописець Самійло Величко написав гіркі, але цілком справедливі слова: «Для срібла й злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця свого не пощадив би, то як би мав жаловати матки погибающої України?» Трагічним парадоксом доби Руїни (й це заслуговує на нашу пильну увагу) було те, що саме така персона, закінчений егоїст, честолюбець, політичний шулер й демагог, зміг здобути енергійну підтримку вагомої частини запорожців (особливо тамтешньої козацької голоти, якщо завгодно, «пролетаріату» ХVII століття). Це стало можливим лише внаслідок катастрофічної політико-моральної дезорієнтації тогочасного суспільства, розколу українців за соціальними (становими), конфесійними, корпоративно-клановими, регіональними, навіть більше, геополітичними ознаками після смерті Богдана Хмельницького. Інакше кажучи, українська еліта не спромоглася об’єднати соціум, натомість зосередивши мало не всі свої сили на боротьбі за владу...
То ж чи дивно, що саме Іван Брюховецький, найбільш підступний, жорстокий та наполегливий представник цієї еліти, який не мав жодних бар’єрів морально-етичного плану у своєму прагненні до влади, зробив ставку на своєрідну «соціальну революцію» на Лівобережній Україні: за допомогою майстерно прорахованих гасел про рівність, скинувши із посад верхівку корумпованої старої козацької старшини (а точніше, нацькувавши на цю старшину «низи»), раз і назавжди прагнув утвердитися при владі? Але ось що важливо: якраз цю саму тактику не раз справді віртуозно застосовував у ХVII—ХVIII століттях московський уряд у процесі колонізації, «упокорення» України! Отже, виглядає абсолютно природним той факт, що Іван Брюховецький (і саме він) був першим серед тих українських гетьманів-колаборацiонiстів (будемо називати речі своїми іменами!), котрі робили політичну ставку перш за все на ласку царя, прокладаючи «стежку зради» до Москви, торгуючи при цьому з абсолютним цинізмом інтересами того самого народу, якому ці можновладці нібито служили...
До влади І. Брюховецький прийшов у червнi 1663 року внаслідок сумнозвісної Чорної ради, що відбулася в Ніжині (про цю трагічну сторінку історії України вже не раз писалося, зокрема, на сторінках «Дня», й усе ж вона потребує докладного аналізу). Прийшов за неприхованої підтримки царя Олексія Михайловича і, головне, за підтримки козацьких та міщанських «низів». Очевидно, ця голота, яка дала Івану Мартиновичу можливість здобути булаву гетьмана Лівобережної України, чекала від нього жорстокої розправи над тими лідерами козацької старшини, які були їй особливо ненависні. І не помилилась! Ось що розповідає той же Самійло Величко: «І як то в лядській приказці два коти не можуть між собою жити в одному мішку — так і Брюховецький, обійнятий недугою злоби й гніву, і ненавидячи рівного собі Сомка (основний конкурент Брюховецького в боротьбі за владу, висуванець заможних й почасти середніх верств козацтва — І.С. ), легко винайшов, як старший, деякі причини, через які йому, Сомкові, більше в живих бути не дозволено...» Приблизно через два місяці після Чорної ради в Ніжині Яким Сомко та група його прибічників були страчені.
Але «передвиборні обіцянки» І. Брюховецький усе ж таки мав виконувати! Характерно, що мало не головною серед цих обіцянок була клятва: доб’ємося соціальної рівності, щоб не було багатих (саме так: багатих, а не бідних!). Подальший хід подій переконливо продемонстрував, що ніякої «рівності» І. Брюховецький аж ніяк не прагнув. Навпаки, прірва між забезпеченими верствами населення та знедоленими стала ще більшою...
Українці Лівобережжя досить швидко побачили це. І новому гетьманові нічого іншого не залишилось, як розраховувати на ще більш активну підтримку уряду царя Олексія Михайловича. Як писав про Брюховецького наш визначний історик Дмитро Дорошенко, той «сам йшов назустріч московським бажанням і робив усякі уступки ціною особистих користей своїх і своїх прихильників. У вересні 1665 р. він сам поїхав до Москви з численною делегацією генеральної старшини (звернімо увагу: ота старшина нікуди не зникла як клас, змінилася лише команда, персоналії! — І.С. ), полковників, сотників і нищої старшини, представників від духовенства, міщанства й від рядових козаків; усього поїхало з ним 500 людей. Брюховецькому зроблено урочисту зустріч, він відбув аудієнцію в царя, якому підніс багаті подарунки... Гетьман заявив бажання одружитися з якоюсь «московською дівкою»; порадили йому одружитися з дочкою князя Долгорукого, представника одної з родовитіших московських фамілій, і цей шлюб скоро потому відбувся в Москві. Але головне — гетьман зробив заяву, що він «б’є чолом цареві всіми українськими городами», що означало по його роз’ясненню, що скрізь по Україні всі податки з міщан і селян мають збиратися безпосередньо до царського скарбу, що туди ж мусили б іти всі українські державні регалії — доходи з продажу горілки й митні збори, з чужоземної торгівлі, та щоб по всіх важніших містах України призначено було царських воєвод із військом».
Є всі підстави стверджувати, що цей описаний Д. Дорошенком візит Брюховецького до Москви став певним рубежем в економічному й, отже, політичному підкоренні України владі царя. «При від’їзді з Москви гетьман і всі, хто були з ним, дістали щедрі подарунки соболями», — пише Д. Дорошенко. Проте зрадницька політика колишнього слуги Б. Хмельницького викликала хвилю обурення. Новий гетьман Правобережжя Петро Дорошенко почав боротися за об’єднання українських земель обох берегів Дніпра в єдиному суверенному державному утворенні, здобуваючи дедалі більшу підтримку. Тому І. Брюховецький спритно змінює орієнтацію. Враховуючи силу протесту після підписання Андрусівського договору між Московією та Польщею про фактичний розподіл України (січень 1667 р.), Іван Мартинович заявив, що Москва хоче підступно віддати Україну назад Польщі, й треба вигнати геть усіх царських воєвод. Проте й це не врятувало його від безславного кінця.
Навесні 1668 року Петро Дорошенко з’явився на Лівому березі Дніпра й пішов із військом назустріч І. Брюховецькому, котрий розташував свій табір під Опішнею на Полтавщині. Про подальші події Самійло Величко розповідає так: «Тоді Дрозденко (один із козацьких полковників, на той час — соратник П. Дорошенка — І.С. ), прийшовши під намет І. Брюховецького й вирікши слово, сказане від Дорошенка Брюховецькому, взяв із крісла Брюховецького під руку, хочучи вести його до Дорошенка... Однак сотники й чернь (дуже точне слово! — І.С. ) Брюховецького у великому числі зараз-таки прибігли до намету Брюховецького й з великим гуком та прокльонами взяли Брюховецького й повели до Дорошенка. Коли ж привели Брюховецького під могилу перед Дорошенком, то після того, як Дорошенко вирік якісь слова до Брюховецького, ті, що привели його, відразу почали шарпати й бити його й убили тиранським боєм перед Дорошенковими очима — сталося це 7 червня (1668 року — І.С. ), у понеділок у Петрівку, ополудні...» Інший же літописець про безславну загибель І. Брюховецького відгукується стисло й сильно: «Забитъ, и правильно...»
Іноді здається, що Іван Мартинович Брюховецький міг би з успіхом брати участь у парламентських перегонах 2006 року, принаймні, багато про що міг би розповісти, багато що порадити. То був видатний майстер «політичного слалому». А серед цих порад, можливо, головною була б така: загравання з «черню» (так само, як і з «неситими» олігархами!) — це ризикована гра з вогнем, нічим добрим вона не закінчується...
