Героїчна оборона станції Крути далекого 1918 року стала своєрідним символом боротьби за самостійну державу на початку 90-х років минулого століття. Щоправда, пізніше ставлення до цієї події помітно змінилося. Частина моїх колег-істориків стала недвозначно заявляти, що нічого такого особливого тоді біля Крут не трапилось...
Який же погляд є правильним? Сподіваюсь, що конкретні факти, викладені в цій публікації, допоможуть кожному читачеві зробити свій особистий висновок. Хочу лише зауважити, що крутська драма — подія надто багатогранна для того, щоб оцінювати її спрощено й однозначно.
СТАРОВИННА ЛЕГЕНДА
З 2 по 12 листопада 1917 року в Києві проходив III Всеукраїнський військовий з’їзд. Час для України тоді був складний і тривожний. Під його прямим впливом на цих великих військових зборах відбувалися жваві, часто-густо безкомпромісні дискусії щодо найближчого майбутнього УНР. Складних питань і дійсно виявилося, як-то кажуть, хоч відбавляй. Якою мала стати Україна в національно-державному плані — частиною загальноросійської федерації чи повністю самостійною державою? Якими шляхами слід розв’язувати вже досить наболілі аграрне й робітниче питання? Що, нарешті, мала отримати Україна у сфері військового будівництва — справжнє регулярне військо чи тільки міліційні підрозділи?
Серед тих, хто виступав на цьому військовому форумі, був і делегат від однієї з козачих частин Атаманенко. Не- сподівано для присутніх делегат-козак розповів їм цікаву старовинну легенду-пророцтво. Виявилось, що колись, у сиву давнину в одній жорстокій і кривавій битві загинуло 300 молодих і відважних воїнів-українців. Їх поховали, але тіла вояків-героїв не перетворилися на попіл, а скам’янілими пролежали в землі довгий час. А душі загиблих не вмерли й досі живуть у тілах 300 сучасних молодих українських солдат, які незабаром теж загинуть у жорстокому бою, захищаючи рідну Батьківщину.
У дискусійній гарячці тоді, мабуть, мало хто поставився серйозно до цієї легендарно- історичної розповіді делегата Атаманенка. Проте незабаром дещо подібне й справді відбулося. Січня нового 1918 року понад 300 українських юнаків вступили в нерівний і жорстокий бій з наступаючою більшовицькою армією, й чимало з них назавжди залишились на полі бою.
КИЇВСЬКА МОЛОДЬ ВИСТУПАЄ НА ФРОНТ
25 грудня 1917 року російська більшовицька армія на чолі з Володимиром Антоновим-Овсєєнком почала наступ на Україну. З Півночі та Сходу на українську землю рушила велика сила. Червоні підрозділи нараховували близько 30 тис. вояків, які мали на озброєнні 60 гармат і десять бронепотягiв. Уже 26 грудня при дієвій підтримці місцевого червоногвардійського загону більшовики захопили Харків. Він став столицею нового, радянського уряду України, який виник на противагу Центральній Раді в Києві. Минуло небагато часу, а червоні війська увійшли до Чернігова й Полтави, загроза виникла також щодо Лозової, Катеринослава й Олександрівська. Більшовицькі війська переможно просувалися вперед, в Україні досить швидко виникло реальне двовладдя, яке з кожним тижнем усе більше загрожувало перетворитися на одновладдя більшовиків.
З усіх ділянок українсько- більшовицького фронту найбільш небезпечною була саме північна: адже саме звідси пролягав до столиці Української Народної Республіки найкоротший шлях. Незабаром туди виступив похідним маршем Гайдамацький Кіш Слобідської України із Симоном Петлюрою на чолі. У складі цього підрозділу перебували й юні вояки Другої української військової школи, яких, залежно від кольору головного вбрання, називали червоними або чорними гайдамаками.
Коли розпочалися бої, відразу ж стало цілком ясно: військових підрозділів Центральної Ради надто мало, щоб зупинити наступ більшовиків, які мали досить суттєву перевагу в живій силі та техніці. Українське військове командування вирішує відрядити на допомогу петлюрівцям юнаків Першої військової школи, які на той час ще залишалися в тилу.
Одного дня командуючий збройними силами Української Народної Республіки Юрій Капкан викликав до себе старшину Аверкія Гончаренка, досвідченого військового й учасника Першої світової війни. Коротко охарактеризувавши офіцерові досить загрозливу загальну військово-політичну ситуацію, Ю. Капкан призначив А. Гончаренка командиром Першої юнацької військової школи й наказав йому незабаром разом із своїми підлеглими виступити на більшовицький фронт у район міста Бахмача. На прощання український командуючий порадив Аверкію розраховувати лише на своїх юних бійців і на допомогу не чекати.
Старшина Аверкій Гончаренко пішов від Юрія Капкана з глибоким сумом на душі. Пізніше він напише у своїх мемуарах про це так: «Брав мене в обійми невимовний жаль. Молодий цвіт нашої армії — юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію». Інакше кажучи, А. Гончаренко був переконаний, що запланований похід Першої військової юнацької школи на фронт із самого свого початку був приречений на невдачу. Пояснював свою думку Аверкій досить просто й разом із тим переконливо: на момент більшовицької агресії справжня українська армія була відсутня, а це, у свою чергу, означало, що кілька сотень юних українських вояків лише покладуть на вівтар війни своє молоде життя, але ворога не зупинять...
Щоправда, в деяких інших джерелах боєздатність УНР наприкінці 1917 — на початку 1918 років характеризувалась зовсім по-іншому. Наприклад, в одному з бойових зведень, що його склав більшовицький командарм Антонов-Овсєєнко, стверджувалось, що військове командування УНР тримало тоді під багнетом близько 20 тис. бійців. Проте немає сумнів, що червоний воєначальник, м’яко кажучи, значно переоцінив військові можливості української держави. Іван Лоський, один з учасників боїв під Крутами, пізніше згадував: «У Києві було багато полків із більш- менш гучними назвами, але на той час... у них залишилась лише жменька старшин. Ті ж із них, що залишилися в більш повному складі, були вже цілковито збільшовичені...»
Інакше кажучи, реальної української армії тоді й дійсно не існувало. Передбачаю, що читачі будуть досить сильно здивовані цим досить сумним фактом з тогочасної української історії. І дійсно, як же могла Центральна Рада фактично не мати власного війська тоді, коли сильний ворог уже стояв, як-то кажуть, біля воріт? Цей, так би мовити, феномен слід пояснювати кількома різними чинниками. Перш за все, переважна більшість соціалістів Центральної Ради догматично дивилися на регулярну армію як на віджилий суспільний організм, притаманний тільки «експлуататорському суспільству» й зовсім непотрібний у новій, революційно- соціалістичний Україні. Палким прихильником цього погляду виявився, зокрема, Володимир Винниченко, а голоси деяких інших відомих українських політиків (зокрема, Миколи Міхновського), які намагалися (й притому цілком справедливо) обґрунтувати необхідність існування регулярної армії й за УНР, почуті не були... У дусі своїх явно помилкових ідей Центральна Рада прийняла рішення про демобілізацію українських військових підрозділів і про заміну їх набагато слабкішими у військовому плані міліційними формуваннями. Так одним розчерком пера перестали існувати кращі військові одиниці УНР — Перший Український корпус, полк імені гетьмана Полуботка, Богданівський полк та інші...
Слід, однак, ураховувати ще одну важливу обставину. Треба сказати відверто: якби робітники й селяни України пов’язували свої політичні надії саме з Центральною Радою, то вони б, поза сумнівом, не тільки б зберегли вже існуючі українські підрозділи, а й швидко створили б на допомогу урядові УНР чимало інших, не зважаючи на будь- які закони «згори». Але цього тоді не сталося. І одна з причин такої ситуації була в тому, що більшовицький Декрет про землю (його зміст став широко відомим в Україні) набагато більше відповідав реальним інтересам трудового селянства, ніж помірковане й непослідовне аграрне законодавство Центральної Ради... Саме цей декрет завдав остаточного удару по українській армії, такій потрібній Україні наприкінці 1917 — на початку 1918 років.
Уже через кілька днів підрозділи Першої військової юнацької школи на чолі з Аверкієм Гончаренком прибули до Бахмача. А. Гончаренко пізніше згадував: із першого дня перебування в місті його підлеглих обставини там були досить тривожні. З одного боку, до Бахмача вже швидко наближались червоні війська, а з іншого, в місті перебувала досить велика кількість робітників (близько 2000), неприхильних до українських вояків. Незабаром розпочалися бої, під час яких гончаренківцям вдалося здобути кілька (щоправда, невеликих) перемог. Вони зуміли протриматися в Бахмачі майже місяць. Однак незабаром більшовики кинули на штурм міста великі сили, й юні захисники Бахмача змушені були відступити на південь. Нарешті, 20 січня 1918 року загони Гончаренка зайняли оборону в районі станції Крути...
Зайве говорити, що, зазнавши втрат під час боїв, чекаючи на нові неминучі баталії з сильним і чисельним ворогом, юні бійці та їхній командир не могли в глибині душі не розраховувати на допомогу з Києва, хоча вони й знали (а краще за всіх сам А. Гончаренко), що вона, ця допомога, — дуже й дуже маловірогідна... Усе ж таки сподівання тих, хто збирався захищати від більшовиків станцію Крути, справдились. Незабаром до Крут прибув із Києва Помічний студентський курінь...
