2004 року весь християнський світ відзначає трагічну річницю — 950 років розколу християнства на католицтво та православ'я. Відбуваються конференції, друкуються наукові праці, робляться нові висновки й формулювання. Відсутнє лише одне — реальні взаємні кроки назустріч одне одному, послідовна стратегія нормалізації відносин двох конфесій. Зовсім навпаки. Ось один приклад. Саме тоді, коли в Москві тривала наукова конференція, присвячена 1054 року, Московська патріархія оголосила українськiй католицькій церкві чергову «сувору догану». За те, що єпископ Одеський і Кримський Католицької церкви в Україні Броніслав Бернадський виступив, разом із представниками багатьох інших церков і конфесій Одеси, проти обурливих, несумісних із християнською етикою дій деяких активістів православних організацій («Единое отечество» та ін.) міста. Йдеться про негідну й хуліганську обструкцію, метою якої був зрив пастирського візиту патріарха Філарета до Одеси. Солідарність католицького єпископа з переслідуваним «православними» хуліганами Київським патріархом викликала «подив» Московського патріархату. За логікою авторів «подиву», безпека й елементарна повага мають бути гарантовані лише «канонічним» владикам, інших же можна ображати безкарно.
Цього року «випала» ще одна «кругла» православно-католицька дата, пов'язана з фатальним 1054 роком. 40 років тому в Єрусалимі, після кількох століть повного розриву контактів, сталася безпрецедентна зустріч Вселенського патріарха Афінагора та Римського папи Павла VI. Дійові особи історичної зустрічі — видатні особистості, мудрі та сміливі люди. Досить сказати, що інші православні першоієрархи фактично не підтримали Вселенського патріарха. Московський патріарх, наприклад, особливо наголосив, що йдеться про особистий крок патріарха Афінагора, але не про «діалог на засадах рівності» між Католицькою церквою та повнотою Православ'я. А патріарх Єрусалимський намагався переконати Афінагора в тому, що «спільна молитва неможлива і безглузда». Але зустріч усе ж таки відбулася і незабаром привела до скасування анафеми 1054 року, а це означає можливість дипломатичного спілкування, переговорів, зустрічей тощо.
Сьогодні пропонуємо нашим читачам кілька думок Вселенського патріарха Афінагора, записаних відомим французьким православним богословом Олів'є Клеманом:
«У країнах, які називаються християнськими, велика безодня розділяє з одного боку Євангеліє, з другого — спосіб життя християн, а з третього — життя суспільства, яке розвивається за своїми законами... Що ми зробили з християнства? Релігію закону й самовдоволення! Що ми наробили, що накоїли? Гордістю, ненавистю, фарисейством ми вигнали дух Євангелія...
Людям церкви найбільше бракує Духу Христового, смиренності, самозречення, незацікавленого підходу, здатності бачити краще в іншому. Ми боїмося, хочемо зберегти те, що застаріло, бо ми звикли до цього. І прагнемо, щоб була наша правда перед обличчям інших. Під стереотипними формулами умовної смиренності ми приховуємо дух гордості та владолюбства. Ми залишаємося осторонь від життя. Тим часом, для представника Церкви немає нічого важливішого, ніж уміти чути таємничий голос народу. Саме народ, з'єднаний вірою й любов'ю, зберігає істину...
Із церкви ми зробили організацію, одну з багатьох інших. Усі сили наші пішли на те, щоб поставити її на ноги, нині вони йдуть на те, щоб вона діяла. І вона діє. Тільки працює вона як машина, а не живе...
Справжня позиція Церкви — не юридична, але пастирська. Канони — це лише терапевтичні вказівки, і єпископ або духівник може узгодити їх з духом тієї або іншої ситуації... А ми поклали на людей тягарі важкі, які зовсім не випливають з Євангелія. Чому, наприклад, ми забороняємо одружуватися неодруженому священику? Адже у древній Церкві навіть єпископи могли бути одруженими. Апостол Павло каже нам, що Петро та інші апостоли мали кожен свою подругу. Тільки у VII столітті Східна церква вирішила закликати до єпископства виключно ченців. Людина, яка присвячує себе служінню Церкві, має сама обирати, одружуватися їй чи ні...
Ми всі говоримо й говоримо, але не вміємо втілювати слова у вчинки. І тому молоді більше не довіряють нам, не вірять словам, які ми вимовляємо. Багато хто вважає себе християнином, але ніколи не зустрічав Христа...
Людина живе у тривозі, й ніщо не може її заспокоїти. Навіть увесь Всесвіт аж до найдальших зірок. Досягаючи більшого, вона дедалі більше тривожиться, не знаходить відпочинку, — серце її створене для нескінченності. Багато смут нашого часу можна пояснити саме тим, що людина відмовляється від нескінченності... Як не пригадати про молодих західних інтелектуалів! Ось, здавалося б, улюбленці долі. Вони мають багато і з кожним днем дедалі більше. Але їм здається, що не мають нічого, бо ні в чому вони не бачать сенсу...
Чим більше будуть задоволені елементарні людські потреби — а вони повинні бути задоволені для всіх — тим настійнішою стане потреба прийти до Бога, чи заявить вона про себе явним або таємним чином, служінням Богу або ідолам... Ось чому життя окремих людей та історії цілих народів відкривають нам підспудні темні глибини демонічних сил. Це додає історичним трагедіям несподіваного розмаху: одна помилка, невірний крок, і звідти виривається темна лава. І людей несе тоді як соломини. Я спостерігав усе це...
Моя роль у тому, щоб нагадати про смисл Любові. У тому, щоб навчити людину уваги до іншого, уваги до життя, допомогти їй стати особистістю, здатною до поваги й подиву. Прагнення до вільного та відповідального існування особистості явно стає закваскою сучасної історії в Європі та інших частинах світу. Подивіться, що зробив Ататюрк для звільнення жінки в Туреччині, яка тепер стала й моєю країною. Уже багато десятків років, як скасовано Шаріат, що панував тут упродовж століть.
Я — людський атом серед тисяч інших, я знаю лише те, що кожна людина має безконечну значущість. Людство позбудеться насильства й одноманітності лише тоді, коли стане поважати неповторність кожної особистості, оригінальність кожного народу.
Для того, хто вміє дивитися — все чудо, все занурено в таємницю, у нескінченне. Будь- яка дріб'язкова річ — уже чудо. А будь-яка зустріч — тим більше. Досвід каже мені, що Бог наш — Бог неймовірного.»
