Українське ТБ вже давно відмовилося від того, щоби показувати глядачу мистецькі події, такі як художні виставки (на екрані зазвичай неможливо розгледіти жодної картини чи скульптури), виступи наших славетних хорів або відомих у світі співаків, не кажучи вже про симфонічні концерти або про таку «недоступну» сучасному ТБ розкіш, як прем’єрні вистави. Причина зрозуміла — головною метою телебачення є сьогодні не поінформування або виховання і навіть не розважання глядача, а, як усім відомо, сумлінне обслуговування рекламодавців (що в багато разів вигідніше, ніж якісь там мистецькі «витребеньки»). Є всі ознаки того, що ця тенденція із плином часу буде посилюватися і невдовзі комерційна реклама почне потихеньку зіштовхувати з екранів навіть політичні програми. І прийдеться нашим політикам, аби бути почутими, домішувати до своїх теле-виступів гарні шматки реклами (яку можна буде підбирати «за інтересами» політиків).
Сьогодні, втім, йдеться про інше — про подію, яку наше телебачення висвітлило більш менш детально, хоча й не дуже професійно — про так званий «Віденський бал», який на цьому тижні відбувся в Національній опері України і показ якого викликає чимало запитань, наводить на сумні роздуми. З тої причини, що це яскраве свято для «обраних, званих» (щоби не сказати — багатих) відбулось саме у той час, коли значна (переважна?) частина населення України перебуває у найгіршому настрої, і жити їй важко і незатишно — люди залякані підвищенням тарифів на воду, газ, електрику, житлову площу, на хліб, картоплю і яйця — власне, на все. А попереду — зима, ожеледь, морози, денна темрява.
А в той самий час на екрані ТБ — як на іншій планеті або, принаймні, в іншій країні — людям демонструють блиск, музику, танці; чоловіків і жінок у дорогих строях (або майже без них), сяйво діамантів, заморські напої та закуски. Вельми суттєво й те, що помітна частина показаних камерами ТБ чоловіків — політики, саме від яких залежить добробут суспільства в цілому. Можна собі уявити, що відчуває стара одинока безпорадна людина або молода жінка, яка заробляє собі і дітям на хліб торгівлею десь на базарі в холод і під дощем, дивлячись на цей бал — бал переможців, які вже досягли у своєму житті всього — включно зі славетним у світі Віденським балом!
Не потрібно комусь доводити, що кожна людина — і заможна також — має всі права розважатися, як вона хоче і відповідно до своїх смаків та фінансових можливостей. Мова йде про інше. Про те, що в певні часи — тоді, коли значна частина суспільства бідує, коли прірва між бідністю і багатством досягла небезпечного виміру, коли, зрештою, на стіні у банкетному залі з’являється загрозливе біблейське «Мене, Текел, Фарес», абсолютно неетично прилюдно демонструвати своє багатство, свої фінансові можливості, своїх увішаних дорогоцінностями жінок і свої фуршети. Неетично і до того — небезпечно.
Це тим більш збитково, що крім демонстрації туалетів і досить таки недолугих танців гостей, на тому «Віденському» балі загалом ні на що було й подивитися. Бо хоча незрівнянна Катя Осадча ревно виконувала свою професійну справу, її репертуар, як завжди, строго обмежувався ревізією туалетів присутніх дам, їхніх дорогоцінностей та інтимного життя; а перш за все — презентацією власного наряду. Що ж стосується самих дам, то найкраще описати їх словами Миколи Гоголя: «Дамы города N были несколько полны, но одевались столь искусно и имели такое приятное обращение, что полноты никак нельзя было заметить!».
Але про музику, яка виконувалася оркестром Національного радіо і ТБ, про професійних виконавців — співаків і танцюристів, не було сказано майже нічого. Не згадуючи вже про історію Віденського балу, де є чимало чого цікавого.
Віденський бал, як відомо, є благодійницькою акцією — гроші, виручені за досить таки дорогі квитки, підуть на допомогу бідним чи хворим (цікаво відзначити, що київські квитки у десятки разів дешевші за віденські). Особливої згадки, однак, про цей шляхетний жест не було: яка сума була виручена, на які заклади підуть ці гроші і хто відповідає за їх належне використання — все це залишилося за кадром. Між тим, якби ТБ зробило акценти на благодійництві, а не на туалетах «дам, просто приятных и приятных во всех отношениях», це значно покращило би ставлення телеглядача до Віденського балу, до цих «багатих».
P.S. Те, що в Україні та в інших країнах має назву «Віденський бал», веде свій родовід від «Віденського оперного балу». Колись це було середньовічне міське свято, яке поступово перетворилося в щорічну міжнародну подію. Бали Австрії вельми відрізняються від «віденських балів» в інших країнах зокрема, тим, що в Австрії танцює не тільки найбагатший клас, але люди всіх станів, професій і віку, «сценами» для яких стають міські клуби, ресторанчики, кафе. Танцюють також діти, яких і сьогодні, за традицією, навчають у школах відповідним «бальним» манерам і танцям; не нехтують бальною атмосферою австрійські пенсіонери і домогосподарки. Кожен танцює вальси, польки, галопи як може — у своєму колі і відповідно до свого соціального стану.
І ще одне. Далеко не в усіх країнах верхній прошарок суспільства полюбляє так безоглядно і безпардонно демонструвати «місту і світу» своє багатство, свої фінансові можливості, як це бачимо в Україні. У деяких європейських країнах додержуються правила: «Коли народ живе погано, верхівка не може чванитися багатством, не може жити в розкошах, їздити на дорогих машинах». Високий приклад цього подав, наприклад, король Швеції Густав ХVI, який у столиці їздить у своїх справах на велосипеді (зокрема, для прикладу своєму народу). Загалом, нормальні інтелігентні люди аж ніяк не поспішають створювати навколо себе ярмарок марнославства або «бенкет під час чуми» — на очах свого народу.
