Треба вилікувати найперше нездорові основи нашої епохи
Служити народові — то служити Богові
Ці два висловлювання відбивають суть діяльності двох Великих Українців, злет яких припадає на міжвоєнні часи — 30-ті роки ХХ ст. — на території довоєнної Польщі. В 30-х роках у її столиці Варшаві емігрант Іван Огієнко, екс-міністр УНР, видає свої часописи «Рідна мова» (1933—1939 рр.) і «Наша культура» (1935—1937 рр.), а Богдан-Ігор Антонич видає у Львові свої прижиттєві збірки «Привітання життя» (1931 р.), «Три перстені» (1934 р.) та «Книга Лева» (1936 р.) [дві збірки — «Зелена Євангелія» та «Ротації» — вийшли посмертно 1937 року]. Уже перша поетична книжка Б.-І. Антонича «Привітання життя» привернула до нього увагу львівської громадськості, а друга — «Три перстені» — кваліфікується дослідниками як видатна подія, яка поставила Б.-І. Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. У ній, за влучним висловом Д. Павличка, вже яскраво проявилися такі визначальні риси його таланту, як «всі малярські риси, філософські розгалуження, блискучі мовні перемоги його поезії» .
За збірку «Три перстені» Б.-І. Антонич був удостоєний літературної премії Товариства письменників і журналістів. При її врученні 31 січня 1935 року він сказав: «Я сам у своїх поезіях підкреслюю свою національну і навіть расову приналежність не тільки в змісті, але, що важніше, — ще у формі».
Отож, оце визначальне, стрижневе, найменоване національним, і приваблювало І. Огієнка у поезії Антонича.
Саме про збірку «Три літа» відгукнувся Іван Огієнко у своїй «Нашій культурі» — часописі, який займав поважне місце в пресі «українського позасовєтського простору». Він був задуманий передусім як «вільний науковий», а також як «незалежний... що вільно сіяв би національну науку серед широких верств нашої інтелігенції». Із самого початку журнал прагнув бути елітарним, бути творцем високохудожньої національно зорієнтованої культури. «Тільки духова культура, — писав його редактор і видавець Іван Огієнко, — творить правдиву національну еліту — духово міцну, етично здорову, в житті витривалу й національно карну».
Іван Огієнко надавав журналу виразно державницького й націєтворчого характеру, що було зрозумілим і виправданим для української діаспори в міжвоєнні часи. Радянська Україна розцінювалася ним як підневільна держава, держава, притлумлена більшовицьким чоботом. Тому важливим видається огієнкове твердження: «Для недержавного народу духова культура грає величезну ролю, бо власне нею він може перевищувати народ, що політично підбив його. З історії маємо немало прикладів, коли фізично сильніший народ підбивав собі народ із більшою духовою культурою, але довго володіти ним не міг, і духова культура завжди перемагає».
Огієнкові програмні постулати проявилися і в його оцінках збірки Антонича «Три перстені». Рецензія І. Огієнка на цю збірку була продовженням тих оцінок, які висловлювалися ним на адресу поета ще в 1935 році в журналі «Рідна мова» (Ч. 6) — «Мова Богдана-Ігоря Антонича» (С. 255—262). Матеріал збірки дав привід І. Огієнкові сказати високі слова похвали поетові за те, що його мова чисто літературна, щиро наддніпрянська. Ця риса імпонувала ідеологічний платформі І. Огієнка як соборника і націєтворця. Радіючи таланту Антонича, І. Огієнко констатує: «Віднині Україна культурною мовою, цебто найголовнішою, стає єдиною Нацією». Мова Б.-І. Антонича, на думку І. Огієнка, є наочною реалізацією його гасла: для одного народу одна літературна мова. «Мовне чудо над Полтвою» (річка у центрі Львова. — Є.С.) — так образно визначив суть поетичної мови поета І. Огієнко.
Знаємо, що неспроста Б.-І. Антонич здобув такий високий титул від глибокого знавця української мови І. Огієнка. За спогадами Ірини Вільде, під час навчання у Львівському університеті йому було важко зблизитися з радикальними студентами-українцями через свій лемківський діалект — дівчата «бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться «приємним» для нас, українок» . Та він уперто вивчав українську літературну мову, українську та світову літератури, слов’янські мови, мову англійську, німецьку, іспанську... виписував незнайомі слова, синоніми, метафори, конспектував праці з історії літератури, філософії, мистецтва, перекладав і писав вірші. Збереглися сотні карток, у які Антонич записував цікаві фрази з творів українських письменників, розставляв наголоси. Був членом гуртка студентів-українців при науковій секції товариства «Прихильників освіти». Все назване в результаті привело до того, що Антонич так опанував українську літературну мову, що в знанні її перевершив друзів-галичан. За віршами багато хто вважав його за наддніпрянця, а потім із здивуванням питав: «Як, ви — лемко?». До речі, Б.-І. Антонич, за спогадами його нареченої Ольги Олійник, високо цінив журнал «Рідна мова» І. Огієнка. Сумлінно і послідовно студіював кожний номер. Вказуючи на журнал, за Ольгою Олійник, часто говорив: «Це спомин моїх перших років».
У згаданій рецензії, вміщеній у «Рідній мові», І. Огієнко дає високу наукову оцінку поетичній мові Б.-І. Антонича, вказує на її образність, прозорість порівнянь, красу епітетів («сильні, глибокі, ясні, пахучі, сонячні, навіяні лемківською природою»), легкість рим, соковитість слова тощо. Наголошує І. Огієнко і на такій особливості мовлення поета, як дотримання в цілому загальноукраїнських літературних наголосів. Усі вказані особливості мови поета дали підстави назвати Б.-І. Антонича поетом з Божої ласки, творцем соборних цінностей, поетом «цілої України». Тонко підмітив І. Огієнко й особливість світовідчуття поета, його пантеїзм: «Поет поєднувався з природою в одне неподільне ціле, а тому сприйняв особливий світогляд («поганин я»), а плодом цього з’явилася чисто поетична мова».
До жанру «сильветки» (віншування) відніс І. Огієнко поезію Б.-І. Антонича у статті під назвою «Соняшний поет Богдан-Ігор Антонич. Характеристика поетичної творчости» в «Нашій культурі» — 1936. — Кн.3. Отож жанр для доброго, привітного слова. Насамперед критик акцентує увагу на соборності як особливій цінності збірки та на визначенні поета як «помітного письменника, що з ним мусимо рахуватися в українській літературі». Основну увагу І. Огієнко приділив виокремленню складових, що визначають поетичний талант Богдана Антонича-лірика. Це, насамперед, безпосередність, щирість почуттів («жодної натягненості, жодної видуманості тематики»), а також одухотворення неживої природи. Ключовим же словом для визначення своєрідності поета є огієнкове слово «соняшний». Влучним є спостереження І. Огієнка: «Лемко, верховинець, наш поет виріс під гірським сонцем, і воно стало йому провідною книгою буття, — цілий світ він бачив у сонці. «Жарким тюльпаном горіло сонце юним снам», а це й породило сонячну Антоничеву поезію, ту правдиву поезію, що, читаючи її, стає вам сонячно на душі, як на Великдень у дитинстві, і ваша вбога хатина переповнюється осяйного світла, ніби сам Бог навістив її». Останнє дає справедливі підстави сучасним дослідникам говорити про наявність біблійної естетики у творчості Б.-І. Антонича, про наявність у його творах поганського та християнського начал. Мотив пізнання Всевишнього, прагнення гармонії з космосом, мотиви благовіщення й воскресіння, передчуття апокаліпсису, присутні в його творчості, свідчать про біблійну закоріненість його поезії.
Особливо актуальними для тодішніх обставин (часи зневіри після поразки державницьких змагань) були похвали на адресу Б.-І. Антонича як поета оптимістичної настроєності та світлого світовідчуття. За І. Огієнком, його лірика «чиста, свіжа й бадьора», «п’янка й блискуча», його вірші «шалені». Поет «душею відчув величезну цінність найбільшого Божого дару — молодости, й по вінця переповнений цим щастям». І далі: «О молодосте, ти одна незаплямована й хороша», і поет використовує її тим, що все зодягає в убрання світле, радісне й бадьоре».
У рецензії проявилася й така риса світогляду І. Огієнка, як глибока релігійність. Вказавши на пантеїстичну природу світовідчуття Б.-І. Антонича, І. Огієнко резонно ставить запитання: «Тільки зовсім непотрібно вживає Антонич модного слівця — поганин, як то роблять тепер і інші. Та чи ж християнство, особливо первісне, забороняє злитись із природою? Чи ж Христос не кохав палко природу? Чи не найкраща його наука не зв’язана з горами, річкою та морем? Чи поет, що створив Псалтиря, не співає пісень природи? Чи Антонич забув сотні щирих подвижників-християн, що кидали світ цей та йшли на природу? Чому наші давні монастирі були положені в найпоетичніших містах? Тільки з пізнавання величі й краси природи глибоко пізнаємо свого Бога, а для цього зовсім непотрібно ставати аж поганином».
Цим, однак, не вичерпуються зауваження І. Огієнка глибоко шанованому поетові. Промовистими для позицій І. Огієнка-державника є його міркування з приводу громадянської позиції поета. Не заперечуючи наявності соціальних мотивів у його поезії («задумана країна», «відвічна лемківська нужда»), І. Огієнко висловлює побажання, щоб поет викристалізувався як громадянин. На думку вченого, поет-громадянин поки що лише «визирає несміло» з-поза «Трьох перстенів». Талановиті вірші Антонича, на глибоке переконання І. Огієнка, поки що існують лише для вибраних.
Таке твердження І. Огієнка потребує роз’яснення. «Поезія для вибраних» — це суща правда. Бо, справді, поезія Б.-І. Антонича була творчістю талановитого інтелігента, людини високоосвіченої. З дипломом магістра філософії митець закінчив філологічний (чи, як тоді називали, філософський) факультет Львівського університету під керівництвом професора Г. Гертнера. Як здібного студента його мали послати за державний кошт у Болгарію для поглибленого вивчення слов’янських мов, а натомість туди поїхав син впливових батьків. Антонич був членом АНУМ — Асоціації незалежних українських митців, редагував журнал «Дажбог», його справедливо вважали найбільшим західноукраїнським письменником після Івана Франка.
Щодо громадянських позицій Б.-І. Антонича, то тут треба, перш за все, звернутися до тверджень самого поета. Він повсякчас наголошував, що він — поет національний. Був переконаний: «...митець повинен служити передусім хвалі своєї Батьківщини». Попри декларовану «аполітичність», Антонич йшов своєю творчістю «на з’єднання з громадянськими позиціями української класичної поезії». Тому й звертався до Шевченка, до його слова, яке для нього «за бронзу й за мідь тривкіше». Шевченко для нього «вогонь, людина, буря», людина, що «дивиться в столітню далеч» («Країна благовіщення»). А Франка називав «учителем і поетом, виховником, будівничим», який навчав «шляхи майбутнього в мету спрямувати сміло». В уже згадуваній промові з нагоди присудження поетові премії Товариства письменників і журналістів він підкреслював свою «національну приналежність» не лише в змісті, а й у формі.
За афішовану безідейність «діставалося» Антоничеві й зліва, й справа. Прокомуністично налаштований О. Гаврилюк у статті «Пани і паничі» над «Кобзарем» ставив його поряд із поетами національно тенденційними, ідейність яких він кваліфікував як буржуазну.
Антонич вважав, що мистецтво є «суспільною вартістю», а отже — і «національною вартістю». У статті «Національне мистецтво» він писав: «Митець є тоді національним, коли признає свою приналежність до даної нації та відчуває співзвучність своєї психіки із збірною психікою свого народу». У його наступній збірці «Книга Лева» (1936 р.) (її не враховував І. Огієнко, бо свою сильветку написав ще у травні 1935 р.) є вірш «Батьківщина», в ньому Б.-І. Антонич відверто декларує свою життєву, громадянську позицію:
Слухай: Батьківщина свого
сина кличе найпростішим,
неповторним, вічним словом.
У цій збірці поет вміщує вірш «Слово до розстріляних», пройнятий гіркою печаллю з приводу жорстокої розправи сталінських опричників над українськими письменниками 1934 року. Захоплюється звитяжництвом юних героїв Крут, засуджує агресію фашистської Італії.
Безперечно, І. Огієнко всього не знав, але його ідеологічні імперативи диктували певну позицію. Перш за все він дбав про націєтворчість, про гартування українського духу, без якого неможливе відродження нації. Тому зрозуміле його зауваження: «Поет мусить служити не тільки чистій поезії, але й безталанній українській Нації — цього не вільно нікому ані на хвилину забувати. А поки що — Антонич іще далекий від цього: тематика в нього інтернаціональна, для нашої Нації не будівна. Це поезія для вибраних».
І далі у прикінцевому твердженні статті читаємо: «Сьогодні, коли всі свідомі українські сили мусимо скупчити для здобуття щастя нашому Народові, мусять наші поети взяти в цьому найвидатнішу роль. Нехай власне вони вогненним своїм словом запалять нам народного духа, освітять нашу путь грядущу й повернуть народ до кращої долі.
Тематика чистої лірики потрібна нам на свято, а нас же, поки що, огортує тяжкий і суворий будень. Глибоко віримо, що багато з наших сучасних поетів, а серед них і соняшний Антонич, незабаром викрешуть і громадський вогонь, і щиронаціональні мотиви. Бо український поет найперше мусить бути патріотом-громадянином».
Отже, зауваження про недостатню громадянськість (читай: виразну національну тенденційність) Б.-І. Антонича було в дусі цілісної ідеології І. Огієнка. Хоча у програмних статтях він декларував свою позапартійність, чи то поетичну незаангажованість, однак постійно виконував свою місію будителя народного духу, служив національній ідеї.
Правда, свій своєрідний «докір» Б.-І. Антоничу Огієнко згладив великою похвалою поета з приводу поеми «Пісня про ізгою» («Дажбог», 1932 р.) і поезії «Уривок». Остання була видрукувана у «Нашій культурі» ще в 1935 р. (№2). Вірш закінчується такими словами:
Мій сон, мій голос неспокійний
в моїй трагічній батьківщині.
Про них І. Огієнко сказав, що «останнім рядком поет надав яскравої патріотичності цілому віршові».
Крім критичних відгуків про Б.-І. Антонича, І. Огієнко вміщував у своєму журналі чимало його поезій. Усього їх було надруковано 15: 1935 р. — 9, 1936 р. — 6.
Отже, 1935-й був роком інтенсивного опрацювання доробку Б.-І. Антонича. Продуманим був підбір його поезій для публікації — це переважно твори, сповнені своєрідного антоничевого патріотизму, патріотизму, замішаного на любові й щемному смутку за рідною землею («трагічна батьківщина», «земля батьківська», «село у вільхах і ліщині», «де на дахах червона черепиця», «клятьба бездоганна», «жовті косатні»), є й вірші глибоко ліричні, передусім пейзажні («Черемховий вірш», «Косовиця») чи інтимні («Нелюб»).
Закінчення читайте у наступному випуску сторінки «Україна Incognita»
