14 липня Франція відзначає державне свято — 213-у річницю початку Великої французької революції. У цей день 1789 року парижани штурмували і захопили фортецю-тюрму Бастилію, а ув’язнених — переважно політичних — звільнили. Через рік старовинну фортецю (ХIV ст.), символ абсолютизму, повністю, до тла розібрали. (Революційна традиція збурення історичних пам’яток отримала небувалий розмах на наших теренах після 1917 року.) Свято ж «День взяття Бастилії» почали відзначати майже через 100 років після події (1880).
Про могутній багатоплановий і досі відчутний вплив Великої французької революції на світову історію пишуть вже понад 200 років науковці та романісти і навряд чи тут залишилося щось ненаписане. Та дозволю собі зухвалість торкнутися одного із незчисленних сюжетів Великої революції — участі жінок різних станів у подіях тих бурхливих часів. Жінки, особливо парижанки, стали тоді — чи не вперше в історії Європи — помітною суспільною силою. Не тільки в салонах або в палацових інтригах, як це траплялося й раніше, але в самій гущі подій — на вуличних мітингах і навіть у збройних протистояннях. Про їхню політичну активність красномовно свідчить число жінок, загиблих на гільйотині, в тюремних камерах чи у вуличних баталіях. Згадаємо хоча б королеву Марію Антуанетту, вбивцю Марата Шарлотту Корде, дружину прихильника Дантона Люсіль Демулен, жирондистку Манон Ролан. Паризька «мода» тих часів була такою, що жінки, так само, як чоловіки, йшли на страту зазвичай мужньо і навіть не без театральності, відчуваючи себе на ешафоті як на підмостках класичної трагедії.
Як не дивно, а революціонери-чоловіки, як правило, не схвалювали громадську активність жінок і навіть гальмували її. Проти революційного жіноцтва виступали Конвент, Клуб якобінців, секції Паризької комуни. Не всі знають, що славетна «Декларація прав людини і громадянина» (1789) проголошувала права тільки чоловіка. Жінки залишилися безправними, зокрема, були позбавлені виборчих прав. У одній постанові Конвенту говориться: «Жіночі клуби та згромадження, під якими б назвами вони не виступали, заборонити.» Те саме писав Максиміліан Робесп’єр про організацію «Революційні республіканки»: «Цим жінкам пора припинити свою діяльність — вони викликають сміх і дають привід для злостивих нападів на революцію».
Проти жіночого руху вела кампанію і преса різних політичних партій. Як тільки не вправлялися памфлетисти та карикатуристи! Скільки наклепів, образ та глузувань дісталося «революціонерам у червоних ковпаках»! На зразок таких (жирондистська газета): «Революційні громадянки незвичайно потворні. Якобінці, які дозволили цим бридким розбещеним бабам захищати революцію, шкодять своїм власним інтересам». Яскраво висловив чоловічу думку і Комітет суспільної безпеки: «Жінки, як правило, не здатні до високих думок та до серйозних роздумів. Вони не повинні втручатися у державні справи — всі псевдореволюційні жіночі об’єднання треба знищити».
Між тим, Велика французька революція вивела «в світ» шерегу неординарних особистостей, жінок, які відзначалися не тільки мужністю чи красномовством, але й красою, витонченістю, інтелектом. Ось, для прикладу, громадянка Теруань де Мерикур (Анна-Жозефіна Тервань), яку парижани називали «Червоною амазонкою». 14 липня 1789 року вона брала участь у взятті Бастилії, прокладаючи собі дорогу шпагою, й однією з перших увірвалась до фортеці. А через кілька місяців вела натовп голодних парижанок на штурм Версаля — верхи на коні, у широкополій шляпі з трикольоровою кокардою, із пістолетами і кинджалом за червоною паскою. Такою вона зображена на гравюрі того часу — як символ революції.
Звідки з’явилася ця пристрасна й безстрашна захисниця соціально-політичних прав жінок, красномовству якої заздрив не один чоловік, так само як не одна жінка заздрила її красі? Теруань де Мерикур походила з провінційної малоземельної багатодітної селянської сім’ї і ще підлітком була віддана у служниці. Що, однак, тривало недовго. Неабияка привабливість Теруань відкрила їй дорогу до тоді майже єдиної доступної таким жінкам «кар’єри» — вона стала куртизанкою. За 2 — 3 роки колишня сільська служниця перетворилася на блискучу царицю напівсвіту, розбила не одне серце і «проковтнула» не один статок.
Через кілька років раптово сталася ще одна метаморфоза — Теруань кинула своє розкішне веселе життя і поїхала до Італії навчатися співу (у неї був гарний сильний голос). Там вона багато читає, збирає гарну бібліотеку класиків, спілкується з інтелектуалами; її виступи користуються неабияким успіхом. Та почувши про події у Франції, вона кидає друзів, відмовляється від перших театральних ангажементів і поспішає до Парижу, де ще раз перетворюється — як неначе на зовсім іншу людину. Всі сили, здібності, час, а також всі свої неабиякі накопичення (до останнього су) вона віддає справам революції, «людям вулиці». Поклоняється кумирам революції, робить перші, але успішні кроки у журналістиці й набуває все більш широкої популярності. Її веселий живий розум, сарказм, яскрава мова, оптимізм та безмежна самовідданість приваблюють не тільки простолюд. Демулен, Дантон були в захваті від дотепних і одночасно патетичних виступів громадянки Теруань. Відомо, що саме вона на одному з мітингів вперше проголосила принцип рівності статей в усіх сферах суспільного життя.
Пропорційно любові революційних парижан зростає ненависть роялістів до Червоної амазонки. Теруань мужньо пережила арешт, ув’язнення в австрійській в’язниці, наклепи реакційних газет. Та не змогла знести ненависть тих, чиї права та інтереси так самовіддано захищала. Трапилося так, що Мерикур перейшла до табору жирондистів, чого якобінці їй не пробачили. Під час вуличної сутички (1793) розлютовані шалені жінки схватили Мерикур, зірвали з неї одяг і безжально, під регіт та лайку, відшмагали. Розум жертви не виніс наруги, хоча Теруань де Мерикур прожила ще майже 25 років — у паризькому притулку для божевільних. (Молох революції, як ми добре знаємо, вимагає жертв.)
Жіночий рух, який виник у фарватері Великої французької революції, досі не згас. Бо чоловіки все ще опираються.
