СРСР проживотів якихось 70 років. Однією з найвиразніших характеристик «радянської» людини є одновимірне, категоричне, проштамповане комуністами мислення. Подивитися зомбованим [НАМ] на світ крізь пенсне «виробництва іншого племені» — це аналог потенційного бажання французів «безвоздмездно» віддати німцям Ельзас і Лотарингію, а росіянам назвати українців старшими братами...
Майже півтора десятка років минуло, а повторно цивілізуватися встигли не всі. Вперто перешкоджають цьому марксистсько-ленінські ретрогради. Вони нібито й перефарбували своє волосся з багряного на блакитно-жовте, проте голови не замінили. Найперше запропонував би виконати останню процедуру КПРСівським дифірамбістам-історикам, а нині вже ура-патріотичним інтерпретаторам давнини. Методика переосмислення минувшини в них елементарна: що в кандидатській дисертації доби горбачовщини епітетувалось білим, то в докторській часу кучмівщини та ющенківщини йменується чорним.
І все ж подекуди справедливі оцінки історичного процесу зустріти можна. Щоправда, під адекватний аналіз ще не потрапили «злодіяння» української шляхти XVI — першої половини XVII століття.
...Хто сказав, що між хронологічним відрізком «Галицько- Волинське князівство — Українська козацька держава Хмельницького» в нас не було державності? Була, причому не одна. Місто Лубни (Лівобережжя) — столиця одного доволі потужного квазіутворення. Правила там династія Вишневецьких під номінальним протекторатом Варшави. Рід мав українсько-литовську генеалогію й належав до когорти найвеличніших магнатських сімей Речі Посполитої. Найвідомішими представниками родини були легендарний засновник Січі Дмитро Байда-Вишневецький та Ярема Вишневецький — нащадок першого, син православної меценатки Раїни Вишневецької та племінник Петра Могили. Якщо у вітчизняній історіографії перша особа є націдолом, то друга — уособленням Абсолютного Зла...
Постать Яреми асоціюється традиційно з тією частиною української суспільної еліти, яка у національному питанні не змогла чітко самовизначитись, ідентифікувати себе. Інтегрувавшись в польське культурне (через перехід в католицизм) та політичне середовище, аристократія українська не зуміла повністю розірвати зв’язки з рідним народом. Відомий письменник XVI ст. Станіслав Оріховський назвав осіб, що жили в системі таких принципів gente rusenus natione polonus (русин за походженням, поляк за національністю).
Народився Єремія Вишневецький 1612 року. Виріс у католицькому оточенні. Освіту здобув у Львівській єзуїтській колегії та католицьких університетах Рима, Падуї й Болоньї, хоча був знайомий також із «православним вихованням» (за велінням матері його деякий час навчав студент Могилянки). Повернувшись із-за кордону, Ярема активно втягнувся в політичне життя Речі Посполитої. Брав участь в Смоленській війні, придушував повстання Остряниці. У роки Визвольної війни 1648 — 1654 рр. керував обороною Збаража, здійснив каральні марші проти повстанців на Київщині та Брацлавщині, саджаючи людей на палі, рубаючи руки, голови, виколюючи їм очі. Воював пліч-о-пліч з поляками під Берестечком. Помер у серпні 1651 р. у Паволочі від дизентерії.
З точки зору загальноприйнятих моральних цінностей, ставити питання про виправдання цього князя та йому подібних просто некоректно. Їхня життєва тактика, мовляв, — відверта зрада національних інтересів, яка апріорі заслуговує на осуд. Виправдовувати його справді безглуздо, але пояснити дії, усвідомити мотивацію вчинків можна, навіть необхідно. Після цього, ймовірно, вони не здаватимуться настільки демонізованими.
Визначальною обставиною, що змушувала шляхту вдаватися фактично до зрадництва українського етносу, видається факт українського бездержав’я в XVI — першій половині XVII століття. Реалізувати свій політичний потенціал еліта могла в середовищі загарбників. Незважаючи на негативістську природу такого варіанту, він, насправді, не був таким уже й поганим. Аргументує цю тезу американський вчений Я. Пеленський: «Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженим королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могли не приваблювати суспільну еліту. Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим...»
Альтернативи шляхтичі не мали, а використати не зовсім ідеальний шанс, який доля все-таки дала, було гріх. Науку політичної смиренності, гнучкості й самоприниження опановано ще після завоювання Русі Золотою Ордою. Князі, приходячи до влади, змушені були їздити на поклони до столиці верховного татарського хана, щоб отримати офіційний дозвіл на правління князівством (ярлик). Голову схилив навіть наймогутніший руський князь, майбутній король Данило Галицький. Як сказав герой однієї російської бандитської кінобалади «не мы такие, жизнь такая...» Яничарство — імператив, підкорення фатуму, а не безвідповідальна витівка українського магнатства й шляхти середньої й дрібної руки. Як тільки з’являлася нагода повернутися до свого народу, вони це робили (хоч і не тотально всі). Хмельниччина — свідчення того, коли багато шляхтичів стало на бік молодої козацької держави. Апелювати до цього хиткого доказу можна тим, що це ніби була данина кон’юнктурі: перемагають козаки поляків, отже, раціональніше підтримати їх... Будьмо оптимістами й не вірмо в можливо проститутське єство шляхти. Еліта як-не-як, дарма, що суперечлива.
Магнатство створило власні мікродержави, де були абсолютними владарями, де піддані, передовсім, були хлопами, а не репрезентантами того чи іншого народу. Присягнувши Польщі, назвавшись католиком, інколи — формально, їхали у свої володіння, виробляли там, що душа бажала. Були тобто некоронованими королями. Єремії Вишневецькому, до слова, в Київському воєводстві належали сім з половиною тисячі маєтків, майже вся Полтавщина, де загалом проживало близько 230 тис. селян.
Прибутки магнатів вимірювалися сучасними еквівалентами мільйонів валюти американської генези. Вони дозволяли їм утримувати двори, які часом не поступалися помпезністю королівським палатам. Вони мали власних урядовців, придворних, військо й навіть дипломатів!.. Грандіозні багатства шляхти дозволили магнатам перетворити польського короля на маріонетку, чарівну паличку, що виконувала меркантильні бажання: надавала найвищі центральні й місцеві посади (канцлера, гетьмана, каштелянів, воєвод), наділяла новими землями за рахунок коронних володінь. Аналогічна ситуація не була поодинокою на європейському континенті — схожі процеси відбувалися у Франції та Німецькій імперії.
Не сприяв збереженню аристократії в лоні рідного народу й відносно низький, на західному тлі (контроверсійна, щоправда, теза), рівень культури. Польща ж — місце потенційного культурного «отесання». Чимало представників давніх українських родів відвідали європейські міста, навчалися у місцевих «осередках науки». Зокрема, Падуанський університет став «альма-матер» для трьох князів Олельковичів-Слуцьких. У стінах цього навчального закладу перебували Вишневецькі (Іван-Констянтин та Єремія-Михайло), Сапіги, Ходкевичі, Дорогостайські, Курцевичі та інші. Знайомство із західними соціальними й правовими інституціями, нормами суспільної поведінки різко контрастувало зі здобутками свого етносу. З’являвся комплекс неповноцінності й, відповідно, прагнення відхреститися від нього.
Однак з Я. Вишневецьким справа є не такою однозначною, адже він мав як православну освіту, так і католицьку. Тобто князь практично все життя існував серед двох «культурних вогнів», двох етносів, стоячи між ними, не знаючи, що обрати. Однак, слід визнати, у цьому конкретному випадку превалював наголос все-таки на католицизмі й Польщі.
На позицію української шляхти впливала й політика Варшави (надання привілеїв королем, наділення новими землями) та прагнення ідентифікувати себе за становою ознакою з польською й литовською шляхтою. Ця інтернаціональна профспілка аристократів вимагала розширення своїх прав і свобод, впорядковування судочинства, церковної реформи, зміцнення королівської влади при політичній перевазі шляхти. Цей рух був першою причиною укладання Люблінської унії 1596 року.
Помилково подавати дистанціонування шляхти від свого народу виключно під пересоленим соусом. Смачне для українства в цьому політсалаті також було. Воно полягало в тісних контактах і обміні досягненнями культури з поляками, що збагатило духовну скарбницю українства елементами західноєвропейської культури (наприклад, ренесансними). До того ж, і польські пани зазнали україністських метаморфоз, ставши своєрідними представниками культури українського селянства. Тобто польська шляхта не лишилася осторонь міжкультурного обміну. Хоча це, звичайно, визначальної ролі на той час не мало, оскільки акультурація мала місце в основному середовищі українства й спричиняла руйнування свідомості українського етносу, що поступово й неухильно перетворювався в окрему й самодостатню націю.
Позитивом можна також назвати сам факт створеного магнатами й шляхтою загалом, вакууму еліти, адже його заповнило козацтво з властивим йому демократизмом. У результаті тяжіння до цієї моделі (принципу) організації суспільного життя стало рисою нашого генокоду й мало не причиною розпаду згаданого на початку Радянського Союзу...