65 років тому народи Радянського Союзу зробили вирішальний внесок у розгром гітлерівської Німеччини всупереч встановленому Йосипом Сталіним режиму терору та єдиновладдя, котрий був причиною тяжких поразок, багатомільйонних, часто невиправданих жертв серед бійців Червоної армії.
«ЕСЛИ ЗАВТРА ВОЙНА...»
Його негативний вплив позначався уже на етапі визначення найбільш перспективних зразків бойової техніки та під час прийняття їх на озброєння Червоної армії. В цих питаннях, як і у всьому іншому, Сталін мав вирішальне слово, яке залежало від його настрою, примх та невисокої компетенції, поєднаних із зарозумілістю. Часто експертами в цих питаннях для нього були малокомпетентні маршали К. Ворошилов та Г. Кулик. Багато ж фахівців у своїх висновках намагалися вгадати думку Сталіна, бо тих, хто виявляв самостійність, могла чекати доля наркома озброєнь Б. Ваннікова чи начальника НДІ ВПС О. Філіна. Перший за суперечки зі Сталіним зустрів війну в тюрмі як шпигун (потім випущений), а другий — за доповідь про недоліки нових літаків і полеміку з Самим розстріляний як «ворог народу».
Відсутність альтернативної думки призвела до багатьох помилок, за які потім кров’ю платили солдати. Серед великої їхньої кількості можна згадати припинення серійного виробництва винищувача І-180 1940 року, хоча це був літак, котрий міг на рівних боротися з найкращими німецькими винищувачами. Але на ньому розбився Валерій Чкалов, і Сталін втратив довіру до конструктора М. Полікарпова. Цим скористався конструктор О. Яковлєв, і завдяки його інтригам випуск літака конкурента припинили.
Не сприяли переозброєнню військ і репресії конструкторів, будь-яка творча невдача яких розглядалася як «шкідництво». Типовою була доля Я. Таубіна. Серійне виробництво його «сирої» авіаційної гармати (темпи ж сталінські!) не змогли налагодити, і конструктора розстріляли як «шкідника». Потім його наступник доробив гармату, і нею озброювали літаки.
Недооцінена була і знаменита «катюша» (реактивний міномет БМ-13), випускати яку стали лише з початком війни, хоча могли виробляти й раніше (розробники І. Клейменов, Г. Лангемак розстріляні).
Просто злочином було припинення перед самою війною за наказом Сталіна випуску гармат калібру 45 і 76,2 мм, які були найбільш придатні для боротьби з німецькими танками. Вже в серпні 1941 року закінчилися їхні запаси, і нічим було озброювати новосформовані дивізії. А відновлення їхнього виробництва потребувало часу.
Також зняли з озброєння протитанкові рушниці, котрі до 1943 року були достатньо ефективними проти всіх типів німецький танків.
Недооцінив Сталін автомати. Лише фінська війна змусила його змінити погляди, і цю «зброю американських гангстерів» почали впроваджувати в Червоній армії. Але час було втрачено, і на початку війни наші червоноармійці переважно з гвинтівками протистояли німецькій піхоті, озброєній автоматами.
Більше того, Сталін міг залишити Червону армію навіть і без гвинтівок. Перед війною він наказав промисловості припинити їхній випуск. І тільки завдяки виробничникам, які наважилися тоді заперечити, випуск не згорнули. А інакше б була біда. Адже стратегічні запаси спорядження, боєприпасів та зброї, зокрема мільйони гвинтівок, було розміщено неподалік кордонів, і дуже швидко їх захопили німці.
Не дбав Сталін про радіозв’язок, тож перед війною навіть Генштаб був забезпечений радіостанціями на 39—60%. Армії та дивізії забезпечені були ще гірше. Тому на початку війни і генштаб, і командуючі фронтами, і командарми часто втрачали управління військами, котрі змушені були битися розрізнено.
Разом з тим, величезні жертви народу та його самовіддана праця все ж таки дозволили непогано озброїти Червону армію. На самому початку війни в ній було 117 581 гармат та мінометів, 25 932 танків, 18 789 літаків. Це в три-п’ять разів більше, ніж мав такої техніки Вермахт!
«БИТИ ВОРОГА НА ЧУЖІЙ ТЕРИТОРІЇ ТА МАЛОЮ КРОВ’Ю»
Таким було передвоєнне гасло Червоної армії. Але сталося все з точністю до навпаки. При такій кількісній перевазі Червона армія за шість місяців 1941 року втратила кілька мільйонів бійців вбитими та полоненими, значну кількість стрілецької зброї, майже всю техніку, а німці підійшли до Москви.
Головною ж причиною цього було те, що в Червоній армії не було достатньої кількості досвідчених офіцерів через вчинений Сталіним погром офіцерського корпусу у 1937—1939 роках. Тоді було виключено з армії та репресовано понад 40 тисяч офіцерів. Постраждали майже всі командири дивізій та корпусів, командуючі військовими округами, половина командирів полків. На їхні місця прийшли вчорашні лейтенанти та капітани (у німців командири дивізій та полків мали бойовий досвід ще з Першої світової війни).
На думку російських дослідників, саме через репресії за досвідом планування та проведення операцій німецькі вищі офіцери мали подвійну перевагу, а середні та молодші — потрійну. Армія була без голови! Не готова вести сучасну маневрену війну!
Крім того, офіцерський корпус утратив ініціативність.
Зі страху виявитись «шкідником» за найменшої аварії командири уникали інтенсифікувати навчання та тренування своїх підрозділів, підтримувати дисципліну. Тому й виучка військ, за винятком артилеристів, була гіршою, ніж у Вермахті.
І цілком закономірно, що маючи меншу кількість бронетехніки, та ще й гіршої якості, німці за рахунок масованого її застосування завдали найтяжчих поразок Червоній армії, яка в перший період війни свої танки використовувала розпорошено. Ті з радянських військових, хто розробив цю теорію масованого використання бронетехніки та вміли це робити, в основному вже були розстріляні Сталіним ще до війни.
Воювати червоноармійцям довелось при повному пануванні противника в повітрі. Хоча, зважаючи на кількісну перевагу радянської авіації, цього не повинно було трапитись. Адже й на застарілих І-16 досвідчені пілоти збивали німецькі літаки, отримували ордени. Борис Сафонов на такому літаку за місяць збив десять німецьких літаків! Але, на жаль, виучка наших пілотів була такою, що багато їх гинуло в перших боях.
Крім того, саме Сталін був винуватцем стратегічно хибної дислокації військ. Він наказав значну частину їх розмістити в Україні, хоча військові пропонували сконцентрувати більше сил для прикриття Москви.
Цілком на його совісті і «несподіваність» нападу нацистської Німеччини, і заборона готуватися до відбиття агресії. Тому війська зустріли початок війни під німецькими бомбами у своїх казармах та літніх таборах з наказом «не піддаватися на провокації». Маршал же О. Василевський у своїх мемуарах зазначив: якби війська розгорнули на оборонних рубежах, то війна б пішла за зовсім іншим сценарієм.
Врешті-решт, співпраця Сталіна з Гітлером, спільний розгром Польщі, котра була буфером між країнами, обумовили і початок світової війни, і напад Гітлера на СРСР.
КРИВАВА ШКОЛА
Із перших днів війни почалося криваве навчання і верховного головнокомандуючого Сталіна, і офіцерського складу Червоної армії.
Найбільше життів забрала самовпевненість Сталіна, його сліпа віра у власну непогрішимість. Досить згадати лише оточення німцями під Києвом цілого фронту, де загинуло та потрапило в полон понад 600 тисяч червоноармійців. Лише через те, що він не дозволив їм вчасно відступити.
Крім того, маршал О. Василевський ставить на карб Сталіна і помилкові плани зимової кампанії 1941—1942 років та весняно-літньої 1942 року. Після вдалого контрнаступу під Москвою той вирішив «перемолоти» гітлерівські резерви, наступаючи на всіх фронтах. Результат же вийшов протилежним, бо сторона, що атакує, несе більші втрати. А наступ на Харків 1942 року закінчився катастрофою та приходом німців на Волгу та Кавказ. І лише після цього верховний головнокомандувач навчився прислухатися до думок військових, а не нав’язувати їм свої рішення.
Головною ж сталінською школою для радянських офіцерів став зрив гітлерівського бліцкригу за допомогою все нових та нових погано навчених та озброєних дивізій, солдати яких ціною свого життя гальмували просування німецьких військ.
Крім того, особисті якості Сталіна — зневага до доль мільйонів людей і безжалісність — лягли в основу радянської військової школи воєнної доби. Перемога числом, а не вмінням, виконання наказів ціною будь-якою крові стали основними її постулатами. Адже, як стверджує російський історик Борис Соколов, «не-кількістю» не вміли і не хотіли воювати не тільки Сталін, а й більшість його генералів і маршалів. Адже для війни «умінням» потрібні незалежно мислячі командири, котрі були небезпечними для тоталітарного режиму. Такі за сталінського режиму вижити шансів не мали.
Найбільш промовисте свідчення про сталінське військове мистецтво залишив Жуков у розмові з Ейзенхауером: щоб не показати противнику напрямок головного удару, мінні поля заздалегідь не розміновували. Спочатку пускали піхоту, котра підривалась на протипіхотних мінах, потім сапери знімали протитанкові міни, а потім вже йшла техніка.
ЛЮДЕЙ НЕ ЖАЛІТИ!
Саме за цим принципом і воювали командири Червоної армії. В своїх спогадах німці дивувались настирливим лобовим атакам, коли хвиля за хвилею, ступаючи по трупам своїх товаришів, червоноармійці йшли та йшли на німецькі кулемети.
Навіть у самому кінці війни не надто берегли солдатське життя. Берлін Г. Жуков брав ударом в лоб, але ж на підступах до фашистської столиці була найпотужніша німецька оборона. Потім він у мемуарах визнав, що захопити Берлін можна було і в обхід силами двох фронтів (але тоді б лаври переможця ворожої столиці довелося ділити. — С.П.). Коли ж його війська не змогли взяти Зеєловські висоти, які перекривали шлях до Берліна, то він кинув на прорив німецької оборони дві танкові армії. Якщо атака танками неушкодженої оборони противника була дурістю 1941 року, то 1945-го це було злочином. Адже на той час у німців вже була потужна протитанкова артилерія, котра пробивала броню радянських танків. Та й німецькі піхотинці за допомогою фаустпатронів легко підбивали наші танки (в Берлінській операції втрачено 1997 танків).
Якщо таке ставлення було до звичайних захисників Батьківщини, то штрафні роти та батальйони використовували ще безжальніше. Так само командування ставилося й до «чорної піхоти» — мобілізованих 1943 року українських селян, котрих вважали винними за перебування в окупації. Тому ні на вік, ні на стан здоров’я призовників польові військкомати не зважали. Забирали і хворих, і старих, і підлітків. В 1943—1944 роках вони мобілізували понад 250 тисяч хлопців 16—17 років. І відразу ж цих учорашніх хліборобів, ненавчених, не обмундированих, майже не озброєних, кидали в атаку. В першому ж бою переважна їхня більшість гинула. Їхніми тілами в темній домашній одежі (звідси й назва) були усіяни й околиці Києва, і безіменні висотки на просторах всієї України, штурмуючи які, вони розплачувались життям за криваву стратегію та тактику вождя.
Тих, хто так воювати не міг, розстрілювали. За вироками трибуналів було розстріляно 157 тисяч червоноармійців! По кількості це півтора десятка дивізій! А скільки тих, хто не міг примусити себе йти на мінні поля чи німецькі кулемети, були пристрелені командирами і політруками без усяких формальностей?! Багатьох зайвих жертв коштували деякі безглузді реалії армії. Хоч би й звичай відзначати революційні свята військовими перемогами. За наказом вождя Київ брали до дня Жовтневої революції. І лише Бог знає, скільки червоноармійців поклали своє життя лише за бажання командуючих догодити своєму верховному головнокомандуючому!
Чи недостатня виучка танкістів та льотчиків, котра зберігалась ледь не до кінця війни. За рахунок цього вермахт на Східному фронті втратив 37 600 танків, а ми — 96 500, люфтваффе ж — лише 13 500 літаків проти наших 75 200.
Ще кілька мільйонів життів забрав Сталін, визнавши полонених «зрадниками» і відмовившися їм допомагати. 60% їх померло від голоду в німецьких таборах, а смертність полонених союзників, котрих підтримували власні держави, склала 4%. Зважаючи на таке безжальне ставлення до власних солдатів верховного головнокомандувача, втрати Червоної армії були величезними. Щодо їхньої кількості до цих пір ведуться суперечки. На думку фахівців Інституту історії України найбільш вірогідно, що втрати Червоної армії склали 17 774 мільйона чоловік. Громадян же України, включаючи і мирних жителів, було вбито вісім-дев’ять мільйонів.
Навряд чи коли буде встановлена точна кількість жертв, але безсумнівно одне: що за кожного вбитого німецького солдата в землю лягло кілька наших бійців.
