Мені завжди були цікаві люди, яких тепер називають «self made man» — людина, що сама себе зробила. Без батьківських статків. Без «потрібних зв’язків». Сама себе зробила. Ще в студентські роки, відвідуючи Центральну медичну бібліотеку, що розмістилася у особняку Олександра Миколайовича Терещенка, із захопленням розглядала фотографії членів цієї великої родини, що були виставлені у експозиції медичної бібліотеки. І завжди мене осявала думка: «А якими б ці люди були у сьогоденні? Які б сповідували цінності? Чи пронесли б вони ідеали людяності через випробовування та лихоліття?» Для мене, тоді ще студентки, яка обирала свій життєвий шлях та вибудовувала свою особистість, це було важливо знати.
Гадки не мала, що знов же в медичній бібліотеці, на вул. Толстого, побачу 11.11.2011 об’яву про презентацію книги прямого нащадка тієї людини, що зробила сама себе — легендарного Артемія Терещенка, його прапраправнука Мішеля Терешенка. Назва книги — «Перший олігарх». Подарунок долі!
Презентація відбулась у будинку, що належав Миколі Терещенкові (тепер це Національний музей Тараса Шевченка), за адресою бул. Шевченка, 12. Мішель Терещенко у колі своїх українських та російських друзів, земляків представив книгу видавництва «Ніка-центр». На титульній сторінці зазначено: «Незвичайна історія життя мого діда, як її б розповіла мені моя бабуся», — і написана ця праця передусім з любов’ю і гордістю за свою велику сім’ю.
Зі вступним словом виступила генеральний директор Національного музею Т. Шевченка Наталя Михайлівна Клименко: «Знаменита родина Терещенків залишила глибокий слід в історії України. Коріння її походить з давнього міста Глухова, а гілки сягнули Києва, Москви, Петербурга, Парижа, Канн, Женеви. Онуком видатної особистості історії XX століття Михайла Івановича Терещенка є Мішель Терещенко, який народився і виріс у Франції. Лише за незалежної України він зміг приїхати на історичну батьківщину своєї родини. Продовжуючи традиції своєї династії, крім бізнесу, Мішель займається благочинністю, громадською діяльністю, створив благодійну організацію «Фонд спадщини Терещенків».
Наталя Михайлівна зупинилася на виставці, що експонувалась на той час у музеї під назвою «Сім’я Терещенків»:«На виставці представлені твори мистецтва, документи, особисті речі, які були надані Мішелем Терещенком, і більшість з них вперше подані на огляд. Привертає увагу дорожній туалетний набір та фотографії Михайла Івановича Терещенка, який був однією з найвидатніших особистостей свого часу: всесвітньо відомий економіст, був двічі міністром при Тимчасовому уряді Росії, будучи естетом, колекціонував картини, а його видавництво «Сірін» випускало книги літераторів Срібної доби. На виставці можна побачити портрет його дружини Маргарет, батька Івана та кілька мистецьких творів Шевченка з колекції Терещенків. Нині ці твори зберігаються у Національному музеї Шевченка».
Рід Терещенків — козацький. Артемій Якович Терещенко, засновник династії, син чернігівського козака, під час війни з Наполеоном, вивчивши французьку мову, навчився тонкощам виробництва цукру. Молодий козак мріяв про виробництво цукру в Україні, що допомогло б подолати голод, але з війни повернувся, маючи тільки коня.
Довгі роки — чотири десятиріччя(!) — Артемій добував гроші чумакуванням. Примітно ось що: перші гроші, що були зароблені сім’єю, були витрачені не на виробництво, про яке мріяв Артемій, а на відновлення старої дерев’яної Трианастасіївської церкви у Глухові.
Засновник династії, як і його діти, був дуже віруючою людиною, день починався з молитви о четвертій годині ранку у церкві, до якої вів підземний хід з будинку. О п’ятій ранку він уже приймав звіти своїх службовців. Важко працюючи, Артемій здійснив свою мрію — щоб в Україні працювали цукрові заводи. Надалі ця галузь вийшла на перше місце в Росії та у світі, а значна частина — 80% (!) прибутків була зосереджена у «Фонді Терещенка», кошти йшли виключно на милосердя та доброчинність. Аж до 1917 року (упродовж 35 років) ця цифра — 80% була незмінною, бо нащадки Артемія гідно наслідували сімейний девіз: «Прагнення до суспільної користі». Православна віра освячувала кожен вчинок Артемія, основою успіху було також його непорушне слово, як гарантія у ділових стосунках. Великі капітали вкладались у школи (у тому числі мусульманські), гімназії, лікарні, аптеки, притулки для бідняків, православні храми, (Володимирський собор, Покровська церква тощо), будівництво синагоги у Глухові, багатьох музеїв, серед яких Міський художній музей. Особливо великого значення надавали навчанню молоді: був створений притулок та школи для глухонімих дітей, Вище комерційне училище, Жіночий торговельний університет, Політехнічний інститут. Фонд сприяв реалізації проектів для покращання життя суспільства, незважаючи на національність та віросповідання.
Цар Олександр ІІ дарував Артемієві дворянський титул. Хоча... спочатку цар хотів зробити дворянином не Артемія, а його сина Миколу з правом передачі у спадок синам по чоловічій лінії. Але Микола знав, що на церемонії вручення титула йому доведеться стати на коліна перед царем Олександром ІІ, що було несумісним із його гордим козацьким характером. А його 76-річний батько Артемій від поклону російському царю звільнявся —за віком. Сім’я Терещенків навчилась не схиляти голову, а тримати її високо, і хотіла передати притаманну їм гідність усім українцям.
Особливе захоплення викликає вдосконалення медичної допомоги бідним і чорноробам. У Києві побудовані чотири лікувальниці та дві лікарні. Одна з них — Київська безкоштовна Цесаревича Миколи лікарня для чорноробів (тепер «ОХМАТДИТ»), де медичне устаткування було найсучаснішим: тут був установлений перший у Києві кабінет для радіоскопії.
Михайло Іванович Терещенко, дід Мішеля Терещенка, прожив бурхливе життя, отримав у 16 років спадок — велику промислову імперію, і, ставши одним із найбагатших людей світу, у 31 рік утратив усе у вирі революції та війни. Блискуче освічений, талановитий нащадок Артемія був депутатом VI Державної думи та представляв у ній Україну, двічі був міністром (фінансів та іноземних справ) у Тимчасовому уряді, увійшов у історію банківської справи як талановитий фінансист.
Ось що писав про нього сучасник: «Мене не дивують його успіхи у суспільстві, але... чи не надто він молодий, щоб виконувати функції канцлера Російської республіки? Він, напевно, міг би відповісти: «Так, я дійсно молодий, але гідність шляхетної душі — не у віці».
А сам Михайло Іванович Терещенко зазначив: «Я з готовністю ризикував усім, враховуючи всі свої статки та саме життя, заради торжества ідеалів справедливості, порядності та поваги до людей».
Онук, Мішель Терещенко, працює над економічним розвитком батьківщини його предків у сфері льоновиробництва у Сумській, Чернігівській та Житомирській областях, із 2009 року інвестуючи у сільськогосподарську галузь.
Повернення Мішеля Терещенка було мотивоване тим, що пам’ять про його предків зберігається в Україні, з вдячністю він говорив про це на презентації своєї книги, передусім висловив глибоку вдячність Тамарі Миколаївні Солдатовій, що доклала багато сил у дотримуванні в належному стані Музею російського мистецтва, колишньої власності сім’ї Терещенків, та у поверненні вулиці імені Терещенків.
З-проміж багатьох інших — висловив вдячність Іллі Миколайовичу Ємцю та всій команді Центру дитячої кардіології та кардіохірургії Києва. Під час реконструкції будівлі центру («ОХМАТДИТ») Ілля Ємець зацікавився його минулим. Вклад Миколи Терещенко та його нащадків у опікуванні здоров’ям бідних та чорноробочих вразив знаного медика, були зібрані гроші та увіковічено пам’ять Великого українця: на території центру тепер є пам’ятник, на який зібрали гроші кияни.
Як тут не згадати слова київського письменника М. Булгакова: «Кров — велика сила. Питання крові — найскладніше питання у світі»! Гени, духовний устрій сімї Терещенків, милосердя... Все це залишає людям безцінні скарби.
Насамкінець Мішель Терещенко сказав: «Якими б не були проблеми, з якими ваша молода нація стикається на шляху свого цивілізованого відродження, Київ уже сьогодні є однією з тих європейських столиць, де життя цікаве та приємне, і я щоденно радію і дякую моїм новим співвітчизникам за все те, за що вони беруться з мужністю та наполегливістю, з оптимізмом, аби змінити та покращити свою країну. Завдяки саме їм мої предки та їхній девіз «Прагнення до суспільної користі» — знайшли друге життя в сучасній незалежній Україні».
