Гуляйполе, пов’язане з іменем Нестора Махна і розташоване в сусідній Запорізькій області, на слуху у багатьох. Та чи всі знають, що на Дніпропетровщині є своє Гуляйполе — у Криничанському районі? Як воно виникло? Де взялося? Пошуки відповідей на ці запитання й повели нас у краєзнавчі подорожі.
Село Гуляйполе в старовину було займищем Гуляйполем. Ви спитаєте, що таке займище? Це, як пояснює словник Бориса Грінченка, зайняте місце взагалі і, зокрема, те ж саме, що й займанщина — земля, придбана правом першого зайняття. Гуляйполе самою назвою своєю говорило про широкий простір полів, які приваблювали до себе в минулі часи всілякий мандрівний люд. Широкі й привільні саксаганські та базавлуцькі степи, з силою-силенною балок, з 1740 року завжди слугували кращим кишлом і притулком як для збіглих від поміщиків селян з Росії, так і для місцевих гайдамаків і «комишників».
Через Гуляйполе тече на південь тонкою смужкою Базавлук. Звідки така назва у річки? Назву правої притоки Дніпра «Базавлук» (варіанти Бузулук, Бузувлук) дехто з дослідників виводить від тюркського слова «базук, бузук», що означає «зіпсована вода». Інші ж дослідники вважають ймовірнішим тлумачення назви з татарського «базау», що означає «теля, телячий». Звідси також назва правої притоки (чи живої ще?) Базавлука — річки Базавлучка.
Наш земляк поет Михайло Чхан присвятив річці чудового вірша, який так і називається — «Базавлук»:
Ніхто не зна із кревних
і заблук,
Що кров горить в терпких
жаринках глоду,
Що це той самий грізний
Базавлук,
Яким вертали козаки
з походу...
Так ось Саксаганська воєводська канцелярія за розпорядженням Новоросійської губернської канцелярії в 1770—1780 роках вживала всіх заходів до заселення степів поміж Базавлуком та Саксаганню «осідлим та сімейним народом». 1781 року місцевість Гуляйполя зі значним простором землі придбав надвірний радник Федір Михайлович Корбе і заснував слободу Михайлівку, заселивши її тим осідлим, краще передбачуваним народом. До речі, надвірний радник і «совісний суддя» Федір Корбе був обласканий самою імператрицею. Під час її подорожі на південь, 8 червня 1787 року в Полтаві, як свідчить журнал подорожі, йому серед інших військових та цивільних начальників, чиновників катеринославського суду, пожалувано орден св. Володимира другого ступеня.
Монарші нагороди треба було відробляти. Того ж 1787 року всесильному Григорію Потьомкіну припала до вподоби мальовнича місцевість довкола Святогірського монастиря (це нинішній Донбас). Після цього цариця Катерина II видає маніфест про секуляризацію церковного і монастирського майна з передачею його земельних володінь і підданих селян в 1787 році до державної скарбниці, а наприкінці 1790 року у володіння найсвітлішого князя Григорія Потьомкіна-Таврійського. Того ж 1787 року у Святі гори прибуває повноважний представник князя Потьомкіна, директор економії Катеринославскього намісництва Ф. Корбе з ордером на закриття монастиря, підписанний особисто Потьомкіним 21 серпня 1787 року.
Доручали Федору Корбе й інші неприємні місії. Є відомості, що саме Корбе був змушений у першій половині травня 1789 року виїхати на засідання суду у добре знане в усій Україні бунтівне козацьке село Турбаї на Полтавщині (вчили ж у школі про Турбаївське повстання 1789—1793 років). Правда, до села мав їхати київський губернатор Ширков, але через хворобу не зміг. Поїхав радник Корбе. Селяни рішуче заявили суддям, що всі вони козаки і що пани Базилевські не мають права вимагати від них виконання панщини. Коли урядовці за допомогою військового загону вдалися до арештів, селяни рішуче підняли збройне повстання. Повстанці вбили Базилевських, зруйнували їхню садибу і розібрали панське майно, заарештували суддів і радника Корбе (його понівечили теж добряче), домігшись від них розписки, що селян «добровільно переведено в козаки». До речі, виступ непокірливих українців з Турбаїв передував Французькій революції 1789 року. Ясно, що царська влада подавила виступ. Навіть село Турбаї перейменували в Скорбне... Ось до таких подій мав причетність суддя і радник Корбе.
До речі, жителі Гуляйполя так само не корилися царській адміністрації. Місцеві селяни, нащадки козаків, 1817 року виступили проти непосильного кріпосного гніту. Вони відмовилися від виконання будь-яких повинностей. Виступ набрав такого розмаху, що уряд послав сюди солдатів, приїхав катеринославський віце-губернатор. Селянський бунт жорстоко придушили.
Тим часом впливовий чоловік радник Корбе мав свою садибу і в Катеринославі. Вона почала будуватися на початку 1790-х років неподалік палаців губернатора і Потьомкінського. Але 1804 року Корбе передав свою міську садибу державній скарбниці.
25 квітня 1794 році в Гуляйполі освячено новозбудовану зусиллями Федора Корбе Свято-Миколаївську церкву. Поміщик, як вже зазначалося, обіймав посаду директора економії Катеринославського намісництва. Щодо населення: якщо в 1791 році в Гуляйполі нараховувалося 405 чоловіків і 390 жінок, то 1903 року в селі нараховувалося 82 двори і жило до 500 душ жителів.
Потім Гуляйполем володіли пани Лаппо-Данилевські. За матеріалами Дніпропетровського облархіву обласна газета «Зоря» у 1930-х роках повідала про випадок розправи у 1855 році поміщика Верхньодніпровського повіту Лаппо-Данилевського над його непокірливою кріпачкою Агафією Чебановою. Про це розповіли документи Катеринославського губернського правління.
Повністю вичерпавши арсенал виховних заходів впливу, Лаппо-Данилевський не домігся покірливості від Чебанової і звернувся до губернського правління з заявою такого змісту: «Чебанова предалась непокорности и развратной жизни; опасаясь, чтобы дурное поведение не имело влияния на прочих крестьян моих, я предположил сослать ее в Сибирь».
Такої заяви виявилося цілком достатньо, щоб влада поспішила видати необхідні документи для того, аби оформити заслання. Предводитель дворянства видає довідку: «Предполагаемая к высылке в Сибирь на поселение за безнравственность крестьянка девка Агафья Гаврилова дочь Чебанова действительно ему (Лаппо-Данилевському) принадлежит и записана за ним по последней ревизии в с. Гуляй-Поле».
Верхньодніпровський земський суд дає довідку, що «Чебанова под судом и следствием не состоит». Інспектор лікарської управи А. Арцимович свідчить: «Агафья Чебанова, 22 лет от роду, всем здорова — и в Сибирь следовать пешком может».
Написали «статейный список об арестантке Агафии Чебановой, следуемой в Тобольский Приказ о ссыльных» — і молоду дівчину етапом пішки женуть у далекий Сибір на довічне поселення. Зроблено це все без суду і слідства, як значиться в «статейном списке», — «по воле владельца».
«Доброчесність» Лаппо-Данилевського взяла верх, але вибити дух непокірливості пригноблених селян йому не вдалося, — писав автор замітки в «Зорі» Терентій Вікторовський. — Пролетарська революція змила всіх нащадків Лаппо-Данилевського і разом знищила коріння безправ’я й несправедлоивості».
До речі, сам автор замітки Терентій Вікторовський у квітні 1946 року звинувачений у тому, що в період окупації був заступником керівника історичного архіву, і засуджений за це на 8 років ув’язнення у таборах... А реабілітований лише у жовтні 1991-го.
Поблизу Гуляйполя у маєтку Удачне 27 січня 1863 року народився історик Олександр Сергійович Лаппо-Данилевський (1863—1919), який у 36 років став академіком. Автор праць з російської історії та допоміжних історичних дисциплін. Його батько дійсний статський радник Сергій Олександрович (чи не він заслав до Сибіру Агафію Чебанову?) служив таврійським віце-губернатором у 1873—1879 роках. Тож син його закінчував гімназію у Сімферополі. 1886 року він закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету. З 1890 — приват-доцент цього університету, з 1891 — професор Петербурзького історико-філологічного інституту. 1918 року став професором Петербурзького університету. Науково-дослідну роботу почав у студентські роки, у 1887-му видав у Петербурзі книгу «Скіфські старожитності» (друге виданння, 1897 р.). Автор численних праць з історії Росії, джерелознавства, археографії, історіографії, дипломатики, сфрагістики тощо. Вивчав методологічні проблеми історії. Помер 7 лютого 1919 року.
Нам достеменно невідомо, коли Лаппо-Данилевські продали землі у Гуляйполі катеринославському купцеві Давидові Васильовичу Пчолкіну. Але то були часи, коли в нових умовах господарювання на зміну старим дворянам приходили нові буржуа, які вміли господарювати по-новому.
Новий власник — купець Давид Пчолкін збудував 1892 року у Гуляйполі чималу економію. Хоча вона останніми роками активно руйнувалася, проте дещо й зосталося. Зокрема, нас вразив центральний двоповерховий, з червоної цегли корпус. Тут був склад-амбар, тобто комора або гамазей, як колись казали. На ньому викладено при вході: «ДВП, 1892». Ініціали самого Пчолкіна можна побачити і на багатьох уцілілих цеглинах. Довгий час надійно стояли і сусідні будівлі, але потім з розвалом птахофабрики «Українська» все почало занепадати, вже в наш час якийсь заповзятливий підприємець з обласного центру викупив низку будівель, аби розібрати будівлі і продавати стару цеглу в Дніпропетровську. Звісно, це свідчить про якість старої цегли і попит на неї. Але ж прикро, що Гуляйполе розбивають на цурки... Так як у 1934-му розбили місцеву церкву.
Купець першої гільдії Давид Пчолкін відомий тим, що понад двадцять років (!), починаючи з 1878 року, був церковним старостою однієї з провідних церков Катеринослава — Успенської. Він збудував у Катеринославі кілька ошатних будинків. 25 липня 1884 року його 27-річна донька Агріпіна (Аграфена, Горпина) Пчолкіна вінчається в тій же Успенській церкві з «потомственным гражданином» 31-річним Олександром Івановичем Гуреєвим. Свідками (або «поручителями», як писалося тоді) були катеринославський 2-ї гільдії купець Петро Васильович Кулабухов, катеринославський купець Василь Васильович Єфанов, підпоручик Прокіп Андрійович Пчолкін та священик катеринославського кафедрального собору Іоанн Домовський.
І Давид Пчолкін, і його зять Олександр Гурєєв активно займалися доброчинністю. Влітку 1888 року вони зробили свої пожертви по 50 карбованців кожен на облаштування в Катеринославі так званого «Дома трудолюбия». Будинки працелюбства створювалися в Російській імперії як «найкращий засіб боротьби з жебрацтвом». Про актуальність таких заходів свідчила статистика: осіб, котрі жили подаяннями, за офіційними даними 1877 року, нараховувалося в країні 300 000 чоловік.
Влітку 1894 року Давиду Васильовичу Пчолкіну висловлено подяку єпархіального начальства за пожертву 200 карбованців на влаштування водогону для цвинтарної Лазаревської церкви (територія сучасного Севастопольского парку). Таку ж подяку висловлено вдові статського радника Ользі Поль (її чоловік відомий громадський діяч Олександр Поль, як відомо, був похований неподалік від Лазаревської церкви) та поміщикові Дмитрові Христофорову «за пожертву ними на той же предмет 85 карбованців».
Після смерті Давида Васильовича Пчолкіна (він помер до 1905 року) його дочка успадкує батькові катеринославські статки і маєток у Гуляйполі. Катеринославські домоволодіння його доньки, дружини «потомственного почетного гражданина» Агріпіни Давидівни Пчолкіної оцінювалися 1905 року в кругленьку суму в 42 тисячі карбованців. Для порівняння погляньмо на будинки її родичів. Дворянин Прокіп Андрійович Пчолкін мав будинок вартістю 2400 карбованців, а вдова поручика Марфа Костянтинівна Пчолкіна — 6000 карбованців.
Дуже успішно передове господарство Олександра Гуреєва і його дружини в Гуляйполі було представлено на Південно-російській обласній сільськогосподарській, промисловій та кустарній виставці 1910 року в Катеринославі. Тільки у галузі тваринництва господарство з Гуляйполя вибороло три великих і три малих срібні медалі. Зокрема, виставлялися грубошерсті вівці-мериноси «з переважанням шляхетності вовни». Господарство Гуреєвих належало до відомих у губернії старих вівчарських господарств, котре утримувало декілька тисяч овець-мериносів виключно для отримання вовни.
На тій же виставці Гуреєвими були гарно представлені й свині-йоркшири, яких і нагородили великими срібними медалями. Господарство О. Гуреєва, читаємо у виданому 1912 року альбомі виставки, «вже давно розводить худобу сірої української породи, купуючи бугаїв у С. С. Деконського і князя В. С. Кочубея. Господарство веде племінні книги і брало участь у кількох виставках, де дістало високі нагороди».
І, нарешті, коні. На тій же виставці завод Горпини Давидівни Гуреєвої виставив кращих своїх рисаків. Жеребців-плідників купували в господарствах Петрово-Соловово, графині Воронцововї-Дашкової та ін. Господарство мало племінний розплідник коней і вело заводські книги. «Вирощені на заводі коні, — читаємо в книзі сторічної давнини, — продаються на перегони і закордон. Господарство брало участь у виставках і має золоті та срібні медалі».
Олександр Гуреєв і його син Всеволод були серед членів-засновників Катеринославського товариства заохочення конярства (Екатеринославское общество поощрения коннозаводства). Коли розпочалася Перша світова війна, Всеволод Гуреєв добровольцем пішов у французьку армію. А восени 1915 року Всеволода не стало. У місцевій пресі з’явилося жалобне сповіщення: «Доброволець Французької армії Всеволод Олександрович Гуреєв помер від ран в німецькому шпиталі, про що вбита горем родина сповіщає рідних і знайомих. Заупокійна літургія буде відслужена в Успенській церкві в четвер 8 жовтня о 9 годині ранку. Після літургії — панахида». 11 жовтня подібну панахиду за членом-засновником провело й Товариство зохочення конярства.
Дружина купця Аграфена Давидівна Гуреєва, як сповіщають тогочасні довідники, була громадською діячкою. Зокрема, 1913 року вона була членом розпорядчого комітету «Общества попечительства о женском образовании в г. Екатеринославе».
У 1918 році, при гетьмані, в Гуляйполі діяли партизани, яких стратили німецькі війська. На будинку колишньої економії встановлено в радянський час меморіальну дошку з таким текстом: «На этом месте немецкими оккупантами были расстреляны партизаны гражданской войны, уроженцы с. Гуляйполе Осипенко Г. Ф., Стадник А. П., Хомяченко С. С., Куценко Е. П. Вечная память павшим за свободу и независимость нашей Родины!»
Та повернімося до цегли. Потужні традиції місцевого цегельного виробництва тривали і в радянський час. Щоправда, тяжкою працею створювався радянський добробут. У селі живе чимало приїжджих людей. Серед них — 86-річна Марія Петрівна Коваленко. Сюди приїхала з Росії. У важкий повоєнний час тут у 1947—1955 роках працювала на місцевій цегельні. «За зміну з Марусею Коваленчихою видавали по 250 цеглин, — згадує вона. — Найважча праця. Падала від роботи. А ще голод 1947-го. Підірвала здоров’я. Працювали на цегельні у теплий сезон — з весни і до осені. На собі носили по 16 кілограмів. Треба було швидко-швидко перевертати цеглини, бо інакше від начальства влітало за порушення технології. Ми там і жили біля цегельні в землянці...» — накотилася непрохана сльоза на обличчя жінки. Нині вона має жалюгідну пенсію в 600 гривень, живе сама. Син — у Харкові, дочка в Бєлгороді, у них свої сім’ї. Інколи провідують стареньку.
— У хрущовські часи закрили чи не всі цегельні, — доповнює розповідь історик, директор місцевої школи, краєзнавець Сергій Пархоменко. — Шлях до комунізму мав бути викладений залізобетонними виробами, а не цегельними. Тож 1964 року перестала існувати й цегельня в Гуляйполі.
Сергій Валентинович розповідає, що козацький зимівник у Гуляйполі, як вони дізналися, існував від 1610-го. Тож цього року можуть святкувати 400-річчя села. Для наших країв це дуже поважний вік.
Сергій Пархоменко, хоч і народився в сусідньому Софіївському районі, але всім серцем полюбив Гуляйполе, розвиває козацькі традиції, натхненно розповідає про посаджений тут ще до революції дубовий гай. Йому хотілося б, щоб у селі вкорінився зелений туризм, приїздили люди, зацікавлені у змістовному відпочинку на природі, а відтак дали нове дихання степовому селу. Сам педагог малює для себе, прищеплює дітям любов до прекрасного. Захоплюється інженерними досягненнями минулого:
— Бачили наш кінний манеж на території колишньої економії Пчолкіна? Унікальна конструкція. Покриття без заліза.
Про те, як гарно виглядало все колись у Гуляйполі, оповіла нам і 75-річна місцева жителька Галина Миколаївна Гонзур:
— Пан жив у місті, а тут, кажуть, у нього була літня дача. У ній зараз знаходиться дитсадок. Позаду дачі була дерев’яна веранда, її вже немає. Не витримала іспитів часу. Але збереглися на садибі крислатий дуб, велике хвойне дерево — чудасія в степу. Дерев цих було більше, та вціліло одне. Нижче дачі зі ставка протікала річечка, яка впадала в Базавлук. Каштанова алейка вела донизу, там і моя мама квіти садила. А ще неподалік стояла лазня — від неї упоперек вела липова алея. Побіля нинішнього дитсадка росли квадратами дерева вишень, груш, яблук. А ще радували око декоративні кущі акації. Панська дача ще за моєї пам’яті виглядала красиво, привабливо, нарядно — дім оздоблювало дерев’яне мереживо. А поряд знаходилося кінне господарство пана Гуреєва. Кажуть, воно мало такий успіх, що навіть Америка закуповували його коней.
У купця Пчолкіна в кількох будинках робітники жили. Будинки ті до останннього стояли, а нині розтягли все. Нікому і пожаліться... Не повірите, після окупації ми з батьками повернулися в село — так все ціле стояло. При німцях, виходить більший порядок у господарстві був, як зараз... Ще при радгоспі все стояло цілісіньке, огороджене, як і при панах.
А ще пам’ятаю, приїздив у наше Гуляйполе сам Семен Михайлович Будьонний і робили виводку коней для нього.
Спогади, спогади... Їм нема краю.
...Вертаємо назад долиною річки Базавлук. Де «кожен берег битвами пропах, і кожну скелю мороком накрило». Їхати з Гуляйполя до Дніпропетровська кілометрів 85, не менше.
Траса Кривий Ріг—Дніпропетровськ приголомшувала своєю пустельністю. На землю спускався вечір.
«І спить в замоховілих шрамах скель козача буйна вдача Базавлука...»
