Виповнилося 60 років вiд початку Другої світової війни.
Є сьогодні у складі Росії територія, яка раніше ніколи не входила до Російської імперії, на яку попередні режими та правителі ніколи не претендували, навіть за часів Петра I чи Катерини II. Йдеться про Калінінградську область, що ввійшла до СССР згідно з післявоєнним розподілом Європи. Це колишня частина Східної Прусії зi столицею Кенігсберг (Королівська гора), переіменованою на честь «всесоюзного старости». Всі німці були звідти примусово виселені, а на звільнені землі Москва переселила селян із південних областей РСФР — також примусово. (На руїнах свого хутора залишився тоді один-єдиний напівзбожеволілий старий німець, але він давно помер.)
Сьогодні Калінінградська область — то матеріалізована версія старої істини: «Горе переможеним!». Але не тільки. Місто також демонструє, що стає iз захопленою територією, коли культура переможців поступається культурі переможених аборигенів. (Складної проблеми фашизму у Німеччині тут не торкаємося). Це особливо впадає в очі, якщо порівнювати Калінінград із сучасними німецькими містами. Важко перебільшити мальовничість, чистоту, яскравість німецьких міст, відбудованих iз руїн і попелу в усій своїй історичній унікальності, з храмами, палацами, замками, з чистими річками, з численними пам'ятниками та мільярдами квітів.
Таким до війни був і теперішній Калінінград — старовинне (засноване у ХIII ст.) музейне місто, ранній центр лютеранства, місце народження та праці багатьох видатних людей Німеччини, серед яких сяє філософ Емануїл Кант. У ХIV столітті тут побудували славетний Кенігсберзький собор — один із перших великих соборів Європи, що став протестантським. Собор згадується в усіх енциклопедіях та підручниках з пізньої готицької архітектури. Східна Прусія відзначалася в довоєнні часи розвиненим сільським господарством, її фермери годували молочними продуктами й м'ясом усю Німеччину.
І ось на руїни цієї землі переселили російських селян разом iз радянськими порядками. Про відбудову старого не йшлося. Залишки німецьких хуторів — добротні, просторі будівлі бюргерів із червоної цегли, під червоною черепицею — були розібрані й використані як будматеріали для спорудження кривих, убогих халуп та сараїв. У післявоєнні часи колгоспи так і не змогли досягти колишньої продуктивності сільського господарства. До розпаду Союзу Калінінградська область кормилася майже виключно за рахунок Литви — кожного вихідного половина населення відправлялася до сусідів за молоком та м'ясом.
Нові хазяїни «реставрували» зруйнований Кенігсберг згідно зi своїми стандартами, без будь-яких претензій на естетику, історизм чи архітектурне розмаїття. Геть все місто забудоване «хрущовками». Залишки мальовничого старовинного замку у центрі знесли, а на тому місці почали зводити гігантський коробок Дома Совєтов (так і не добудували). Картину довершують розбиті (може, ще осколками бомб) тротуари й мостові, бруд, сірість. Вийшло звичайне провінційне радянське місто, яке повністю відповідає своїй новій назві.
Калінінград, наче книга, розповідає про методи, які Російська імперія вживала заради витіснення культури корінного населення. Всі вулиці, райони, будівлі, пригороди перейменовано. Розібрано залишки багатьох безцінних історичних будівель. Написи на вцілілих німецьких пам'ятниках до останнього часу були тільки російською. Довоєнні німецькі кладовища розграбовано й зрівняно iз землею. Після 1989 року всі протестантські та католицькі церкви «заселила» Російська православна церква, хоча в місті діють лютеранські та католицькі громади. Поряд із Кенігсберзьким храмом утворено щось на зразок російського пантеону — встановлено 1-2 десятки низькопробних скульптур, що зображують російських письменників та поетів від Пушкіна до Горького.
Часи потроху змінюються. Почалася реставрація Собору; буде це, однак, не Дім Божий, а «Культурний центр». До Калінінграда тепер їздять на екскурсії німці, здебільшого немолоді люди, колишні мешканці міста. Їм, однак, важко знаходити тут знайомі місця. Головним об'єктом паломництва є чудом вціліла могила Канта під стінами Собору; тут завжди гори квітів. Ходять німці навколо храму, зітхають, дивуються на ті вільності, які дозволяють собі реставратори, на православну каплицю, чомусь розміщену під протестантським дахом Собору, на статую хвацького Єсеніна неподалеку. «Горе переможеним!» Горе, — однак, — і переможцям!
