Мабуть, навряд чи можна знайти людину, яка б не знала, хто такі гусари. Проте мало хто знає, що гусарські полки не були, точно кажучи, російськими. Гусари комплектувалися з рекрутів, які набираються головним чином в Україні. У гусарських полках служило чимало сербів, молдаван, албанців, угорців, переселених царським урядом в середині XVIII століття на землі Південної України, в так званi Нову Сербію і Славяносербію, але основну масу створювали саме українці.
Уперше гусари, як особливий рід кавалерії, з’явилися ХV століття в Угорщині. Там так називали кінних воїнів угорського дворянського ополчення, що ділилося на роти у складі 20—25 вершників. По-угорські huszar означає «один з двадцяти», звідси і назва. Наслідуючи угорців, багато держав Європи — Польща, Австрія, Прусія, Франція — ввели у своїх військах гусарські частини. У Росії окремі іррегулярні формування гусарських частин почали створюватися ще XVII століття за зразком польських гусар. Проте до складу регулярного війська їх було включено тільки у другій половині XVIII сторіччя.
1765 року після ліквідації українського Слобідського козачого війська було сформовано п’ять поселенських гусарських полків із колишніх слобідських полків: Охтирський, Ізюмський, Сумський, Острогозький і Харківський. Ось як описує перетворення козаків на гусар український письменник Г. Ф. Квітка-Основ’яненко: «Таких бравых молодцов зачем оставлять казаками? Переименовали и переодели их в гусары... Одно и то же — одна удаль, одна думка: бить неверных без пощады, своих не выдавать и в случае нужды, неравного боя с неприятелем помогать соседям по домашней жизни... В походе веселы, куражны, исправны, храбры, неприятеля гонят. Домой идут веселы, иначе —всем довольны, хозяйство их процветает, с девчатами женихаются и, как по походам намоскалились, то слабеньких и одурачивают. Девчатам прибавилось забот: все песни были про казаченьков, а теперь те же молодцы, да перевернуты в гусары, — не ладятся песни, давай сочинять новые. Скоро и много явилось новых; вот сколько помню:
Гусар коня напував,
Дзюба воду брала,
Він її поцілував,
Вона й заплакала...
або
Гусарине чорновусий,
Чому в тебе кафтан куций?
Гусарине, відчепися
І на мене не дивися».
Охтирський і Ізюмський гусарські полки брали активну участь в російсько-турецьких війнах. Вони відзначилися на Ларзі, у Кагула, але особливу хоробрість і мужність гусари виявили під час штурму фортеці Ізмаїл 1790 року, де охтирці захопили 6 прапорів супротивника.
1796 року, одночасно з утворенням в Петербурзі лейб-гвардії Гусарського полку, в Південній Україні (тогочасній Новоросії) було сформовано ще п’ять гусарських полків: Єлісаветградський, Павлоградський, Маріупольський, Александрійський і Ольвіопольський. Перші три полки утворилися на базі місцевих пікінерних полків, які у свою чергу ще 1764 року було сформовано з Новослобідського, Бахмутського, а також частково Полтавського і Миргородського козачих полків. Таким чином, весь особистий склад цих полків утворили українці. Александрійський і Ольвіопольський полки було створено з іноземних поселенців — вихідців з Балкан: сербів, болгар, далматинців, македонців. Однак оскільки для повного штатного укомплектування іммігрантів бракувало, то вони поповнювалися в основному вихідцями з місцевого українського населення, колишніми городовими і запорізькими козаками.
Війни, що того часу постійно велися Росією, вимагали поповнення армії, створення нових частин, в тому числі і гусарських. В їх формуванні також взяли участь українці. Так, в травні 1803 року в Київській губернії на основі чотирьох ескадронів, відрахованих від Александрійського, Єлісаветградського, Ольвіопольського і Павлоградського полків, було сформовано Білоруський гусарський полк. У червні 1806 року було сформовано Гродненський гусарський полк. Основою нового полку під орудою Я.П. Кульнєва згідно з Указом військової колегії від 13 червня 1806 року став 4-й ескадрон Сумського гусарського полку. 1807 року А.П. Меліссіно було доручено сформувати Лубенський гусарський полк. Колишній сумський офіцер якнайкраще підходив для цієї справи. Людина шаленої хоробрості, учасник штурму Ізмаїла, він був нагороджений за це орденом Святого Георгія 4-го ступеню. До листопада 1807 року полк було сформовано і незабаром розташовано в Лубнах Полтавській губернії.
Незважаючи на те, що гусарські полки дислокувалися по всій країні, зв’язок їх з місцями, за якими їх було названо, не припинявся. Полки комплектувалися особовим складом з уродженців Харківської, Полтавської, Київської та інших українських губерній. Уже пізніше до них стали прибувати новобранці з Московської, Володимирської, Ярославської губерній, а також «інородці» — німці, поляки, литовці і інші.
Армійський гусарський полк складався з двох батальйонів по п’ять ескадронів кожний. В ескадроні було 150 гусар (нижніх чинів), ескадронний командир (ротмістр), 2 обер-офіцера (поручик і корнет). Усього в полку служило близько 1500 чоловік. Лейб-гвардії Гусарський полк мав не десять, а п’ять ескадронів і на батальйони не ділився.
Гусарська уніформа значно відрізнялася від уніформ інших родів кавалерії своїм виглядом. Її така значна відмінність пояснюється походженням цього роду легкої кавалерії. Оскільки першими гусарами були вихідці з Угорщини, то гусарський мундир мав багато деталей, запозичених з угорського національного одягу. Незвичність і ошатність гусарської уніформи сподобалися, і вона прижилася в Росії. Протягом століть ця уніформа видозмінювалася, зберігаючи, проте, свої характерні риси.
Гусарський мундир 1812 року включав в себе наступні предмети: коротку (до талії) суконну куртку зі стоячим коміром — доломан, на який надівалася ще одна куртка — ментик, вузькі рейтузи — чикчири і короткі чобітки — ботики, оздоблені чорною вовняною китицею. Навколо талії гусари носили пасок, що являв собою сітку з шнурів з перехватами — гамбами. Чорний, обшитий шкірою ківер оздоблювався білим султаном, шнурами (етишкетами) і репейком. Кокарда робилася у вигляді круглої розетки з чорної стрічки з помаранчевими обвідками і з металевою петелькою за кольором гудзиків.
Основною зброєю рядового гусара була шабля в шкіряних із залізною оправою піхвах, з мідним або залізним ефесом, яка носилася на поясній портупеї. З вогнепальної зброї гусарам належало мати два сідельних пістолети. Крім того, гусари були озброєні карабінами, але після наказу від 10 листопада 1812 року замість карабінів кожному ескадрону було залишено тільки по 16 мушкетонів для стрільби дробом.
Гусари використовувалися як легка кіннота для дій в тилу і на флангах супротивника, а також для ведення розвідки і переслідування, і брали активну участь в багатьох воєнних операціях. Особливо відзначилися гусари у війнах проти наполеонівської Франції. Гусарські полки билися на всіх театрах воєнних дій 1812 року: на головному — лейб-гвардії Гусарський, Охтирський, Ізюмський, Сумський, Єлісаветградський і Маріупольський; на Петербурзькому напрямі — Гродненський; на Київському — Александрійський, Павлоградський і Лубенський; в складі Дунайського війська діяли гусари Білоруського і Ольвіопольського полків. Багато гусарських частин в ознаменування їх заслуг у Вітчизняній війні 1812 року було відзначено колективними нагородами: лейб-гвардії Гусарський і Ізюмський полки отримали Георгіївські штандарти, Сумський — Георгіївські труби, а Гродненський, Охтирський, Єлісаветградський і Маріупольський — срібні труби. Ці штандарти і труби мали однаковий напис: «За заслуги при поразці і вигнанні ворога з меж Росії 1812 року».
Коли в грудні 1812 року російські війська вийшли до західного кордону і Вітчизняна війна закінчилася, гусарам ще треба було битися на полях Європи з полками французького імператора. 1813 року вони брали участь в боях під Люценом, Бауценом, Кульмом, Лейпцигом і особливо добре діяли під Кацбахом. За сміливу і рішучу атаку, що вплинула на результат битви, всі офіцери і солдати чотирьох гусарських полків — Охтирського, Білоруського, Александрійського і Маріупольського — отримали не зовсім звичайну нагороду: знаки на ківера, зроблені у вигляді металевих стрічок з написом «За заслуги 14 серпня 1813 року». 1814 року гусари вже перебували у Франції. Після боїв під Бриєнном, Ла-Рот’єром, Судроном, Монміралем, Краоном, Фер- Шампенуазом вони ввійшли як переможці до Парижа.
Безумовно, найбільш відомим гусаром-охтирцем був Денис Давидов — партизан і поет, що уславив коня, шаблю і вино. На початку війни він у чині підполковника командував батальйоном Охтирського гусарського полку в армії Багратіона, до якого і звернувся незадовго до Бородінської битви з проектом партизанської війни. З полку було виділено перший партизанський загін під його орудою, який успішно діяв під Вязьмою (Смоленська область). На початку кампанії 1814 року він командував Охтирським гусарським полком, за заслуги в бою 20 січня при Ларот’єрі йому було надано звання генерал-майора, і він на чолі гусарської бригади вступив до Парижа.
З 1833 року в Росії нараховувалося вже 16 гусарських полків. Довгий час гусарам ніде було показати оспівану в піснях хоробрість. Тільки Кримська війна, що втягла в конфлікт Росію, Францію, Англію і Туреччину, могла, здавалося б, надати кінноті широке поле діяльності. Однак поширення і застосування нарізних рушниць надало піхоті велику перевагу перед кавалерією. З 16 гусарських полків лише двом полкам — Київському і Інгерманландському — довелося брати участь у великому зіткненні з ворогом під Балаклавою восени 1854 року. Але після раптової атаки англійської кавалерії під орудою лорда Кардигана гусарським полкам довелося відступати. Питання про хоробрість легкої кавалерії вирішила нова війна з Туреччиною в 1877 — 1878 роках: Київський гусарський полк, який був разом з інгерманландцями під Балаклавою, з успіхом брав участь в блокаді Плевни.
Українські гусарські полки, як гідні спадкоємці козачих полків, за весь час свого існування завжди були на передовому рубежі, виявляючи в боях безмежну мужність і героїзм. Їх славні подвиги навіки вписано в історію кавалерії. Проте з українських козаків в російській армії формувалися не тільки відважні гусарські полки, але і не менш блискучі драгунські, уланські, кірасирські, не кажучи вже про власне козачі частини. Але це вже тема для окремої розповіді.
